Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Дiвчина явно наслiдувала в поведiнцi манери її кумира в мистецтвi полювання i влучної стрiльби, безстрашного Ван Луна. Вона робила вигляд, нiби взагалi не трапилося нiчого, вартого уваги: так, мовляв, дрiбничка, маленький випадковий епiзод, тiльки i всього...

Але Сокiл уже не слухав її. Та вiн i нездатний був зараз взагалi нiчого почути. Вiн дивився на кам'яну брилу, пiд якою щойно ховався. Вiд вибуху атомiтної гранати брила луснула, розсiлася на двi частини. А шматок її бiля самого пiднiжжя розсипався великими i дрiбними уламками. I серед тих уламкiв тьмяно, металiчно виблискували якiсь округлi камiнцi. Скалок було багато, вони рясно вкривали грунт, вони розкотилися в усi боки. I всюди в них виблискували свiтло-жовтi металiчнi вкраплення!

Забувши про сколопендру, про її грiзнi щелепи, якi все ще рухалися, про все, що зараз трапилося, не чуючи Галi, Вадим Сокiл кинувся знову до брили: вiн бачив i усвiдомлював тiльки тi вкраплення.

- Обережнiш, Вадиме Сергiйовичу... голова! - вигукнула Галя, яка вже збиралася фотографувати свого дракона.

Голова сколопендри, немов роблячи останнє зусилля, сiпнулася назустрiч Соколу, що пробiгав повз неї. Геолог не бачив i цього. Вiн нахилився над виблискуючими самородками. Паща зiмкнулася над його шоломом - i встигла схопити пiднесену кирку, яку тримав у руцi Сокiл.

Пролунав сухий i рiзкий трiск. Щелепи миттю перетерли мов сiрник дубову рукоятку кирки - i пiсля того бiльше вже не рухалися, витративши останнi сили. Сокiл неуважно поглянув туди, звiдки долинув трiск. Вiн дивився на голову сколопендри, на свою покалiчену кирку, наче щось пригадуючи. Але ось погляд його знову впав на металiчнi самородки. Тодi вiн роздратовано вигукнув:

- Моя кирка! Адже ж вона менi зараз необхiдна!

Вiн нахилився до величезної голови, вихопив з її щелеп кирку з вiдламаною рукояткою. Не звертаючи бiльше нi на що уваги, геолог знову схилився над шматком брили, вiдбиваючи вiд неї киркою вкрапленi самородки.

- Та що там у вас трапилося, Вадиме Сергiйовичу? - дивувалася Галя Рижко.

Сокiл, як i ранiше, нiчого не чув. Вiн обтирав тремтячими пальцями шматок свiтло-жовтого металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки на руку, мов живу iстоту, нiжно й любовно. Ось вiн повернувся до свiтла i почав ще уважнiше розглядати цей шматок металу, що виблискував тепер уже яскравiше.

- Вадиме, що сталося? Начебто, зауважу, був вибух, - почула спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався сюди до неї, несучи важку свинцеву сумку з iнфрарадiєм.

Вiн зняв сумку, з полегшенням поклав її на грунт. Потiм окинув швидким поглядом убиту потвору, в якої все ще ворушилися, - правда зовсiм кволо, незчисленнi нiжки, Вадима Сокола, який не звернув i на нього уваги, поглянув на пояс Галi Рижко, де звисала порожня петля вiд атомiтної гранати, i задоволено вимовив:

- Вiдзначу: хороша робота, дiвчино. Вiдмiнно випробували гранату. Iнтересно: знову зустрiли вашого дракона? Дуже-дуже добре. Вадим, гадаю, тепер не буде сперечатися: чи був, чи не був тодi дракон?.. Тисну руку, дiвчино. Прекрасно зроблено, повторю ще раз. Так!

I вiн урочисто потиснув маленьку руку Галi своєю великою рукою, що здавалася ще бiльшою в товстiй гумовiй рукавичцi скафандра. Галя не могла приховати щасливої посмiшки: це ж не хто-небудь, а сам Ван Лун хвалив i поздоровляв її. Тут уже не приховаєш збудження пiд незалежним, зовнi байдужим виглядом!

Добре хоч, що їй не довелося мiркувати над вiдповiддю Ван Луну, її виручив Сокiл. Вiн побачив Риндiна, який вийшов знову з люка астроплана. Академiк також здивовано оглядався. Вибуху атомiтної гранати вiн, iзольований стiнками мiжпланетного корабля, не чув, проте бачив зараз збудженого геолога i хотiв довiдатися, в чому полягає причина такого збудження. Вадим Сокiл кинувся до нього:

- Миколо Петровичу, слухайте! Миколо Петровичу! - кричав вiн, зовсiм забувши про те, що Риндiн не зможе все одно почути його. - Ультразолото! Воно знайшлося! Ось воно! Я певен, що це воно! Дивiться!

Геолог згарячу дiйсно забув, забув про все, що передувало його знахiдцi. Вiн перестрибнув через голову сколопендри, з розбiгу перескочив i через її круглий тулуб, i пiдбiг до Риндiна, простягаючи йому один iз свiтло-жовтих самородкiв. Микола Петрович, втiм, i не потребував пояснень, хоча, певна рiч, вiн не чув нiчого iз схвильованих вигукiв Сокола. Вiн спустився драбинкою вниз i взяв самородок. Двi голови схилилися над дорогоцiнним шматком металу - одна в прозорому шоломi i друга, непокрита, з шапкою сивого волосся, що розвiвалося по вiтру. Обидва щось говорили, перебиваючи один одного. Риндiн поплескав Сокола по плечу скафандра, геолог блаженно i радiсно посмiхався.

Ван Лун виразно поглянув на Галю, пiдморгнув їй:

- Новина, зауважу, дуже iнтересна. Хочу подивитися теж, а? Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. А сумка хай поки що полежить тут.

- Гаразд, гаразд, - вiдповiла Галя, готуючи фотоапарат.

Ван Лун рушив до астроплана. А Галя лишилася бiля вбитої потвори, зайнята фотографуванням. I в той же час вона чула схвильований голос Сокола, який не кидав доводити Риндiну, хоча академiк зовсiм нiчого й не заперечував, тим бiльше, що вiн не чув жодного слова геолога:

- Адже ж це самородок, Миколо Петровичу! I ясно, що це не звичайне золото. Та й який же ще метал мiг би мати такий вигляд? Спробуйте, наскiльки вiн важчий вiд звичайного золота! Воно, наше ультразолото, тут, пiд цiєю брилою, як ми й гадали. Я ще вранцi остаточно визначив напрямок жил-супутникiв. Зараз я побiжу до лабораторiї, проаналiзую, хоча й без того знаю, - сумнiву бути не може.

I раптом Галя Рижко стривожено пiдвела голову. їй здалося, що десь поза скелями, що оточували мiжгiр'я, знову лунає той самий дивний гул, який вони чули пiд час першої великої вилазки, першого дня їх знайомства з природою Венери, там, у густих хащах, де вони пробиралися, прокладаючи собi шлях електроножем. Дивний гул, - нiби низько пролiтав лiтак...

Цей гул долинав з-за скель, вiн дедалi гучнiшав, наче й справдi з боку лiсу летiв великий лiтак.

Галя не встигла навiть зiбратися з думками, як над високими скелями з'явилося щось велике й довге, оточене переливчастим срiблястим сяйвом. У тому сяйвi око ледве розрiзняло швидкий рух мелькаючих прозорих крил. Дивовижна iстота пролетiла понад скелями i повисла майже нерухомо в повiтрi над астропланом. Все наповнилося низьким тремтячим гулом, немов над мiжгiр'ям безнастанно гудiла одна, найтовстiша струна величезного контрабаса. Iстота висiла в повiтрi над мiжпланетним кораблем, вона мала довге кругле тiло, велику голову з величезними виряченими очима - i широкi прозорi сiтчастi крила, якi з неймовiрною швидкiстю мелькали над нею, зливаючись в одне срiблясте блимаюче сяйво.

- Бабка! Гiгантська бабка! - закричала Галя Рижко.