Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

- Спочатку вiдзначу, що ви в порядку. Дуже добре йдете. Значить, нiчого не пошкодили, правда?

- Так, так, товаришу Ван, зi мною все гаразд!

- Тодi можна говорити також i про камiнцi. Як ви сказали, вони вiдповiдають на розмову? Втiм, iнтересно...

Вiн виключив прожектор. Печеру наповнювала блакитнувата пiвтемрява.

- Дивiться, - голосно сказала Галя, заздалегiдь насолоджуючись ефектом, який мусив викликати її вигук.

I дiйсно, вкрапленi в стiни камiнцi слухняно вiдповiли їй яскравим блакитнуватим сяйвом, яке переливалося неспокiйними хвилями.

- Дуже-дуже iнтересно, - озвався Ван Лун, оглядаючись по сторонах. - I кожного разу так? Менi не було видно через свiтло прожектора, мабуть?

Кожна його фраза викликала новi й новi хвилi блакитного свiтла, що починалися бiля нього i котилися далi, в глиб печери, i завмирали там.

- Так, красиво, - пiдтвердив Ван Лун. - Втiм, зараз мало часу розважатися. Iдiть мерщiй, Галю, треба повертатись.

Ближче до середини печери шлях Галi став труднiшим. їй перетинали дорогу купи вогкого грунту i велике камiння, мiж якими дiвчина пробиралася вже значно повiльнiше. А далi на її шляху копирсалися схожi на ведмежат кошлатi тварини. Мабуть, вони також помiтили наближення Галi Рижко, бо злякано заверещали i почали задкувати вiд неї. Дiвчина замахнулась на них гвинтiвкою - i дитинчата потвори слухняно поповзли вбiк. Вони не визначалися такою войовничiстю, як їх мати.

- Гаразд, женiть їх, - схвалив Ван Лун, який зiрко стежив згори за рухами Галi. - А от далi вам буде складнiше, зауважу.

Мiж дiвчиною i високою скелею, на якiй чекав її Ван Лун, лежало величезне тiло тварини. У свiтлi прожекторного промiння, що освiтлювало Галi дорогу, було видно, що життя ще не покинуло це потворне тiло. Воно все ще час вiд часу здригалося i повiльно ворушило вцiлiлими лапами. Галя розгублено зупинилася, не знаючи, як бути далi. Проте голос Ван Луна твердо сказав:

- На обходи немає часу, Галю. Прямо по тiлу пiдiймайтеся. Воно не пошкодить. Звичайно, треба подалi вiд лап. Щоб випадково не зачепили. Буду пiдтримувати вас. Смiливiше!

Справдi, iншого виходу не лишалося, обходити було б надто далеко. Тiло тварини являло собою зараз немовби крутий схил високої скелi. Не вагаючись, зiбравши всю рiшучiсть, дiвчина стрибнула на тiло потвори. їй здалося, що воно здригнулося пiд її ногами. Проте Ван Лун вже енергiйно пiдтягував Галю до себе, допомагаючи їй пiдiйматися по кошлатому тiлу. Ноги її сковзалися i плуталися в густiй шерстi, що покривала тварину. Але Галя йшла, зцiпивши зуби i думаючи тiльки про одне - щоб не ухилитися вбiк i не опинитися в небезпечнiй близькостi вiд величезних i широких лап, якi все ще ворушилися.

- Добре, добре, Галю, - пiдбадьорював її Ван Лун. - Вже залишилося зовсiм трошки. Ледь-ледь направо... так! - Вiн стежив за кожним її кроком.

Останнiм стрибком Галя опинилася пiд самою скелею. Ван Лун мiцнiше сперся ногами об камiння i сильно потягнув до себе канатик, який напнувся, як струна.

- Вгору, Галю!

Майже лежачи спиною на петлi канатика, Галя переступала ногами по стiнi, що круто пiдiймалася вгору. Вище, вище! Вона вiдчувала, як канатик пiдтягує її; дiвчинi залишалося тiльки допомагати Ван Луновi, який швидкими, сильними рухами тягнув її до себе. Нарештi, Галя ухопилася за верхнiй край скелi.

- Так, дуже добре, - зауважив Ван Лун голосом, який змiнився вiд напруження.

За кiлька секунд Галя стояла поруч з ним. Вона мiцно стискувала великi й сильнi руки Ван Луна, який врятував їй життя: без його допомоги вона давно б загинула. Дiвчина гарячково шукала якiсь особливi слова, що могли б висловити її вдячнiсть. Проте як на зло всi слова, що спадали їй на думку, здавалися кволими, безбарвними, невиразними! Ван Лун широко посмiхався, дивлячись їй прямо в очi. I, бачачи його енергiйне, мужнє, немовби вирiзане з каменю обличчя з примруженими лагiдними очима, вiдчуваючи потиск руки Ван Луна, - Галя зрозумiла, що нiяких слiв подяки i не треба, що Ван Лун зробив так, як зробила б на його мiсцi й вона сама, прагнучи допомогти другу й товаришу, що потрапив у небезпеку. Тому вона тiльки ще мiцнiше стиснула руки Ван Луна, намагаючись вкласти в цей потиск всю свою подяку i повагу до нього. I тiєї ж секунди Галя сконфужено вiдвернулася: як несвоєчасно i невiдомо навiщо виступають на очi непроханi зрадницькi сльози!..

Ван Лун з дружньою лагiднiстю обiйняв її плечi:

- Це зовсiм нiчого, Галю, нiчого! Коли людина багато пережила, нерви трохи не витримують. Потiм людина ледь-ледь вiдпочиває, все стає хороше, весело. Дуже цiкавлюся: як ви потрапили сюди? Думав, думав, не можу зрозумiти. Розкажiть, прошу.

Спочатку вагаючись i сконфужено, потiм дедалi вiльнiше й веселiше, Галя коротко розповiла про свої пригоди пiсля того, як вона впала з схилу мiжгiр'я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи головою. Вiн поглядав то на дiвчину, яка нiчого не приховувала в своєму оповiданнi, то на чарiвнi камiнцi в стiнах i склепiннi печери. Цi камiнцi весь час то яскраво спалахували, коли Галя говорила швидко, то пригасали пiд час пауз, коли дiвчина запиналася i знижувала голос, говорячи про свої необдуманi вчинки. А вислухавши Галю до кiнця, Ван Лун сказав без тiнi посмiшки:

- Завжди людина робить сама собi труднiше. Загубили передавач - погано. Пiшли в тунель - ще гiрше. Чому не зачекали? Давно було б все добре. Тепер теж добре, нiчого,- поспiшив вiн додати, помiтивши, що Галя знову засмутилася: звичайно, їй було i прикро, i соромно думати про те, скiльки вона завдала тривоги товаришам.

- Товаришу Ван, я... - почала було Галя. Але Ван Лун не дав їй закiнчити:

- Дуже розумiю все. Ще розповiдатимете Миколi Петровичу i Вадиму Сергiйовичу. Менi вже не треба. А ваш передавач у мене, - вказав вiн собi за спину. - Зараз ще спробую сказати товаришам, що вiдшукав вас. Якщо вони почують, дадуть вiдповiдь.

- Як? - здивувалася Галя. - Адже передавач астроплана пошкоджений.

- Так, пошкоджений, - погодився Ван Лун. - Говорити не можна, подавати короткi радiоiмпульси можна. Микола Петрович обiцяв вiдповiдати менi так. Вiн натискає на ключ - у мене сильно гуде. Ви теж почуєте. Спробуємо, як це виходить.

Вiн включив передавач i голосно, чiтко промовив:

- Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зi мною. Все гаразд. Прошу, пiдтвердить, що чуєте!

Обидва напружено вслухалися, чекаючи вiдповiдi. Мовчання. Секунда минала за секундою. Вiдповiдi не було. Галя подивилася на Ван Луна:

- Мабуть, не чують, товаришу Ван?

- Мабуть, - похмуро погодився Ван Лун. - Тодi нам треба мерщiй iти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходiмо, Галю. - I вiн швидко рушив до входу в тунель.

Дiвчина слухняно пiшла слiдом за Ван Луном - i зразу ж таки скрикнула. Гострий бiль наче ножем полоснув їй ногу.

- Що таке? - оглянувся Ван Лун.