Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

У «Спогадах» немає згадки про монархістські аспірації роду Скоропадських або про наміри гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію під час його гетьманування. Навпаки, Закон про спадкоємність, який був затверджений Скоропадським, передбачав «вибір нового гетьмана» на випадок смерті попереднього. Проте Скоропадський вважав, що «стара історія України уся наповнена різноманітними ускладненнями саме через те, що зі смертю гетьмана не було влади і починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого звичайно призводило до анархії». Таке критичне ставлення до української ірадиції, можна твердити, було зумовлене його переконанням, що найкращою формою державного правління для України була таки диктатура. Отже, на підставі «Спогадів» та інших матеріалів устрій Української держави за урядування Скоропадського можна окреслити як виборний Гетьманат (оскільки Скоропадський був проголошений гетьманом на Хліборобському конгресі 29 квітня 1918 року в Києві) з диктаторськими повноваженнями правителя.

Як відомо, концепція виборного Гетьманату перемогла в історії гетьманської України XVІІ-XVIII століть, хоча за Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи і Кирила Розумовського були спроби встановити спадковий монархічний гетьманат, які, проте, завершилися неуспіхом. Концепція української спадкової трудової гетьманської монархії була розроблена уже в еміграції В'ячеславом Липинським. Павло Скоропадський та його прихильники прийняли її на початку 1920-х років; останній гетьман дотримувався її до смерті у 1945 році.

У науковій літературі про Українську революцію 1917–1920 років, у тому числі і в «Спогадах» Павла Скоропадського, наголошується переважно на переломних подіях того часу — наприклад, на гетьманському перевороті Скоропадського 29 квітня 1918 року та на повстанні Директорії УНР проти Гетьманату в середині листопада 1918 року після проголошення гетьманом федерації України з Росією грамотою від 14 листопада 1918 року. Водночас не акцентуються і достатньо не обговорюються причини, які призвели до згаданих переломів, зокрема — неспроможність українських політичних еліт досягнути необхідного компромісу на самому початку формування основних елементів української державності у 1917 році, що остаточно вплинуло на падіння Української держави у 1920 році. Тим часом гетьманський переворот і антигеїьманське повстання були тільки трагічними наслідками фатальних помилок, зроблених на самому зародку визвольних змагань.

Чи не першою такою помилкою був розкол в українському національному русі на початку революції між його народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією. Що призвело до розколу? Маловагома деталь у порівнянні з роллю тогочасного українського державного будівництва — конфлікт серед національних сил, серед інших причин якого була й популярність Скоропадського у військових колах.

Від початку свого виходу на політичну арену в Україні Скоропадський усвідомлював, що для успішного функціонування Української держави необхідно сформувати збройні сили, які б захищали її від ворожого нападу. У порозумінні з Генеральним Секретаріатом, тобто урядом Центральної Ради, він зукраїнізував 34-й корпус російської імперської армії, згодом названий Першим Українським Корпусом. Це було перше і найбільш дисципліноване українське військове формування на центральноукраїнських землях, яке нараховувало близько 30 тисяч офіцерів та вояків. Завдяки йому не дійшло до окупації значної чистини України, особливо Києва збільшовизованими загонами російської армії в останні місяці 1917 року. Можна напевне ствердити, що без дій Першого Українського Корпусу проголошення III і IV Універсалів було б неможливим. Завдяки намаганням Скоропадського вплинути на подальшу розбудову українських військових частин та й взагалі з огляду на його популярність серед військових кіл, з'їзд Українського Вільного Козацтва, тобто українських військових формувань 1917–1918 років, що нараховували близько 60 тисяч чоловік, 16–18 жовтня 1917 року в Чигирині обрав його Почесним військовим отаманом. Ця популярність, серед іншого, призвела до конфлікту з Українською Центральною Радою, що завершився відходом Скоропадського з посту головнокомандувача Першим Українським Корпусом, а також — що суттєвіше, уже згаданим політичним розколом в українському національному русі між народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією.[42]

Цей розбрат так і не вдалося подолати аж до кіпця Української революції, особливо після гетьманського перевороту та відмови політичних партій, у тому числі Української хліборобсько-демократичної, співпрацювати з новим урядом. Шанси на успіх українського національного руху, який до Першої світової війни на центральних і східноукраїнських землях не був достатньо сильним, у ситуації політичних катаклізмів — війни, революції чи розвалу Російської імперії — залежали від консолідації в один неподільний фронт усіх національно зорієнтованих сил незалежно від їхніх суспільно-політичних програм. Потрібен був національний компроміс, на який на той час спромігся, наприклад, польський визвольний рух (тобто, з одного боку — його центрово-ліве крило під керівництвом Юзефа Пілсудського, особливо Польська соціалістична партія, а з другого — права течія, репрезентована головно національними демократами на чолі з Романом Дмовським, які, до речі, до Першої світової війни принципово не висували концепції незалежної Польщі). Тільки такий компроміс міг врятувати українську державність 1917–1920 років. Неспроможність національного руху об'єднати сили Центральної Ради з групами, які підтримували Павла Скоропадського, не кажучи вже про анархістські течії, очолювані різними отаманами, особливо Нестором Махном, котрі в жодному випадку не підпорядковувалися б Українській національній державі, та й загалом усі неуспіхи Гетьманату і Директорії були наслідком розколу, що відбувся восени 1917 року і став однією з головних причин провалу української визвольної боротьби 1917–1920 років.

Безсумнівно істотну роль відігравали й зовнішні фактори. Зокрема, постійний натиск і відверта агресія більшовицької Росії супроти українських державних утворень, політична і мілітарна інтервенція пекомуністичних російських імперських сил та негативне ставлення західних союзників до справи української незалежності були, беручи разом, чи не найголовнішою причиною того, що спроба побудови Української держави у 1917-1920-х роках не здійснилася.