Ексгумація міста - Світлана Поваляєва

Коли сомнамбулічно повернулася з балкона до кухні, помітила ніж на підлозі. Ніж сам вискочив зі склянки з виделками, ледь ВОНА її торкнулася й, описавши дугу, хижо увіп’явся лезом в підлогу поміж пальців лівої ноги, і так стирчав ще якусь мить, аж тут пролунав дверний дзвоник… То був ВІН. Отже, ВІН був щойно тут, це не примарилося…

Тупо дивиться на ніж. ВОНА… … йде коридором, відчиняє одні двері, другий коридор минає боса, знов відчиняє двері й одразу бачить на стіні біля ліфта UNDERSTAND?

Зупиняється серце, знов вибухають притамовані опіки поцілунків, і - хрясь - одні двері за спиною, - гуп - другі, - ВОНА вибігає знову на балкон…

Але ВІН вже, мабуть, далеко.

____________________

Виймаю на ніч мушлі з волосся. Кладу у склянку, немов штучні щелепи. Дивлюся у каламутне від туману вікно…

Оболонь. Фонтан, який чомусь працює взимку.

Брудна крига - серед сміття, мов недолугі фігуристи, ковзають голуби, ворони, папуги… ні, горобці. Деякі купаються, мов качки. З крижаних нагромаджень на іржавих трубах б’є вода. На одному з кранів - суперінсталяція - вмерзлий в кригу поіржавілий металевий ящик під склотару - зсередини б’є цівка води.

Якийсь синій чоловік гарпуном виловлює зосереджено з цього сюрреалістичного басейну залізні ящики. Валуни оточують басейн, немов тороси. Довкола - Оболонь, блякле зимове сонце, базар…

Чому в Києві пиво взимку таке холодне, просто крижане, а влітку таке блювотно-тепле? Мало б бути навпаки. Іn beer we trust! Пиво - рідкий хліб, а хліб не мусить підпорядковуватися зовнішнім температурам.

У нього своя внутрішня температурна константа має бути… Висока поезія! Глибока унітазна філософія!

КЛІШЕ ЖАНРУ

Полиски вечірнього Міста на зливі Фонтану (якого вже нема) - схожі на кардіограму (в історії хвороби - передостання сторінка - перед висновком про смерть). І так незвично, що небо можна бачити лише вгорі - в кам’яній обручці, переплетеній малахітом дерев. Раніше Ліка ніколи не помічала, що центральний фонтан Міста має якусь звукову гармонію. Індустріальна еклектика, одноманітне шквар чання приборканої урбанізацією води, яка зветься «технічною водою», - з поодиноким кла цанням через нерівні проміжки часу. Це не заспо коює, зрозуміло. Але і не дратує. Років ще двапівтора тому будь-який вияв води вабив вібраціями воркотіння Ліку - їй хотілося вмочити хоч пальці, скупатися, принаймні побути поруч - подихати, послухати, роздивитися нехай і одноманітну гру води. Тепер вона могла присісти десь закурити, замислитися чи зачитатися і досить довго не помічати, що поруч є вода. Аж доки щось у ній не звер тало уваги на якийсь гомін, не схожий на гомін лю дей чи транспорту. Раніше Ліка також не звер тала уваги на кількість фотоспалахів, які миттєво відбивалися у воді: WOW! SAM - SUM - САМотній - СУМ - SІM-SІM - SAMSUNG - www. Down-Town - PSYCHO - Saturday…

Брудні східці Фонтану (канєшно, і пиво, і - нарешті - Gіtanes), печальне і відчужене вікендове Місто на тлі попелясто-рожевої яткової хмари поруч з кривим і недоречним місяцем - крізь завісу фонтану - мерехка стума - потроху оживають сплетені кишки світлових реклам…

Довелося-таки зізнатися собі, що від початку дня саме цю годину було вирахувано внутрішнім годинником задля когось з вродженим «синдромом таксиста». Просто побалакати з кимось незнайомим.

В принципі, байдуже якої статі, але ж просто жінка ніколи не підійде до незнайомої жінки, щоби познайомитися і просто поговорити. Після цього стало легше змиритися з тим, що всі вони так і ходитимуть по голові (переважно зграями), не помічатимуть, не підходитимуть поговорити, висітимуть одне одному на шиї, похитуючись в поцілунку…

- Можна попросити у Вас сигарету?

Рука звично-байдужим жестом машинально потяглася до сумки, очі сіпнулися вгору, і - не встигли щось розгледіти, - як раптом хтось грубо гаркнув:

- Ні! Не можна! Мені остогидли чоловіки, що шкуляють у мене цигарки, гроші, пиво, мізки, час, увагу, життя, - альфонси!

- Вибачте! Я обрав невірний спосіб знайомства.

Але годинника я у Вас не помітив, а запальнички може й не бути.

Чоловік закурював свою цигарку і з ледь помітною усмішкою в русявій бороді спокійно дивився в лице.

- Я не хочу з Вами знайомитися, бо правити теревені мені вже розхотілося, а з іншою метою я не знайомлюся.

- Гадаєте, на вулиці не можна зустріти нікого вартого? А про що ви хотіли поговорити?

- Просто потриндіти. Цього може бути вартий будь-хто. Але настрій пройшов. Вибачте за грубість.

- Будь ласка. Я сам винен. - сказав чоловік і відійшов.

Зробилося спочатку порожньо, потім - вільно і гарно. А зрештою - зовсім огидно. І смішно, але не по-хорошому смішно. За якусь хвилину розмови встигло відчутно стемніти і довкола визрівали потроху каламутно-помаранчові ліхтарі.

СПІЛКУЙСЯ ВІЛЬНО - ЖИВИ МОБІЛЬНО! - спалахнув навпроти напис на будинку з «Біг-Беном». Хрещатицький годинник пробамкав «Як тебе не любити, Києве мій» на честь восьмої години вечора. Містом оволоділа вечірня осінь.

Вкотре починалося життя з мертвої крапки - з нуля, з «місця без жалості». Нормальне кліше жанру «жіночий роман». …

__________________

Один старий і хитрий індіанець з племені Які (якого, між іншим, звали Дон Хуан) змусив одного молодого і нудного європейця сидіти у парку на лаві й чекати на Подію. І Подія та була Смерть. Начебто саме для молодого і нудного європейця (якого, між іншим, звали Карлос Арана), саме в цьому місці, саме у цей час конав на галявці мексиканський безпритульний, аби продемонструвати, як життя покидає людську оболонку.

Напевно це - видовище. Можливо, захопливе… А бу ває й так: одного ранку виходиш на балкон вішати вип рану білизну й очі втуплюються в труп. Чоловіка середнього віку. Зріст приблизно сто сімдесят сантиметрів. Худорлявий. Волосся чорне. Одягнений у коротку синю зимову куртку (розхристану й хрустко завмерлу дибки на грудях ніби від вибуху осклілої оболонки, що випускає душу на волю), картатий вовняний шарф, коричневі штани та чорні чоботи (витертий чорний капелюх зі штучного хутра валяється за кілька метрів теж МЕРТВИЙ).., в труп, що лежить горілиць на надпід’їздному дашку навпротної вісімнадцятиповерхівки…

На балконі стовбичить розгублений і очманілий від ранкового двадцятиградусного морозу міліціонер.

А з балконів усіх вісімнадцяти поверхів позвішувалися мовчазні обивателі. І дивляться вниз. Спостерігають, як нічого не відбувається з трупом. Спостерігають Втілення Гіпсовоі Незворушності.

Ніколи в житті не бачила нічого жаскішого за ту скам’янілу самотню оболонку - сміття сміттям… паскуднішого за тих спостерігачів. Може вони міркували, чому в трупа з рота не йде пара?

КУДИ ПОДІТИ ЛАЙНО?

Якщо вас накрило тотальною фінансовою кризою, то вам, звісно, не до туалетного паперу, хоч і коштує він копійки. Але ж, вам нема чого курити (тим більше, з бодуна, тому що до вас приїхали музи канти зі Львова - цілий гурт у складі п’ятьох чоловік - а така подія аж ніяк не обходиться без щодалі невизначенішої кількості бухельця), отже, повторюю, чи до туалетного паперу людині в такій ситуації? А людям (деяким досить часто) властиво періодично випорожнюватися, тому що, на жаль, не фіалками вони живляться, або, скажімо, повітряними бактеріями, наче якісь симпатичні сапрофіти на кшталт моху чи лишайнику. А людей, з вашою родиною разом, виходить дев’ятеро (не враховуючи кішки з її п’ятьма кошенятами, які, на щастя, не користуються вбиральнею, натомість, щоправда, користуються всією квартирою, попри жорстокі дезінфекційні заходи). А унітаз лише один. І нікому навіть на думку не спаде, що унітаз - надзвичайно ніж на та примхлива істота, яка однозначно негативно реагує на газети. Годувати його грубою целюлозою, та ще й у такій кількості (по газетній полосі на одну особу казна скільки разів на день) - це все одно, що вас годувати, скажімо, китайською вермішеллю разом з упаковкою. Простіше кажучи, унітазові досить швидко (менш, ніж через дві доби) зробилося зле. Спочатку він могильно стогнав чревним дискан том, а потому почав блювати (здогадайтеся, чим). Всі відвідувачі клозету спочатку якось кволо поставилися до інциденту, бо самі почувалися не краще, але напевне знали зі власного досвіду, що, мовляв, минеться саме по собі, - досить лише спожити ще певну кількість того, чим вивернуло, - ну, просто похмелитися… Але унітаз дав зрозуміти, що, особисто він дотримується зовсім іншої думки.

Коли всі нарешті це зрозуміли, було вже надто пізно.

Все одно, що промивати шлунок коматозному.

Попри це, три доби нещасну істоту з ентузіазмом (який дедалі помітніше вщухав) труїли соляною кислотою, лугом (запізно згадавши зі шкільного курсу неорганічної хімії, що одне нейтралізує інше), і навіть «царською водкою»… Акція вандалізму, щоправда, в дечому мала несподівано позитивні наслідки - геть повиздихали непереможні досі таргани (а разом з ними ні в чому не винні павучки, мурахи та мокриці). Це викликало у всіх такий напад ейфорії, що змусило забути про трабл з лайном і, заразом, «обмити» це діло. До того ж, періодичні гості (здебільшого журналісти з телеканалу N) стверджували, що з плином часу все обов’язково розсмокчеться саме. Їм вірили, тому що людині властиво вірити у краще, і взагалі - вірити. Чорт…