Unknown - Andriy

— Найджеле, чи ти можеш сказати, що там написано? — запитала вона.

— Мені важко, — зізнався Найджел.

— Лаванда?

— Перше слово тут «Я», — відповіла Лаванда.

— Хтось може прочитати ціле речення? — поцікавилася міс Гані, впевнена, що відповідь «так» прозвучить з уст Матильди.

— Так, — відповіла Матильда.

— Ану давай, — попросила міс Гані. Матильда без жодної запинки прочитала ре-

чення.

— Це дуже добре, — сказала міс Гані, ледве стримуючи хвилювання. — І багато ти вмієш прочитати, Матильдо?

— Мабуть, можу прочитати майже все, міс Гані, — відповіла Матильда, — та, на жаль, не завжди все розумію.

Міс Гані встала й швидко вийшла з класу, але за тридцять секунд повернулася з товстелезною книжкою. Розкрила її навмання й поклала на Матильдину парту.

— Це книжка гумористичних віршиків, — пояснила вона. — Спробуй прочитати нам уголос.

Легко, без пауз і в доброму темпі, Матильда прочитала:

Обідав гурман у містечку Кру,

Знайшов у супі мишку малу.

А кельнер на те:

«Ну чого кричите?

Втече бідна мишка в нору.

Декого з дітей розсмішили ці кумедні рими й вони зареготали. Міс Гані запитала:

— Матильдо, а ти знаєш, хто такий гурман?

— Той, хто ласий до вишуканої їжі, — відповіла Матильда.

— Правильно, — підтвердила міс Гані. — А чи не знаєш ти часом, як називаються такі віршики?

— Вони називаються лімерики, — пояснила Матильда. — Цей був симпатичний. Такий смішний.

— Він досить відомий, — сказала міс Гані, забираючи книжку й повертаючись до свого стола. — Дуже важко написати дотепний лімерик, — додала вона. — Вони начебто простенькі, але насправді зовсім не такі.

— Я знаю, — погодилася Матильда. — Я кілька разів пробувала, але в мене нічого доброго не виходило.

— Ти пробувала писати лімерики? Справді? — ще більше здивувалася міс Гані. — Матильдо, я дуже хотіла б почути якийсь лімерик, що ти написала. Чи можеш для нас щось пригадати?

— Та, власне, — завагалася Матильда, — я намагалася скласти один про вас, міс Гані, поки ми тут сиділи.

— Про мене?! — вигукнула міс Гані. — То ми обов’язково повинні його почути!

— Міс Гані, мені не хотілося б його декламувати.

— Будь ласка, прочитай нам, — попросила міс Гані. — Я обіцяю, що не ображуся.

— Боюся, що образитесь, міс Гані, бо я задля рими використала ваше ім’я, тому й не хочу декламувати.

— А як ти знаєш моє ім’я? — здивувалася міс Гані.

— Перед тим, як ми зайшли, я чула, як інша вчителька до вас зверталася, — пояснила Матильда. — Вона назвала вас Дженні.

— Я обов’язково мушу почути цей лімерик, — наполягала міс Гані, сяйнувши усмішкою, що бувало дуже зрідка. — Встань і продекламуй.

Матильда неохоче встала й дуже повільно й боязко продекламувала свій лімерик:

Ми всі задаємо щоденні

питання про вчительку Дженні:

«Чому це у неї лице, мов у феї,

казкове?» Дива незбагненні!

Бліде привабливе обличчя міс Гані вкрилося густим яскравим рум’янцем. А тоді вона ще раз усміхнулася. Тепер її усмішка була значно ширша й відверто задоволена.

— Що ж, Матильдо, дякую, — сказала вона не приховуючи усмішки. — Хоч це й неправда, але лімерик дуже добрий. Господи, треба його запам’ятати.

З третьої парти донісся Лавандин голос:

— Гарно. Мені сподобалося.

— І це все правда, — додав хлопчина на ім’я Руперт.

— Звичайно, правда, — погодився Найджел.

І ось уже увесь клас почав пройматися теплом до міс Гані, хоч досі вона майже ні на кого, крім Матильди, ще не звертала уваги.

— А хто тебе, Матильдо, навчив читати? — поцікавилася міс Гані.

— Та я сама навчилася, міс Гані.

— А ти вже читала сама якісь книжки — я маю на увазі дитячі книжки?

— Я прочитала ті книжки, що є в громадській бібліотеці на центральній вулиці, міс Гані.

— Вони тобі сподобалися?

— Деякі дуже, — зізналася Матильда, — а інші були, на мою думку, доволі нудні.

— Назви якусь, що тобі сподобалася.

— «Лев, чаклунка й шафа», — відповіла Матильда. — Мені здається, що пан К.С. Льюїс — дуже добрий письменник. Але в нього є один недолік. У його книжках немає смішних сцен.

— Твоя правда, — погодилася міс Гані.

— І в пана Толкієна небагато смішного, — додала Матильда.

— А ти гадаєш, що в усіх дитячих книжках повинні бути смішні сцени? — запитала міс Гані.

— Так, — підтвердила Матильда. — Діти не такі серйозні, як дорослі, і люблять сміятися.

Міс Гані була приголомшена мудрістю цієї крихітної дівчинки. Вона запитала:

— А що ж ти робитимеш тепер, коли прочитала всі дитячі книжки?

— А я читаю інші книги, — відповіла Матильда. — Беру їх у бібліотеці. Пані Фелпс дуже добре до мене ставиться. Допомагає мені вибирати.

Міс Гані нахилилася всім тілом над столом і зачудовано дивилася на цю дитину. Вона вже геть забула про існування інших учнів.

— Які ж це інші книги? — тихенько поцікавилася вона.

— Я дуже люблю Чарльза Дікенса, — сказала Матильда. — Його герої такі смішні. Особливо містер Піквік.

Тієї миті в коридорі задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про кінець уроку.

На перерві міс Гані відразу вийшла з класу й подалася прямісінько в кабінет директорки. Вона відчувала шалене збудження. Щойно вона зустріла маленьку дівчинку, котра володіла, так їй принаймні здавалося, геніальними розумовими здібностями. Було дуже мало часу, щоб добре з’ясувати рівень геніальності цієї дитини, але й цього міс Гані цілком вистачило, щоб усвідомити необхідність негайних дій. Було б безглуздо, щоб така дитина ниділа в першому класі.

Зазвичай міс Гані побоювалася директорки, тримаючись од неї якнайдалі, але цього разу була готова мати справу з ким завгодно. Вона постукала в двері страшного директорського кабінету.

— Заходьте! — пробубонів низький погрозливий голос пані Транчбул. Міс Гані зайшла.

Більшість директорів займають свої посади завдяки низці позитивних рис. Вони розуміють дітей і беруть дитячі потреби близько до серця. Вони співчутливі. Вони справедливі й виявляють значну цікавість до питань освіти. Пані Транчбул не мала жодної з цих рис, і було незбагненно, як вона взагалі отримала цю роботу.

Насамперед вона була неймовірно дебела жінка. Колись вона була відомою спортсменкою, і навіть зараз важко було не помітити її могутніх м’язів. Вони випиналися на її бичачій шиї, на здоровенних плечах, товстелезних ручиськах, жилавих долонях і могутніх ножищах. Дивлячись на неї, можна було уявляти, як вона згинає залізні рейки й роздирає надвоє телефонні довідники.

Її обличчя, мабуть, ніколи не бувало гарне чи радісне. Директорка мала вперте підборіддя, жорстокі губи й малесенькі пихаті очиці. А якщо взяти її одяг... він був, м’яко кажучи, дуже дивний. Вона завжди вбиралася в бурий бавовняний балахон, затягнутий на талії широким шкіряним поясом. Цей пояс застібався спереду величезною срібною пряжкою. Масивні стегна, що випиналися з-під балахона, були стиснуті чудернацькими бриджами темно-зеленого кольору, зробленими з грубої саржі. Ці бриджі сягали трохи нижче колін, а далі внизу красувалися закасані зелені панчохи. Вони підкреслювали потужні м’язи литок. На ноги директорка взувала грубі коричневі черевики на пласких підборах зі шкіряними ремінцями.

Одне слово, вона нагадувала радше ексцентричну й кровожерливу любительку оленячих ловів, ніж директорку порядної дитячої школи.

Коли міс Гані зайшла до кабінету, пані Транчбул стояла біля свого величезного стола з нетерплячим і похмурим виразом обличчя.

— Слухаю, міс Гані, — буркнула вона. — Що тобі треба? Ти якась схвильована й збентежена. Що сталося? Може, ті малі негідники стріляли по тобі паперовими кульками?

— Ні, пані директорко. Нічого подібного.

— А що ж тоді? Кажи скоріше. Я маю повно роботи. — Говорячи це, вона простягла руку й налила собі склянку води з глечика, що завжди стояв у неї на столі.

— У моєму класі є дівчинка на ім’я Матильда Вормвуд... — почала міс Гані.

— Це дочка того чоловіка, що володіє в нашому селі автосалоном «Мотори Вормвуда», — гаркнула пані Транчбул. Вона майже ніколи не розмовляла нормальним голосом. Завжди або гаркала, або кричала. — Чудова людина цей Вормвуд, — вела вона далі. — Щойно вчора була в нього. Він мені продав машину. Майже новеньку. Проїхала всього десять тисяч миль. Перед цим належала старій пані, що сідала за кермо хіба що раз на рік. І дешево, майже задурно. Так, мені цей Вормвуд подобається. Справжня опора нашої громади. Але він казав, що його дочка — погана дівчинка. Казав не зводити з неї очей. Казав, що як у школі станеться якась халепа, то це, поза сумнівом, утне не хто інший, як його дочка. Я ще не бачила тієї малої розбишаки, але як побачу, то вона це добре запам’ятає. Батько назвав її бридкою бородавкою.