Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

- Дивись сюди, будь ласка, - бурмотiв вiн, тримаючи голову тварини на прицiлi. - Чекаю на тебе отут. Пiдходь поближче, прошу. Дуже прошу!

Легким рухом корпуса вiн скерував промiння нагрудного прожектора прямо в очi тваринi. Вона шалено заревiла i, остаточно забувши про Галю, рвонулася на промiння, що дратувало її. Проте рухатися потвора могла тiльки повiльно, їй заважали пораненi лани. Втупивши в яскраве промiння дурнi очi, тварина повзла на нього, тягнучи по землi важкий, неповороткий тулуб.

- Правильно, сюди, - нiби заохочував її Ван Лун. - Галю, вважаю, вам не треба бiльше боятися. Можете пiдвестися, якщо хочете. Як почуваєте себе? вiн говорив таким спокiйним тоном, нiби нiякої небезпеки взагалi не iснувало, нiби не до нього наближалася розлючена тварина. I його напружений стан видавала хiба що особлива уповiльненiсть, розмiренiсть мови. Здавалося, Ван Лун старанно пiдбирав кожне слово i надто вже чiтко вимовляв його.

Галя пiдвела голову. Вона побачила яскравий, гострий, наче нiж, промiнь прожектора, що прорiзав морок печери. Цей слiпучий промiнь з'єднував темну постать людини в скафандрi на високому виступi скелi i гiгантське страховище, яке з ревiнням плазувало до неї.

- Чому не вiдповiдаєте, Галю? - як i ранiше, спокiйно й розмiрено продовжував Ван Лун. - Як почуваєте себе, питаю? Надто довго мовчали? Побоююся, розучилися говорити, так?

Слово честi, це було надзвичайно! Галя з захопленням дивилася на темний силует на скелi: до Ван Луна пiдповзає ця страшна потвора, вона ось зараз кинеться на нього, - а вiн ще жартує!

- Все в порядку, товаришу Ван, - обiзвалася дiвчина якомога веселiше, найбадьорiшим тоном, на який тiльки вона була здатна. їй страшенно хотiлося й самiй говорити так безтурботно, як звертався до неї Ван Лун.- Трошки втомилася. Надто вже приставала до мене ця тварина.

- Втiм, нiчого. Ми зараз поставимо на нiй крапку.

- Тiльки ви обережнiше, товаришу Ван! Вона може зненацька кинутися. I потiм вона панцирна. Кулi її не беруть, адже я багато стрiляла.

- Це яка куля, думаю... Дуже повiльно повзеш ти!

Останнi слова Ван Луна стосувалися, зрозумiло, тварини, яка доповзла до стiни i наче в нерiшучостi спинилася. Де ворог? Виступ скелi закрив вiд неї постать людини в скафандрi. Вуса потвори вперто шукали в повiтрi противника, обмацували стiну, пiднiжжя скелi. Мабуть, тварина чула, що ворог десь нагорi. Вона з силою шкрябала стiну, вириваючи з неї велике камiння i вiдкидаючи його вбiк. Страховисько збиралося пiдвестися на заднi лапи i лiзти вгору.

- Е нi, так незручно, - процiдив Ван Лун, з поля зору якого також зникла голова тварини. Вiн пересунувся ближче до краю виступу. - Отак, вважаю, буде краще. - 3 цими словами вiн звiв гвинтiвку i, майже не прицiлюючись, натиснув на курок. Знову пролунав сухий пострiл, що вiдгукнувся луною в печерi. Проте значно гучнiше, нiж луна, струсонув повiтря короткий вибух: це розiрвалася в тiлi тварини куля.

Її було б досить для того, щоб покласти на мiсцi першого-лiпшого крупного звiра на Землi. Але потвори Венери були влаштованi по-iншому. Заревiвши вiд болю, величезна тварина кинулася вгору, чiпляючись лапами i щелепами за виступ скелi i дряпаючись туди, звiдки стрiляв Ван Лун. Шалене ревiння наповнило печеру, часом воно переходило в пронизливе виття - i тодi було чути, як унизу, всерединi печери несамовито верещали переляканi дитинчата.

Галя зблiдла. А що, коли потвора встигне кинутися на Ван Луна?.. Але тут-таки вона побачила, як Ван Лун спокiйно вiдклав убiк гвинтiвку, зняв з пояса одну з атомiтних гранат, повернув на нiй запобiжник i замахнувся.

- Галю, сховайтеся, кидаю! - почула дiвчина його застережливий голос.

Рука мисливця майнула в повiтрi. I тiєї ж митi вiн зник за виступом скелi. А граната, мов невразливий маленький камiнець, полетiла вниз. Галя припала до скелi.

Великий сiрий клуб диму, прорiзаний гострими язиками слiпучого полум'я, виник над головою тварини. Люте ревiння раптом потонуло в оглушливому гуркотi вибуху. Зверху, з склепiння печери, посипалися каменi, збитi повiтряною хвилею, яка вiдчутно штовхнула i Галю.

За кiлька секунд голова Ван Луна показалася над виступом скелi. Вiн уважно дивився вниз.

Гiгантський тулуб його ворога важко осiв на грунт пiд скелею. Широкi лапи судорожно сiпалися. Два довгi вiдростки на кiнцях тулуба розсувалися i знову сходилися, наче леза величезних ножиць. Ось тулуб завмер - i лише час вiд часу уздовж нього пробiгали конвульсiї, якi трохи пiдiймали то одну, то iншу частину панцира. Хмари сiрого диму розходилися широкими клубами пiд склепiнням печери. Вони розпливалися в повiтрi i осiдали на стiни й грунт.

- Втiм, крапку ми все ж таки поставили, так, Галю? - промовив Ван Лун. - Як вважаєте?

Так, Галя бачила жахливi наслiдки дiї атомiтної гранати. Там, де щойно височiла грiзна панцирна голова потвори, - тепер були безформнi скалки грубезного панцира, розворочене м'ясо, якась перемiшана каша. Потвора перестала бути небезпечною.

- Нiколи не думала, що атомiтна граната така мiцна, - чесно призналася Галя. - Наче снаряд!

- Так, сила є, - незворушно погодився Ван Лун. - Вважаю, тепер треба повертатися додому, до товаришiв. Вони дуже турбуються, майте на увазi. Нiчого не знають про вас. Втiм, тепер i про мене теж. А як вам перебратися до мене? Дуже далеко ви забiгли вiд тунелю... Ага. Ось так, заждiть трохи.

Вiн зручнiше влаштувався на своєму виступi скелi i зняв моток капронового канатика, перекинутий через плече. Досвiдченим поглядом Ван Лун змiрив вiдстань, яка вiддiляла його вiд дiвчини, i спритним, вмiлим кидком жбурнув моток в її бiк. Розгортаючись у повiтрi, моток пролетiв над нерухомою твариною до Галi.

- Ловiть!

Проте ловити не довелося. Рештка мотка м'яко впала на плескату скелю перед Галею - i їй лишалося тiльки простягнути руку, щоб узяти канатик. Тонкий канатик з'єднував тепер її з Ван Луном, який тримав у руцi другий кiнець.

- Дуже добре, - задоволено промовив мандрiвник, побачивши, як Галя взяла кiнець канатика. - Тепер обв'яжiть себе як поясом. Треба мiцним вузлом. Вмiєте?

- Ще б пак! - радiсно вiдгукнулася дiвчина, зав'язуючи канатик потрiйним вузлом.

- Дуже добре, - повторив Ван Лун. - А як тi, iншi тварини, вони небезпечнi? Дуже багато верещать. Це дитинчата?

- Так, товаришу Ван. Менi здається, вони не можуть пошкодити. Схожi на ведмежат, тiльки крупнiшi. А що менi тепер робити?

- Iти сюди. Тримайтеся за канатик.

Ван Лун хутко перебирав руками, пiдтягаючи до себе канатиком Галю, яка широкими кроками майже бiгла до нього, балансуючи руками; в однiй з них вона тримала свою гвинтiвку. На ходу дiвчина спитала:

- Товаришу Ван, чи помiтили ви, як вiдповiдають нам, коли ми говоримо, оцi дивнi камiнцi? Тiльки щось скажеш, вони одразу свiтяться. Та ви подивiться самi. От виключiть на хвилину прожектор i побачите.