Село не люди - Дашвар Люко

– Е-е-е, люба, я ж не хочу, щоб моя жінка збісилася. Ходи до мене.

– Льончику…

– Ходи, сказав…

Катерина ледве дочекалася, поки мамка з татком поснуть. А як усе стихло, з ліжка підхопилася, ліфчика швиденько на себе напхала і… завмерла.

– Чи не йти?.. Он воно як…

Очі сині Романові згадала. «Русалонько, Русалонько… Ніжки дорогоцінні… Люблю тебе… Люблю…» Аж затремтіла.

– Та як не піти?!

Те-се накинула. Не пішла – бігма побігла.

Роман іздалеку розчув.

– Русалонько?..

– Тут я… – і до нього.

Притулилася, як собача. Рученятами тоненькими обхопила. І мало не ридає.

– Дядьку Романе, дядьку Романе…

– Та що з тобою?! – обіймає дівча й від жадання аж стогне. «Не можна! Не можна тобі до неї, падло ти паскудне!» – в голові стукає.

– Я зараз узнала…

– Та що?

– Люблю я вас…

Він – і закляк. Голова крутиться, земля з-під ніг іде. І в штанях – залізо.

– Хух! От ти… – ледь вистачило сил від Катерини одірватися. За плічки її взяв, на сіно вмостив. Сам – поруч. – І чого ж плакати? Сонце моє ясне…

– Бо ж тітка Раїса сказала, що вб’є вас…

Роман брови звів.

– Он як…

– Чесно, чесно… Я під вікном сиділа і все чисто чула. Тітка Раїса до мамки з татком приходила двадцять гривень позичати. Щоб вас убити… – і заридала.

Роман дівча до себе притулив, волося русяве цілує і… від щастя сльози котяться. Плаче – і сам не розуміє, як таке вийти могло, щоб він, тридцятишестирічний мужик, який навіть на маминому похороні зубами скреготів, а сльози не пустив, тепер труситься від сліз і ради собі дати не може.

Катерина очі на нього підвела.

– Вам страшно, дядьку Романе?

Усміхнувся.

– От дурненька! Зовсім не страшно. То я від щастя… Ніхто мене не вб’є. Тітка Раїса пустого язиком намолола, а ти й перелякалася.

– А як дізнається, що ми…

– А ми стерегтися будемо. Так? Ми нікому своєї таємниці не розкриємо до часу. Ось ти підростеш трохи, тоді вже…

– А як я не хочу чекати, поки підросту… Я вже доросла. Їй-бо! Онде, дайте руку… Помацайте по спині…

Роман поклав долоню на Катеринину спину. Дівча всміхнулося.

– От! Відчуваєте?

– Що?

– Та застібку ж! Ліфчик у мене! От…

– Господи… – Роман провів тремтячою рукою по дівочій спині, відкинувся на сіно.

Катерина схилилася на ним, погладила долонькою по неголеній щоці.

– Дядьку Романе… Ви спите? Мені бігти треба…

– Не сплю я, Русалонько… Думаю. Давай так… Місяць потерпимо. Зможеш?

– Зможу, – Катерина посміхнулася.

– А я за місяць відсіюся. А потім… Хай хоч світ померкне.

– То тепер до вас приходити не можна? – Катерина враз ізгасла.

– Та ні… Я без тебе не зможу. Хоч би глянути, хоч волосся торкнутися… Русалонько… Завтра вночі прийдеш?

– Прийду. Дядьку Романе… Поцілуйте мене.

– Ходи… – Роман простягнув руки, дівча впало йому на груди.

Ледь торкнувся гарячих губ, притис Катерину до себе і прошепотів:

– Біжи додому, любове моя…

Дісталася Катерина Шанівки і стала. Тремтить, щоки гарячі, а ноги так і просяться назад під копу бігти.

– Тю, я дурна, – розсердилася. – Дядько Роман подумає, що я слова тримати не вмію. Ото сказано – місяць терпимо, так і буде.

І пішла вулицею Імені Леніна. Ні душі не стріла.

– А завтра ж, – сама до себе. – Не пробитися!

Розділ 2

Раз на місяць на вулицю Імені Леніна виходять геть усі шанівці, бо останньої п’яниці кожного місяця сюди через багнюку проривається вантажівка товстого, як гарбуз, Миколи, вщент заповнена консервами, цукерками, чіпсами та промисловим «ширпотребом», який навіть у поблизькій Килимівці називають не інакше, як «ширнепотріб».

Микола неспішно розставляє одинадцять старих розкладачок біля постаменту, на якому колись стояла колгоспниця із серпом, і вивалює на них свій товар.

– І щоб мені зайве руками не хапали! – кричить. – От би ви, як люди… Запитали… Чо’ дивитеся? Кажу, питайте, що треба, а я все чисто покажу…

Хвилин із п’ять юрба слухається, й Микола намагається продемонструвати, як треба торгівлю вести. А потім маше рукою:

– Біс із вами! Дивіться, що хочете. Усе одно далі од Шанівки не втечете. Але знайте… Як чогось не дорахуюся, більше до вас не приїду!..

Катерина очі продерла, до мамки на кухню бігом:

– То тепер нам, мамо, до магазину і йти нема чого…

– Сходимо, сходимо, – мамка сміється. – Я вчора так ловко все поздавала. Трошки грішми розжилися. І олія є. Підемо, доню. Поснідаємо й підемо.

– От баби! Не зберемо грошей на вугілля з вашими витребеньками. Самі взимку по дрова до лісу ходитимете, – татко сердиться, а мамка йому в тарілку підкладає і своєї веде:

– А ти, любчику, з нами підеш.

– Якої холєри я там не бачив?

– Баби казали, минулого разу Микола такі гарні сорочки теплі привозив. І черевики чоловічі.

– Де мені ті черевики носити? Біля трактора? Чи на городі? А може, свиням показувати?

– Так і чоботи твої кирзові вже… того. Латка на латці.

– От причепилися. Дайте хоч доїсти.

Цього ранку біля постаменту розляглися і прогнулися під товаром аж дванадцять розкладачок.

– Росте бізнес? – прошамкотіла стара Ничипориха.

– Росте собі, – кивнув Микола. – Ви, бабо, не відволікайтеся. Оце всі мені слухайте! Удруге повторювать не буду. На цій розкладачці – концерва різна й макарони, тут – приправи, перці-шмерці, хмелі-сумелі, сіль. Онде – все паперове: і зошити, і конверти, і журнали всякі. Тут – усе чоловіче. Сорочки, чоботи, труси є. А тут жіноче: халати й сорочки нічні байкові, колготи для дівчат, черевики й чобітки з підборами, спідниці – хоч завалися. І довгі, і коротші. А оце всяка лабуда – гребінці, ножиці, заколки, леза… Самі собі шукайте, що треба. А на цій розкладачці – цукерки, чіпси, жувачка. А оце – до зими. Пальта різні, куртки чоловічі й жіночі, модні шарфи з китицями. Хух!.. То що?

– Миколо, а олією візьмеш? – спитала сумна тітка Орися, яка тільки-но чоловіка поховала.

– Гривня за літру! – оголосив Микола, і шанівці захвилювалися.

– Та хіба так можна?! Що то за ціна? Нам Залусківський по два п’ятдесят за літру рахував, коли олією за трудодні віддавав.

– Що мені до вашого Залусківського?! Я собі своє міркую. Гривня за літру. Або гроші!

Мамка обскакала оком усі розкладачки і до Катерини:

– Доню, давай татка спочатку взуємо, а потім уже…

– Добре… Я поки все чисто роздивлюся.

За п’ять хвилин татко вибрав кирзові чоботи й теплу сорочку в карту, запхав обнови до сітки. І мамці:

– Піду до кіоску. З мужиками побалакаю…

– Ой, Льончику, гляди мені. У нас роботи сьогодні – краю не видно.

– Яка така робота?

– За Килимівкою на полі багато буряків лишилося…

– У мене й так поперек рипить, а ти хочеш, аби я знову мішки на горбу пер?.. Та не лупай! Підемо. Я… пити не буду.

Татко пішов, а Катерина мамку за руку вхопила.

– Мамцю! Очі розбігаються!

– А ми по порядку. Ходім пальта дивитися.

Катерина влізла в дешеву китайську курточку, розцяцьковану штучним хутром, розпромінилася.

– Таж гарно, мамо! Ти дивись…

– Коротенька якась. Між ноги дути буде.

– А онде така сама, тільки довша.

Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальті з білим хутряним капюшоном.

– І скільки? – гукнула мамка до Миколи.

Микола придивився, рукою маше.

– А-а-а! Так і бути. За двісті віддам.

– Скільки?! – мамка аж присіла. – Ти що, з глузду з’їхав?

– Тітко, це ви ненормальна. Таж такі дешеві ціни тільки в мене. Ви в люди поїдьте – з розбитим серцем повернетеся.

– Та де ж такі гроші взяти? – мамка на Катерину дивиться, а та стоїть у пальті рожевому, й ув очах сльози бринять.

– Добре, сто вісімдесят, – змилувався Микола.

– А якщо половину грошей зараз, а половину – через місяць?.. – мамка просить.