Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина

Заслухався Іван. Тоді й священик прикінцеве слово мовив:

– Зрозумійте нас, добродії, «Святого Онуфрія» не віддамо.

…Шефиня розмовляла біля машини з якоюсь жінкою, а тоді озирнулася, шукаючи його. Вони зустрілись очима. «Нарешті! Де ти ходиш?» – зрозумів він цей погляд. Їй щось потрібно в салоні. Сигналізація слухняно писнула. Іван сховав ключі на брелоку в кишеню й поспішив до редакційного «пежо».

– …Тепер багатьом увижається Пінзель. – Жінка з короткою хлопчачою стрижкою вже уважно роздивлялася на дерев’яне яблуко. – Везуть якісь порепані частини скульптур із горищ і підвалів, старі фрагменти меблів із приватних колекцій… «Це Пінзель?» – питаються. Та який там Пінзель! А ще ж завважте, що він мав послідовників, його наслідували, копіювали, хто як міг, кожен у міру свого таланту…

– А як ви визначаєте – він чи не він? – Галю ніби й не дуже розчарувала та відповідь.

«Хлопчача стрижка» («Мистецтвознавець», – припустив Іван) не почула – вона крутила яблуко в руках.

– Як фахівці роблять висновки? Як визначають? – повторила шефиня.

– На основі архівних документів, роблять стилістичні порівняння… Є своя методика. Я, власне, зі скульптурою вісімнадцятого століття працюю побічно, в мене інший напрямок.

– Його можна розняти, – підказала Галя.

– Розняти? – Жінчині пальці намацали місце з’єднання, повернули у протилежні боки – яблуко розтулилося.

– Нема сумніву, що це липа, – констатувала «хлопчача стрижка».

Галя вперше бачила людину, яку цей момент не вразив. «Ну розкрилося – і що?» – було написано на жінчиному обличчі.

– Тільки це можу стверджувати, – спокійно повідомила жінка.

– Липа?

– Дерево – липа. Якісна робота, але підробка. Талановита містифікація. Штучно зістарена новоробка.

Вона стулила половинки яблука, а тоді знову їх розняла. Цього разу щось змусило жінку пильніше придивитися до його нутрощів, вона віддала одну половинку Галі, а другу мало не нюшила, наблизивши до короткозорих очей.

– Цікаво, – сказала нарешті. – Те, що я бачу, – або дивний збіг, або жарт, а найімовірніше – відверта провокація… Хтось намагався повторити печатку Пінзеля, доволі невдала спроба…

Вона провела пальцем по нерівній опуклості на внутрішньому боці яблука, поруч із тим місцем, де насінини ховаються в чарунках.

– Приблизно така сама мітка є на плечі… – Вона підвела очі. – Якщо ви більш-менш обізнані з творчістю Пінзеля…

Галя ствердно хитнула головою.

– … на плечі «Алегорії Мужності».

Галя знову хапливо кивнула: мовляв, знаю про таку скульптуру і про малюнок на її плечі. І миттю відчула роздратування від того, що намагається сподобатися співрозмовниці. Чи що означає її запопадливість?

– Та скульптура… – лагідно провадила тим часом жінка, якій, одначе, здалося, що її співрозмовниця лише вдає з себе обізнану в цьому питанні, – та фігура юнака викликає щире захоплення, бо напрочуд досконала. Але насправді вона має помітний ґандж – опуклий малюнок на плечі. Наче потворний знак від опіку.

– Подібний до колоїдного шраму, – додала Галя.

– Саме так, – здивовано підтвердила «хлопчача стрижка» (лише тепер жінка повірила в обізнаність своєї співрозмовниці). – Тоді ви знаєте, про що йдеться. Обличчя чоловіка – ось що чітко прозирає на плечі скульптури. Це міг бути автопортрет скульптора, єдине зображення Пінзеля. До таких автографів удавалися майстри у вісімнадцятому столітті. Хоча… це тільки гіпотеза, до якої я ставлюся з неабияким сумнівом. А щодо вашого яблука, то хтось, знаючи про «Алегорію Мужності», міг просто так пожартувати.

І тут Галя зрозуміла: жінка ж на неї натякає, мовляв, майстерно виготовили підробку, тепер намагаються продати.

– Але це яблуко… – Галя спробувала захистити його. – Воно має певні властивості… Коли воно потрапило до нас із товаришками, то якимсь чином – не знаю, як саме, – вплинуло на наше життя. На певні важливі речі, розумієте? Воно – звучить дивно, а все ж… – ніби притягає сприятливі умови й обставини, розумієте?… Творить удачу і підтримку… Відтак те, чого прагнеш, справджується. Без власних зусиль нічого б, звісно, не вийшло, – поспішила додати вона, – але, з іншого боку, і без нього б не вдалося, розумієте? Відчувався певний взаємозв’язок, такий собі ланцюжок: думка – бажання – певні маніпуляції з яблуком – зусилля – результат.

Із виразу жінчиного обличчя було зрозуміло, що вона лише з увічливості слухає, силкуючись приховати іронію в погляді. Вона озирнулася на групку людей, що збиралися біля машини неподалік, стулила половинки яблука, старанно припасувала одну до одної. Галя стежила за її акуратними рухами, розуміючи, що даремно спробувала ще раз перевірити свою версію про автора яблука.

– Принаймні тоді, коли це яблуко до нас потрапило, воно діяло як своєрідна чарівна паличка… – Її слова пролунали геть непереконливо.

– А потім? – усміхнулася жінка.

– А потім щось сталося, воно ніби вичерпало свої чудодійні можливості.

– А ви не ховайте його по коробках, – уже відверто сміялася «хлопчача стрижка». – Дайте йому подихати вітром, сонцем, відчути погляди людей, випустіть його на волю, може, воно, наче батарейка, мусить заряджатися.

Жінку гукнули – вона рішуче озирнулася. На неї вже чекали біля машини. Дехто з приїжджих помітно пожвавішав, із полегкістю залишаючи непривітне місце.

– Зрештою, можна показати вашу знахідку ще комусь…

– Дякую, не варто.

«Хлопчача стрижка» махнула рукою колегам: іду! І подала Галі яблуко.

– Нам іще до Бучача їхати… А це ваше яблуко – не помічали? – схоже на айву.

Чомусь ця жартівлива заувага зачепила Галю. Ще й підбори туфель, не менш недоречних тут, ніж домашні капці, повсякчас угрузали в землю. Вона переступала з ноги на ногу, як учениця біля дошки. Яка айва?

– На вашому місці… я принаймні спробувала б це перевірити. – У Галиному голосі прозвучали нотки такої переконливої впевненості, несподіваної навіть для неї самої, що жінка зупинилася. – Новачкам щастить. Ви все зробили як слід, ритуал відбувся, вам залишилося подумати про якесь бажання.

Галя дивилася вслід своїй співрозмовниці. Та видалася їй зарозумілою й занадто категоричною. Досить. Припинити будь-які спроби консультацій, щоб не викликати очевидних чи прихованих глузів. Пінзель то чи не Пінзель – правду кажучи, авторство нічого не важило. Яблуко наділене надзвичайними властивостями, воно таїть у собі не менше загадок і запитань без відповідей, ніж його гіпотетичний автор. Невідоме авторство не змінювало суті цього предмета, без сумніву надзвичайного.

Вона залишила яблуко на задньому сидінні в салоні й пішла з фотоапаратом до церкви привітати отця Михайла, до якого вже можна було доступитися.

… Галя так і не довідається, що її випадкова знайома за кілька днів буде вкрай здивована несподіваним збігом обставин. Бучачани, які зустрінуть музейників вороже й навідріз відмовляться від усяких спроб порозумітися, які нізащо не захочуть віддавати на виставку до Парижа дияконські врата з церкви Святої Покрови, за кілька днів змінять свою думку й погодяться віддати реліквію на якийсь час, дарма що попередній досвід свідчив: усе, що беруть тимчасово, ніколи вже не повертають. Отож, серед сорока семи робіт Майстра, що їх відібрали фахівці для виставки у Франції, будуть і різьблені врата з Покровської церкви, а кам’яна скульптура Пінзеля залишиться в селі, у надійному сховку, накрита веретою. Певні логічні пояснення ці два факти, без сумніву, мали. Але жінка, яка в Рукомиші назвала яблуко айвою, навіть не наважилася ні з ким поділитися дивним спогадом і, зміркувавшись, визнала його за один із випадкових збігів, якими рясніє життя. Того дня, в Рукомиші, йдучи від жінки з яблуком до своїх колег, вона подумала: «Гаразд, зі “Святим Онуфрієм” не склалося – нехай би вдалося переконати бучачан…»

Поки Галя говорила з людьми, поки обходила церкву з фотоапаратом у руках, Іван, відкинувшись на сидінні, спав. Він умів засинати будь-де і відновлювати сили за півгодини. Коли розплющив очі, внизу, біля церкви, отець Михайло говорив щось у камеру: невідь-звідки взялися телевізійники, вони кивали головами, приступивши до нього зі своїми мікрофонами.