Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина

І що вийшло?

Дівчата не зводили з неї очей: що вийшло?

Приходить вона на прямий ефір, а дівчина-телевізійниця, яка їй надзвонювала, випалює перед камерою: «З абсолютно достовірних джерел нам стало відомо, що до Львова приїздить зірка світового дизайнерського мистецтва Вів’єн Вествуд! Вона вийде на подіум як звичайна модель, щоб підтримати свою українську подругу! Вітаємо!»

Ірині мало не відібрало мову ледве виплуталася, сказала: мовляв, про це ще зарано говорити, і яка там подруга, щось намолола, виправдовуючись із дурнуватим виглядом.

А далі – який жах! – новина розлетілася Інтернетом: до нас їде незрівнянна Вествуд!

– Скажіть ще, що ви вчора Інтернету не бачили, не читали нічого. В Україну, до своєї подруги, їде сама Вествуд! Кожен прибрехав, що зміг. Один сайт навіть написав, що це буде спільна колекція, яку незабаром покажуть у Європі. Ви що, не чули, не бачили?

– А ти думаєш, світ лише навколо тебе крутиться? Уяви, не бачили! Яке це має значення?

– Тепер уже ніякого! – махнула Ірина рукою.

Збіг чи не збіг, але з офісу Вествуд надійшло вибачення: доведеться відкласти візит до іншого разу, Вів’єн не зможе приїхати з поважних причин. З яких саме, не уточнено, лише натякнули на стан здоров’я. Хіба можуть такі збіги бути випадковими?

– Що ж ти одразу нам не подзвонила? – Галя отямилася першою.

Її найбільше здивувало не саме розголошення таємниці, а те, що Ірина витримала кількаденну паузу, знаючи про витік інформації, запідозрила їх у надмірній (та що там надмірній – злочинній) балакучості або, кажучи просто, у зраді інтересів товаришки, однак телефоном розмовляла з ними нормальним тоном, готуючи отакий розбір польотів.

– А я хотіла на вас подивитися! – підтвердила підозри Ірина. – В очі ваші хотіла глянути!

– У брехливі очі зрадниць! – ядуче додала Луїза.

– Дівки, – Магда зупинила сварку, підвівши долоні вгору, – що взагалі відбувається?

– Це я вас запитую, що відбувається, – на Ірину як найшло.

Вона не дала себе збити на манівці, ставила одне запитання за одним, із притиском, наче слідчий. Подруги слухняно відповідали, піддавшись її енергії, дозволивши втягти себе в небезпечні і принизливі розбірки; вони плуталися у відповідях, червоніли й затиналися. «А може, ти Соньці своїй сказала?» – «Сонька нікому не розповіла б!» – «А може, комусь на роботі?» – «Та яке на роботі?… Я лише вам сказала».

– А я навіть Куричеві нічого не сказала, – виправдовувалася Магда. – Запитай у нього. Ти ж знаєш: він ніколи не бреше, навіть коли варто збрехати.

Двічі дзвонила Сонька, і двічі схвильована Ірина збивала доньчині виклики, випадково торкаючись не там де треба на своєму новому сенсорному телефоні, до якого вона ніяк не могла звикнути. Він її дратував, вона вже поклала собі поміняти його на звичний.

Розходилися з неприємним осадом на душі. Навіть груші в карамелі не поліпшили настрою. Жодна їхня зустріч не мала такого сумного фіналу. Траплялися, звичайно, якісь непорозуміння, але щоб прощатися, ховаючи очі, – такого ще не було. І кожна подумала, що всяке може бути. Може, і справді хтось проговорився… Ненавмисно, певна річ, а просто не подумавши про можливі наслідки. З певністю можна сказати хіба що про себе: я й словом ніде не прохопилася, не видала таємниці. А інші – хтозна. Може, десь і обмовилися…

Хробак сумніву ворухнувся в душі кожної і спричинив те, чого між ними теж ніколи не було, – плітки позаочі. Луїза, ледве переступила поріг свого помешкання, зателефонувала до Галі:

– Я розгубилася, чогось бекала, як та вівця. А слід було сказати Ірині, що вона з глузду з’їхала. Що виробляє! Ви як собі хочете, а я зараз їй подзвоню і дещо скажу. Зовсім зазіркувалася. Як не скажу – не засну.

І вони несподівано зійшлися на тому, що популярність відомої дизайнерки, їхньої близької подруги, відчутно зіпсувала її вдачу. Ірина тепер не знаходила й годинки на товаришок, натомість марнувала вечори у «Фейсбуці», відписуючи незнайомим людям. А ще вона ґуґлила інформацію про себе і болісно реагувала на гризню колег, про яку навряд чи здогадувався хтось не з дизайнерського кола. Але їй здавалося, що це і є одна з найважливіших проблем світу.

– А ми що, кращі? – розвинула тему Галя. – Теж одна на одну часу шкодуємо. З кимось другорядним іноді більше буваємо, ніж із близькими людьми. Щось важливе минає повз нас, і от ми вже дожили до того, що з’ясовуємо, хто кому і що сказав.

З кімнати, де перед телевізором сидів Віктор-старший, пролунав дзвінок. Стаціонарний телефон озвався. Це була Магда. Вона не могла пробитися до мобілок – ні до одної, ні до другої. Так і розмовляли втрьох – дві по мобілках, третя – по стаціонарному, чуючи розмову. Трохи градус напруги збили, але розради не досягли. «Ми її втрачаємо! – зміцніли на думці. – Треба щось робити».

А Ірина тим часом чистила ванну. Шурувала щосили, захистивши руки високими гумовими рукавичками. І так, і так прокручувала в голові всі запитання й відповіді, всі репліки. І не могла дійти жодного висновку. Кожна могла бути винною, так, принаймні, здавалося. Магда помітно розгубилася й затято виправдовувалася – це могло означати, що саме з її язика злетіла заборонена інформація. Але де це сталося? Кому вона могла сказати?… Коли?… Луїза була незвично агресивна, що теж могло свідчити про її провину. Галя очі ховала… Хтось із них бовкнув не подумавши, а в Ірини тепер – величезна неприємність. Та що там неприємність – катастрофа і кінець усіх сподівань. Бо відмова Вів’єн Вествуд – це подія з категорії «гірше не буває».

Пояснення прийшло, звідки не чекала.

– Ніхто мені не радий, я бачу!

Сонька в дверях. Руда голова – наче помаранчева кулька: знову експериментує з зовнішністю.

– Але ж і вираз обличчя! Чого така червона, мамук?

Ірина відкинула пасмо волосся з чола, намагаючись не торкатися обличчя рукавичкою.

– Прибираю, тому й червона. – І знову схилилася над ванною.

– А з дівчатами чого сваришся?

Ірина підвела голову:

– Звідки знаєш?

– Чула, як ви сперечались, поки мобілка не вимкнулася. – Сонька відповіла з гардеробної (третя кімната у них і далі правила за гардеробну), чіпляючи на манекен свою сумочку. – Коли ти вже навчишся нею користуватись?

– А ти коли навчишся не чіпляти сумок на манекен? Он поличка.

Сонька мовчки перекинула сумку куди треба.

– Нічого ж складного, мамук! – провадила далі. – Дивись, що купила до чаю…

Ірина глянула на паперовий пакет, який апетитно пах свіжим печивом із корицею.

– Ми при тобі не сварилися, – обережно зауважила.

– Ти телефон одразу не вимкнула – я й почула, як ти казала: «Розпатякали, а признатися боїтеся, кози…»

– Не казала «кози».

– Я близько до тексту передаю. Ще казала, що нема більшої підстави, як від своїх. А Луїза тобі: «А може, ти малій розповіла?» А ти: «Мала нікому не скаже…» Мамук, ну сама ж капці розкидаєш, де другий?… Клади на місце.

Ірина – за Сонькою шнурком на кухню, а та, виклада ючи продукти, не замовкає:

– Тоді Луїза до тебе: «А на роботі?» А ти: «Ні-ні, яке на роботі! Коліться, дівки, хто підлянку вчинив?» Понюхай!

– Не хочу. І що?

– Нічого. Далі я вимкнулася – ще почую щось не те… І, ставлячи чайник на вогонь:

– Дивись, мамо, вскочиш у халепу.

Ірина дивилася на доньку, тримаючи руки в рукавичках, наче хірург перед операцією. Тяжка підозра, що пуп’янком завмерла у думках, почала розгортати небезпечні пелюстки. Сонька замовкла, посмикуючи себе за кульчики у вусі. Пе-резирнулися, без слів обмінявшись думкою-передчуттям, що блимнула в обох одночасно. Червоний вогник на переїзді попередив: увага!

– Коли ти з ними на кухні розмовляла? – першою порушила тишу Сонька. – Який це був день?

Ірині не треба було пояснювати, з ким – з ними. З дівчатами, звісно.

– Минулої середи вони були тут.

– Дай мо білку.

Сонька пробіглася пальцями по екрану – немов по ковзанці: шурх-шурх. Ірині б так навчитися пурхати по клавіатурі. Два тижні минуло відтоді, як мобілка з кишені випала у воду і вона змушена була купити нову і то під доньчиним тиском – останню модель. Уже можна було б і навчитися користуватися сенсорним телефоном, але не з її теперішніми нервами. Невимовно дратувала ця мобілка, Ірина звикла до звичайної, кнопкової.