Село не люди - Дашвар Люко

– Та подивимося на все, от тільки купити…

– А ліфчика?

– Буде тобі ліфчик.

– А татко…

– А що татко? Перебіситься… А там свиню заколемо – і про чобітки з пальтом поговоримо.

– Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!

– Ой, доню, яка ж ти в мене підлиза, – мамка сміється, а очі сумні.

«От і розбери тих дорослих», – думає Катерина.

Мамка з татком розбіглися. Катерина вийшла з дому, а біля хвіртки Людка.

– Я до школи не піду, – оголосила Катерина. – Моя школа сьогодні – морква на городі.

– І дарма! А я хлопців чекаю. З ними піду. Із Сергієм та Сашкою… – Раптом замислилася. – Чуєш, Катько! Я тут подумала… А може, даремно я із Сергієм зв’язалася. Матюкається, зараза, весь час. Може, мені на Сашку переключитися? Ти б кого з них вибрала?

– А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?

– А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого – Тарасика-першокласника?

І Людка розреготалася.

– Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків – повно!

Людка перестала реготати.

– Ти здуріла?..

Катерина очі відвела:

– Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.

– Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?

– Піду. Може, щось і купимо.

– За гроші?

– За які там гроші? За олію.

– Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не знала?..

Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же ліфчик? Як же мій перший дорослий ліфчик?!» – билося.

– Катька! – Сергій з вулиці.

– Чого тобі?

– Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!

– Відкладай на суботу. Завтра не можу.

– Ну дивись! У суботу…

Катерина йшла на город і сама до себе:

– Ото як буде мені ліфчик у п’ятницю, то подивлюся на їхній сюрприз у суботу. А як не буде…

Маруся зайшла до класу, звично зітхнула:

– І оце мені всі? А де Катя? Де Наталя? Галина?

Людка штовхонула Вадьку в бік:

– Кажи, єдиний мужчина у класі…

Вадька підвівся:

– Усі при ділі, Маріє Іванівно. Хто жне, хто косить.

– О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.

– Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, – запропонувала Людка.

Марусі й самій не терпілося.

– Діти! – почала урочисто. – Ви ж знаєте курган, що між Шанівкою та Килимівкою?

– Атож! – здивувалася Людка.

– А це ж не просто купа землі. Ви ж пам’ятаєте, я вам на уроці краєзнавства колись розповідала… Історична пам’ятка. Залишок древньої цивілізації…

– Якої саме? – запитав уїдливий Вадько.

– Дуже древньої, – відмахнулася Маруся. – І от… Степан Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру…

– Дядько Степан? Чоловік ваш? – уточнила Людка, яку формулювання «Килимівський культурний центр» збило з пантелику.

– А хто ж іще? Звісно, дядько Степан, завклубом, – підтвердив Людчину гіпотезу Вадька.

– Чого перебиваєте? Краще слухайте. То вчора…

– Коли ви картоплю копали? – не здавався Вадька.

– Коли ми – Степан Леопольдович і я – спілкувалися з ученими, – роздратовано підвищила голос Маруся. – То домовилися… Скоро до нас прибуде вчена експедиція, яка досліджуватиме курган. Бо з усіх українських курганів наш – найстаріший.

– Класно! – зрадів Вадька. – А коли ті люди приїдуть?

– Власне, через кілька днів. Іще хочуть пісень народних послухати, може, якусь нову для себе знайдуть. Отже… Щоб усі до одного з батьками поговорили, хай пісні згадують, до приїзду гостей готуються. Скоріше за все, вчені у Шанівці зупиняться.

– Тоді хай шанівські й готуються, – підсумував Вадька.

Удома Маруся пиляла очманілого від пиятики Степана.

– Ну, Стьопо, гляди мені! Якщо про вчених збрехав… Буде тобі і стопка, й пісня!..

– Марусю, хіба я собі ворог?! Хоч побожуся. Були вчені! Точно були. Випадково зустрілися на автостанції у райцентрі. Ну, я їх пригостив, ясна річ! Поговорили. Серйозні люди. Як про курган почули, загорілися. Кажуть: «Усе! Їдемо до вас!»

– І коли? Я дітям уже сказала, що вчені приїдуть.

– От ти базікало! – Степан потягся до акордеона. – Хоч у пекло, аби поперед батька.

Уже й сонце в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов. Ноги налиті розім’яв, із-за копи вийшов. Гля’ – сам Залусківський із якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.

Залусківський Романа побачив – і незнайомцеві, тихо так:

– І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…

– Бо що?

– Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.

– Ну, я не знаю…

– Я віддячу! – Залусківський страховикові.

Той аж спину розправив.

– Оце діло. Добре, не скажу.

– Ну, здоров, Романе! Як справи? – Залусківський ляснув по Романовій долоні. – Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?

Роман око примружив.

– Та ні…

– А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу гляну.

– А що на неї дивитися. Стоїть собі.

– І ви тут цілодобово? – запитав незнайомець.

– Так. – Роман на нього око скосив: що треба?

– І нікуди ні кроку?

– Так.

– А ім’я ваше, прізвище…

Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.

– Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.

– Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, – пручався незнайомець.

– І що її обходити? Копа як копа. Головне – під цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…

ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.

– Та ні… то я дурне сказав – «ні кроку».

І пішов у бік Шанівки.

– Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, – розмірковував дорогою.

Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.

– О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?

– Та ні. Я на хвилю.

У жінки сокиру з рук.

– Давай сам.

Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.

– То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.

– А хлопець де? – озирнувся. – Чуєш, Раю! Де Сашка?

– Де ж йому бути. У школі.

– От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.

– Давай я тебе підміню.

Рая на чоловіка дивилася – і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!

– Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.

– Добре. Стій! У мене тут… – Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». – Ось! Візьми із собою.

Роман – в очі жінчині.

– Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.

– Ромчику…

Жінка – руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут – сокира. Рая на неї руки й поклала.

– Ромчику…

– Ну?

– Що з тобою? Якийсь ти…

– Та думаю… От відсіємося…

– І що?

– Та розлучуся…

– Що?! – жінка вухам не повірила. – Ти зі мною розлучишся?

– Розлучуся… Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася, поремонтую і буду там…

– От чуло моє серце! Курву знайшов, падло недобите? Кажи! – Раїса вхопилася за сокиру.

– Та хоч убийся! Пішов я… На копу треба.

– Стій, сучий ти сину! У серце плюнув і йдеш?! Усю правду кажи! Чуєш?!