Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Грубезнi височеннi дерева, увiнчанi густими кронами червоного листя, самi по собi мало заважали Ван Луну. Вiн легко обходив їх, безперестану перевiряючи напрям, в якому звучав голос Галi Рижко. Проте надто вже часто йому доводилося з трудом пробиратися в суцiльних заростях оранжевого чагарника i тропiчних лiан.

Цупкi повзучi рослини переплiталися щiльним мереживом, зiтканим з мiцних живих канатiв. Такi канати звисали з великих дерев, обвивались один навколо одного, раз у раз створюючи непролазну живу завiсу. Перекидаючись з одного дерева на друге i третє, повзучi рослини сплiталися в одну суцiльну сiтку, яка тягнулася на сотнi метрiв. Обходити такi живi загородження було б надто довго, i Ван Луну доводилося вишукувати прикритi рясним оранжевим листям вузькi проходи, крiзь якi можна було з трудом протиснутися, розрубуючи тоншi рослини кинджалом, - щоб за кiлька хвилин опинятися перед новою перепоною, ще труднiшою, ще непролазнiшою.

Справа була б значно легшою, коли б у розпорядженнi Ван Луна був електронiж, яким легко можна було б прокладати собi шлях серед найгустiших заростей. Втiм, - хiба ж мiг мисливець передбачити, що йому доведеться сьогоднi блукати в цих непрохiдних хащах, де стане в пригодi електронiж?..

Нерiвна мiсцевiсть, перерiзана ярами, перетята горбами, то вела Ван Луна вгору, де, здавалося, пiд самими хмарами здiймалися до неба стрункi пальми i кипариси, то примушувала спускатися вниз, до густих заростей оранжевої папоротi, до грузького болота, яке засмоктувало ноги, одразу робило їх важкими, наче навiшуючи на них якийсь тягар.

Проте зустрiчалися i легкi дiлянки, де Ван Лун швидко просувався вперед i навiть висвистував нескладну мелодiю пiсеньки, що невiдомо звiдки виникла в його пам'ятi.

Вже не раз йому доводилося радiти, що на ньому зодягнений скафандр, який виявився рятiвним у цiй довгiй i важкiй подорожi. Так, тiльки скафандр виручав його в багатьох випадках i дозволяв порiвняно вiльно рухатися там, де без скафандра шлях був би непрохiдним.

Уперше вiн по заслузi оцiнив мiцний i надiйний скафандр, коли вибирався з болотистої низини, ламаючи соковите величезне листя папоротi i видираючись вгору крутим схилом глибокого яру.

Щось майнуло зненацька перед його очима, наче вертка яскраво-червона стрiчка, впало на ногу, обвило її i примусило зупинитися.

Ван Лун насилу втримався на ногах. Це була довжелезна i тонка червона змiя. Мабуть, вiн, не пiдозрiваючи того, злякав i роздратував її своєю появою. Обвившись навколо ноги Ван Луна, змiя люто шипiла. її маленька трикутна голова припала до тканини скафандра, намагаючись прокусити її довгими витягненими зубами i змочуючи скафандр отруйною рiдиною, яка сочилася з них.

"Якщо прокусить тканину скафандра, буде дуже погано", - подумав Ван Лун, заносячи над змiєю кинджал.

Проте тут-таки вiн збагнув, що навiть гострим зубам плазуна не пiд силу простромити щiльну металiчну сiтку, яка вкривала зовнi гумову тканину скафандра i захищала її вiд пошкоджень. Це заспокоїло його. Нi, укуси навiть найрозлюченiшої змiї не страшнi йому! Вклавши кинджал до пiхов, Ван Лун спокiйно схопив змiю рукою в щiльнiй рукавичцi просто бiля лютої шиплячої трикутної голови, стягнув плазуна з ноги, перехопивши його в'юнке тiло ближче до хвоста, i розтрощив плескату голову об стовбур найближчого дерева.

Удруге вiн оцiнив скафандр, коли його шлях перетяло невеличке вузьке озерце. В ньому буяло дивовижне, не схоже з земним життя. Дивнi iстоти мешкали в цьому озерi, вони вистрибували з каламутної, мулистої води одна слiдом за одною, падали назад, пiдiймаючи бризки, хлюпалися бiля берегiв. Мабуть, лише хвора фантазiя якогось божевiльного художника здатна була б вигадати такi неймовiрнi риси i сполучення властивостей тварин, якi бачив перед собою вражений Ван Лун.

Ось пливе величезний чорний жук, за яким тягнеться довгий жовтий членистий хвiст. I цей хвiст загрозливо задертий вгору, вiн закiнчується гострим кривим жалом немов у скорпiона - i так само, як у скорпiона, це жало впивається в тiло здобичi, невидимої для Ван Луна пiд поверхнею води.

Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбiльшки з людську голову. Проте замiсть широкого жаб'ячого рота - в неї твердий кривий дзьоб мiж великими виряченими очима. I це робить жабу подiбною до сови. Жаба, не зсуваючись з мiсця, дiловито клюнула якусь iстоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом i миттю проковтнула. В її дзьобi, що розтулився на секунду, Ван Лун устиг помiтити гострi й нерiвнi зуби.

Коричнева змiя з маленькими нiжками i високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетiла в повiтря i стрiлою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом. Змiя тугою петлею обвила широку й товсту шию жаби i тут-таки вжалила її в спину. Жаба звалилася, судорожно сiпаючи перетинчастими лапами. Вона була ще жива, коли коричнева змiя квапливо вже почала жерти її, вiдриваючи вiд жаби шматок за шматком.

Ван Лун на хвилинку забув навiть, що вiн не має часу для спостережень. Вiн мов застиг на березi озера i, вражений, дивився на цю люту боротьбу за iснування, на жорстоке життя, що буяло в водi. Але тут-таки вiн схаменувся: треба йти!

Втiм, куди? Обходити озеро навкруги - надто довго, воно тяглося на добрих кiлькасот метрiв, це забере принаймнi з пiвгодини. Перейти вбрiд? Звичайно, це неважко, озеро було вузьким i мiлким. Але ж усi тi тварини, що населяли його, могли напасти на Ван Луна... от як та коричнева змiя, наприклад.

- Е, хай спробують!

Пiднявши лiвою рукою пiстолет, а в правiй тримаючи напоготовi кинджал, Ван Лун рiшуче ступив у воду. Грузьке дно, вкрите грубезним шаром мулу й перегнилими рослинами, не дозволяло йти швидко. Безглуздi, дивовижнi тварини вистрибували з води перед ним, шипiли й булькали, загрожували зубами i гострими жалами, проте жодна з них не насмiлилася напасти.

Каламутна вода пiдiймалася вище й вище. Вона дiйшла вже до пояса i пiдступала до грудей. Ван Лун iшов обережно, кожного разу спочатку намацуючи надiйне мiсце, куди можна було поставити ногу. Раптом вiн вiдчув, нiби щось затримало його. Немовби чиясь мiцна рука схопила його лiву ногу i не пускала її далi. Ван Лун через силу тяг ногу пiд водою. На щастя, протилежний берег озера був уже близько.

- Дивуюся: озеро маленьке. А схопила велика тварина. Iнакше - звiдки б така мiць? Дуже важко йти, тягне наче тягар, - бурмотiв незадоволено Ван Лун.

Напружуючи всi сили, вiн видерся, нарештi, на берег. Його лiва нога тягла слiдом за собою якусь незграбну чорну колоду, з якої скочувалася вода. Ван Лун придивився i пiдняв кинджал.

Чорна товста i блискуча п'явка завбiльшки з крупного сома присмокталася до його лiвої ноги. Проте присмоктувалася вона не лише своїм круглим ротом, як роблять це земнi маленькi п'явки. Цiла нижня половина її тiла була вкрита такими самими круглими присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому було так важко вибиратися на берег! Бридка iстота навiть тут, на березi, не бажала вiдпустити свою жертву. Вона звивалася, притискуючись мiцнiше до ноги, намагалася пересунутися вище, щоб вiдшукати вразливе мiсце на скафандрi.