Unknown - Andriy

Матильді хотілось би, щоб її батьки були добрі, лагідні, чуйні, шановані й розумні. Однак треба було миритися з тим, що вони не мали жодної з цих чеснот. А це було нелегко. Тільки завдяки винайденій нею новій грі з покараннями батька чи матері, а то й обох, щоразу, як вони ставилися до неї по-свинськи, її життя стало більш-менш стерпне.

Матильда була дуже маленька і юна, тож вона могла впливати на своїх рідних лише силою свого розуму. Вона брала над ними гору винятковою кмітливістю. Та ніхто не заперечить того факту, що всяка п’ятирічна дівчинка у всякій родині завжди зобов’язана чинити, як їй наказано, хай хоч які безглузді будуть ці накази. Отож її завжди примушували їсти телевечерю навколішки перед жахливим ящиком. Вечорами в будні дні вона завжди залишалася сама, а коли їй казали замовкнути, то мусила мовчати.

Рятувала дівчинку від божевілля лише та радість, з якою вона вигадувала й призначала батькам найдошкульніші кари. А найприємніше було те, що кара, здається, таки допомагала, принаймні на деякий час. Скажімо, після отримання дози Матильдиних чудодійних ліків батько кілька днів був не такий зухвалий і нестерпний, як досі.

Афера з папугою в каміні дуже вгамувала батьків, і понад тиждень вони досить чемно ставилися до своєї маленької дочки. Проте, на жаль, це тривало не довго. Якось увечері у вітальні вибухла чергова сварка. Містер Вормвуд щойно повернувся з роботи. Матильда з братом сиділи тихенько на дивані, чекаючи, коли мати принесе на таці традиційну телевечерю. Телевізор ще не працював.

І ось заходить містер Вормвуд у крикливому картатому костюмі та жовтій краватці. Великі огидні оранжево-зелені клітини його піджака та штанів аж очі сліпили. Він нагадував третьосортного букмекера, що вбрався на доччине весілля. А ще батько був собою страшенно вдоволений. Сів, потираючи руки, в крісло й голосно звернувся до сина.

— Ну, хлопчику мій, — сказав він, — у твого батька сьогодні був шалено успішний день. Він зараз набагато багатший, ніж був уранці. Він продав нівроку аж п’ять машин, і на кожній непогано заробив. Тирса в коробці передач, електродриль на тросику спідометра, трошечки фарби там і тут, та ще кілька невеличких хитромудрих фокусів — і ті ідіоти аж зі шкури пнулися, щоб усе це купити.

Він вийняв з кишені аркуш паперу і уважно його вивчив.

— Чуєш, хлопчику, — звернувся він до сина, ігноруючи Матильду, — оскільки ти колись долучишся до мого бізнесу, то мусиш навчитися рахувати щоденні прибутки. Сходи принеси блокнот та олівчик — і побачимо, чи дуже ти розумний.

Син слухняно вийшов з кімнати й повернувся з письмовим приладдям.

— Запиши ці цифри, — звелів батько й почав зачитувати з папірця. — Машину номер один я придбав за двісті сімдесят вісім фунтів, а продав за тисячу чотириста двадцять п’ять. Записав?

Десятирічний хлопець поволі й старанно записав дві окремі суми.

— Машина номер два, — вів далі батько, — коштувала мені сто вісімнадцять фунтів, а продав я її за сімсот шістдесят. Записав?

— Так, тату, — відповів син. — Записав.

— Машина номер три обійшлася мені в сто одинадцять фунтів, а продалася за дев’ятсот дев’яносто дев’ять фунтів і п’ятдесят пенсів.

— Ще раз, — попросив син. — За скільки ти її продав?

— За дев’ятсот дев’яносто дев’ять фунтів і п’ятдесят пенсів, — повторив батько. — І це, до речі, ще один мій дотепний фокус, щоб надурити клієнта. Ніколи не називай велику круглу суму. Завжди проси трошечки менше. Ніколи не кажи тисяча фунтів. Кажи завжди дев’ятсот дев’яносто дев’ять п’ятдесят. Звучить набагато менше, хоч це й не так. Розумно, правда?

— Дуже, — погодився син. — Ти просто геній, тату.

— Машина номер чотири коштувала вісімдесят шість фунтів — справжня руїна, а продалася за шістсот дев’яносто дев’ять фунтів п’ятдесят.

— Не так швидко, — попросив син, записуючи цифри. — Є. Записав.

— Машина номер п’ять коштувала шістсот тридцять сім фунтів, а взяв я за неї тисячу шістсот сорок дев’ять п’ятдесят. Записав усі ці цифри, сину?

— Так, татку, — відповів син, нахилившись над блокнотом з цифрами.

— Дуже добре, — сказав батько. — Тепер полічи, скільки я заробив на кожній з п’яти машин, і підсумуй прибуток. Тоді скажеш, скільки всього грошей заробив сьогодні твій геніальний батько.

— Треба багато рахувати, — зітхнув хлопець.

— Авжеж, багато, — відповів батько. — Але коли займаєшся великим бізнесом, як я, мусиш знати арифметику як свої п’ять пальців. У мене в голові справжній комп’ютер. Я все це підрахував менше, ніж за десять хвилин.

— Тобто ти, тату, порахував це в голові? — вирячив очі син.

— Ну, не зовсім, — уточнив батько. — Ніхто б цього не зміг. Але в мене на це не пішло багато часу. Коли закінчиш, скажи, скільки я заробив, на твою думку, сьогодні. Остаточна сума в мене тут записана, і я тобі скажу, чи ти не помилився.

Матильда неголосно сказала:

— Тату, разом ти заробив сьогодні рівно чотири тисячі триста три фунти й п’ятдесят пенсів.

— Не заважай, — огризнувся батько. — Ми з твоїм братом ведемо фінансові справи.

— Але ж тату...

— Цить, — урвав її батько. — Не треба тут угадувати з розумним виглядом.

— Подивись на свою відповідь, тату, — спокійно сказала Матильда. — Якщо ти не помилився, то там має бути чотири тисячі триста три фунти і п’ятдесят пенсів. Ти таку суму отримав, тату?

Батько зиркнув на папірець у руці. І аж закляк. Йому заціпило. Запала мовчанка. Тоді він звелів:

— Скажи ще раз.

— Чотири тисячі триста три фунти п’ятдесят, — повторила Матильда.

Знову запала тиша. Батькове обличчя почало багровіти.

— Я впевнена, що це правильно, — сказала Матильда.

— Ти... ти мала брехуха! — закричав зненацька батько, тицяючи на неї пальцем. — Ти подивилася в мій папірець! Підглянула, що там написано!

— Татку, я ж на другому краю кімнати, — заперечила Матильда. — Як я могла щось побачити?

— Не замилюй мені очі! — гаркнув батько. — Звичайно, ти підглянула! Мусила підглянути! Ніхто в світі не зміг би отак одразу дати правильну відповідь, тим паче якесь дівчисько! Ти брехуха, дівчино, ось хто ти така! Брехуха й обманщиця!

Тут зайшла мати з великою тацею, на якій лежали чотири порції вечері. Цього разу це була риба з чіпсами, яку місіс Вормвуд, повертаючись додому з бінґо, купила в крамничці, де продають рибу з чіпсами. Гра в бінґо, мабуть, так її виснажувала фізично й емоційно, що в неї ніколи не залишалося енергії на те, щоб готувати вечерю самій. Отож, якщо це не була телевечеря в упаковці, то вони вечеряли рибою з чіпсами.

— Гаррі, чого це ти такий червоний? — спитала мати, ставлячи тацю на кавовий столик.

— Твоя дочка брехуха й обманщиця, — відповів батько, беручи тарілку з рибою і ставлячи на коліна. — Умикай тєлік і не треба зайвих балачок.

У Матильдиній голові не було ані крихти сумніву, що за цю останню гидку сцену її батько заслужив суворе покарання; і доки вона сиділа, нехтуючи телевізором, і їла жахливу смажену рибу зі смаженими чіпсами, її мозок розробляв усілякі можливі варіанти. Коли настав час лягати спати, вона вже все вирішила.

На другий день дівчинка прокинулася з самісінького ранку, пішла у ванну й замкнула за собою двері. Як ми вже знаємо, місіс Вормвуд була фарбованою блондинкою, і її яскраве біляве волосся своїм сріблястим блиском нагадувало трико циркача-канатоходця. Двічі на рік вона ретельно фарбувала волосся в перукарні, але між тим майже щомісяця місіс Вормвуд його освіжала, промиваючи в умивальнику рідиною під назвою «НАДМІЦНА ФАРБА ДЛЯ БЛОНДИНОК». Це допомагало їй маскувати гиденьке руде коріння волосинок, що постійно відростали. Пляшечка з «НАДМІЦНОЮ ФАРБОЮ ДЛЯ БЛОНДИНОК» стояла в шафці у ванній кімнаті, а під назвою на етикетці було написано: «Обережно — перекис водню. Ховати від дітей». Матильда багато разів захоплено це перечитувала.

Матильдин батько мав пишну чорну чуприну з проділом посередині — і неймовірно нею пишався.

— Якісне міцне волосся, — полюбляв він казати, — означає, що під ним ховається якісний міцний мозок.

— Як у Шекспіра, — якось додала Матильда.

— У кого?

— У Шекспіра, татку.

— Він був башковитий?

— Дуже, татку.

— І мав густе волосся?

— Він був лисий, татку. На що батько огризнувся:

— Не можеш сказати щось розумне, то краще помовч.

Так чи так, але містер Вормвуд додавав, на його думку, блиску й міцності волоссю, втираючи в нього щоранку чималі дози лосьйону під назвою: «ТОНІЗУЮЧИЙ ЗАСІБ ДЛЯ ВОЛОССЯ З ФІАЛКОВОЇ ОЛІЇ». Пляшечка з цією смердючою фіолетовою сумішшю завжди стояла у ванній на полиці над умивальником поряд із зубними щітками, і щодня після гоління тривало енергійне масування голови цією «ФІАЛКОВОЮ ОЛІЄЮ». Такий масаж волосся й голови завжди супроводжувався голосним мужнім гарчанням, важким диханням і вигуками: