Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Ще кiлька днiв тому академiк Риндiн сказав пiсля вечерi, коли мандрiвники за звичкою обмiнювалися перед сном своїми думками i враженнями:

- Ми, друзi мої, як на мою думку, маємо тепер всi пiдстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсiм близько. Зразки порiд-супутникiв, а особливо тi, якi Вадим принiс сьогоднi, - всi цi зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бiйки з дзьобастим павуком, свiдчать про близькiсть ультразолота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися i сумували з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого мiжгiр'я з його скелями й урвищами. А мiж тим - саме тут нам найлегше вiдшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут глибокi зрiзи порiд, чи не так, Вадиме? Пам'ятаєте, Галю, дитячу казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там i смiється: я тут, я близько, ану, вiдшукайте мене!.. От i наше ультразолото зараз ховається вiд нас, наче отакий чарiвний казковий колобок. Вадиме, на вашому мiсцi я не дозволяв би навiть ультразолоту смiятися з нас, а мерщiй вiдшукав би його!

Вадим Сокiл сконфужено заклiпав короткозорими добродушними очима: слово честi, вiн докладав усiх зусиль до того, щоб його розшуки увiнчалися успiхом. Протягом минулих тижнiв вiн склав докладний план залягання порiд у мiжгiр'ї, простежив виходи жил-супутникiв, що красномовно говорили про близькiсть ультразолота. Втiм, дорогоцiнний елемент усе ще ховався вiд геолога. Вiн був десь тут - це ясно. Але де саме?..

Iнодi з астроплана виходив i сам Микола Петрович, хоча здебiльшого вiн весь час сидiв, занурений в розрахунки, в навiгаторськiй рубцi, намагаючись знайти розв'язання найважчого завдання - зворотного вильоту на Землю. Проте воно тiкало вiд Риндiна так само, як ультразолото вiд Сокола. Жартуючи, академiк говорив, що вiн усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймнi жили-супутники, за якими той мiг визначити потрiбний напрямок розшукiв, тодi як у Миколи Петровича - самi скелi, серед яких на днi мiжгiр'я лежав мiжпланетний корабель.

Пiсля пам'ятної пригоди з велетенським павуком навiть Сокiл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його i заважала працювати, - навiть вiн виходив з корабля не iнакше, як захопивши з собою великий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Такий самий пiстолет брав з собою, виходячи назовнi, i Микола Петрович. Грiзна зброя висiла на поясi Риндiна i, як здавалося Галi, зовсiм не гармонiювала з мирним виглядом академiка, з його добрим усмiхненим обличчям, його лагiдною, м'якою манерою говорити. Але - що поробиш? Життя на Венерi насичене небезпеками, це розумiв кожен. Коли завгодно, першої-лiпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з'явитися якась нова потвора, - хiба мало було їх на цiй чужiй i загадковiй планетi?..

Ось чому Вадим Сокiл, навiть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всi боки. I почував себе найкраще тодi, коли поблизу вiд нього був хтось з товаришiв.

Незабаром пiсля снiданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, i гукнув йому:

- Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун i Галя незабаром мусять повернутися з печери з iнфрарадiєм. Може, ви зробите невеличку перерву, вiдпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самi.

Вадим Сокiл обернувся в бiк Риндiна i замiсть вiдповiдi показав на свiй заряджений пiстолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде в порядку!

- Ну, гаразд, дивiться!

Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, i знову взявся за роботу. Сьогоднi, як йому здавалося, вiн майже зовсiм "спiймав за хвiст" таємниче ультразолото. Воно було близько, воно знаходилося буквально в кiлькох кроках вiд Сокола, - так говорили всi ознаки. Жила породи-супутника певно вказувала на величезну кам'яну брилу, що звисала над схилом мiжгiр'я. Саме тут, пiд цiєю брилою, мусило ховатися ультразолото!

Сокiл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б висадити в повiтря цю важку брилу i не копатися пiд нею. Але пiд час вибуху скали могли пошкодити стiнки мiжпланетного корабля. Не годиться! Можна було б iще зробити серiю дрiбних вибухiв, руйнувати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крiм того, невiдомо, на якiй глибинi, з якого боку брили ховається ультразолото, що вперто тiкало вiд геолога.

Зiтхнувши, Сокiл знову взявся за кирку. Треба спробувати з боку жили-супутника. Якщо його припущення здiйснюватимуться, тодi можна буде вжити електричний перфоратор, вiн допоможе. А коли брила виявиться надто твердою, тодi вже доведеться обмiркувати з товаришами, як розподiлити дрiбнi вибухи. А раптом йому пощастить - i самородки ультразолота виявляться саме в цьому мiсцi? Те, що ультразолото мусить бути в цiй системi порiд саме у виглядi самородкiв, Сокiл вирiшив давно, так пiдказував йому весь досвiд бувалого геолога-розвiдника.

Вiн встиг зробити пiсля вiдходу Риндiна всього лише кiлька енергiйних ударiв киркою, як у нього виникло неприємне вiдчуття незручностi. Воно зв'язувало його рухи. Соколовi здавалося, що позаду хтось стоїть i уважно, набридливо вдивляється йому в спину. Це вiдчуття було таким реальним, що вiн вирiшив: повернувся хтось з товаришiв. Не оглядаючись, вiн роздратовано сказав:

- Що то за дурна манера - пiдiйти ззаду i мовчки стояти.

I зразу ж таки вiн збагнув: таж не могли ще Ван Лун i Галя так швидко повернутися з печери! Дурниця яка, ясно, чому нiхто йому не вiдповiдає. Сокiл нервово обернувся - i зацiпенiв.

Дивна, незграбна i огидна iстота наближалася до нього знизу. Геолог мимоволi вiдсахнувся до кам'яної брили, яка височiла за ним. В нього втупилися холоднi прозорi очi, наче вдавленi в коричневий панцир голови. З обох її бокiв повiльно, вигинаючись у повiтрi, рухалися довгi жовтi щупальцi. Величезнi, розташованi горизонтально щелепи, схожi на кривi гострi шаблi, розсувалися дедалi ширше, готовi схопити, розсiкти надвоє свою здобич.

Сокiл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про появу якого так наполегливо розповiдала Галя, коли вони опритомнiли пiсля падiння на поверхню Венери?..

Правда, правда, нiколи й нiде земна палеонтологiя не знаходила в шарах юрського перiоду решток, якi бодай вiддалено нагадували таку тварину. Втiм, - хiба хоча б одна з зустрiнутих мандрiвниками на Венерi потвор, включаючи сюди i гiгантського павука, була знайома земнiй палеонтологiї?

Звiдки взявся тут цей дракон? Мiркувати про це довго не доводилося: напрям, в якому вiн рухався, сам давав вiдповiдь на запитання. Очевидно, вiн виповз iз заростей внизу, приваблений чимсь у мiжгiр'ї. Виповз обережно i безшумно, як хижак, що пiдкрадається.

На добрий десяток метрiв тягнулося тiло дракона, розподiлене на безлiч сегментiв. Воно звивалося, пiдтримуване великою кiлькiстю дрiбних, хутких нiжок, i повiльно посувалося вперед, немовби пливло на тих нiжках. Щупальцi дедалi неспокiйнiше ворушилися в повiтрi, i роззявленi щелепи нацiлювалися на здобич.