КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

У наведених ситуаціях суд призначає або менш, або більш суворе основне покарання порівняно з передбаченим у санкції, і отже, виходить за мінімальні або максимальні її межі.

14. Призначення покарання нижче мінімуму або вище максимуму санкції може мати місце і при застосуванні (або, навпаки, відмові від застосування) судом додаткових покарань. Так, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене судом і у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК (див. коментар до ч. 2 ст. 55 КК), а позбавлення особи військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу взагалі не фігурує в жодній із санкцій Особливої частини КК і завжди призначається за розсудом суду на підставі ст. 54 КК (див. коментар до ст. 54 КК).

15. У цілому ряді випадків суд не має права призначати додаткове покарання, навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК воно передбачене як обов’язкове, а підстави для застосування ч. 2 ст. 69 КК у справі

відсутні. Так, обов’язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна не може бути призначено при засудженні: а) із застосуванням статей 75—78 КК (див. коментар до цих статей); б) неповнолітнього (наприклад, за частинами З чи 4 ст. 187 КК), оскільки призначення конфіскації в цьому випадку суперечило б положенням ч. 2 ст. 98 КК; в) за тими статтями Особливої частини КК, у санкціях яких хоча й передбачена обов’язкова конфіскація майна, але вчинений особою злочин не відповідає вимогам ч. 2 ст. 59 КК (див. коментар до ст. 59 КК). Так, у санкціях ст. 257 та ч. З ст. 289 КК конфіскація майна фігурує як обов’язкова, однак вона не може бути призначена судом, якщо банда (ст. 257 КК) організувалася не для корисливих нападів, а для вчинення, наприклад, зґвалтувань, а транспортним засобом винний заволодів (ст. 289 КК) не з корисливою, а з будь-якою іншою метою.

16. Суд не має права призначити і додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо вчинений особою злочин не відповідає вимогам ч. 2 ст. 55 КК (див. коментар до ст. 55 КК). У зв’язку з цим його призначення неприпустиме, наприклад, за заволодіння наркотичними засобами чи прекурсорами шляхом крадіжки, грабежу, розбою або вимагання, хоча в санкціях ч. 2 ст. 308, частин 2 та З ст. 312 КК це додаткове покарання передбачене як обов’язкове.

Отже, у всіх наведених випадках суд виходить за максимальні або мінімальні межі санкції, оскільки або призначає додаткове покарання, не передбачене в санкції, або, навпаки, не призначає те додаткове покарання, що встановлене в ній як обов’язкове.

17. Призначення більш або менш суворого покарання, ніж передбачено в санкції не тільки при застосуванні статей 69, 70 та 71 КК, але й в інших випадках, спеціально передбачених у нормах Загальної частини КК, не суперечить загальним засадам призначення покарання, тому що у ст. 65 КК прямо зазначено, що покарання призначається судом не тільки у межах санкції, а і відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу.

18. Ця вимога загальних засад (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК) означає, що закон зобов’язує суд при призначенні покарання виходити не тільки з меж санкції статті Особливої частини КК, а й враховувати положення тих норм Загальної частини КК, у яких регламентуються цілі та система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, що пов’язані з призначенням покарання і здатні вплинути на вибір (обрання) судом відповідного його виду та конкретної міри.

19. Призначення винному покарання здійснюється вже після кваліфікації вчиненого ним злочину, тому на цьому етапі (індивідуалізації покарання) суд звертається, головним чином, до тих норм Загальної частини КК, що регламентують питання застосування покарання. Суд, зокрема, повинен:

1) дотримуватися всіх положень про призначення покарання, що містяться в Розділі XI (статті 65—73 КК); 2) виходити з цілей покарання, сформульованих у ч. 2 ст. 50 КК; 3) керуватися порівняльною суворістю покарань, що визначена в ст. 51 КК; 4) враховувати поділ покарань на основні і додаткові (ст. 52 КК); 5) слідувати положенням статей, що встановлюють підстави, порядок і особливості призначення окремих видів покарань (статті 53—64 КК);

6) враховувати ті особливості й обмеження, що встановлені в Розділі XV (статті 98—103 КК) при призначенні покарання неповнолітнім.

20. Однак при призначенні покарання суд зобов’язаний враховувати і положення тих норм Загальної частини КК, які хоча безпосередньо і не пов’язані з призначенням покарання, але можуть мати певне значення для вирішення цього питання. Зокрема, суд повинен виходити із завдань, поставлених перед кримінальним законом (ст. 1 КК); керуватися нормами, що визначають чинність кримінального закону в часі і просторі (статті З— 10 КК); враховувати особливості призначення покарання при встановленні обмеженої осудності особи (ч. 2 ст. 20 КК) і виконанні особою спеціального завдання щодо попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи (ч. З ст. 43 КК); при відмові в застосуванні давності щодо особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин (ч. 4 ст. 49 КК); при призначенні додаткових покарань на підставі ст. 77 КК тощо.

21. У пункті 3 ч. 1 ст. 65 КК закон зобов’язує суд при призначенні покарання враховувати: а) ступінь тяжкості вчиненого злочину; 6) особу винного; в) обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

22. Ступінь тяжкості вчиненого злочину припускає з’ясування судом, в першу чергу, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене в конкретному випадку злочинне діяння. Однак у ст. 12 КК дається лише типова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення в санкції статті, встановленій за злочин даного виду. Суд же при призначенні покарання на основі всебічного врахування фактичних обставин справи в їх сукупності визначає тяжкість конкретного злочину, враховуючи індивідуальний її ступінь та даючи їй оцінку у вироку. Наприклад, умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) віднесене законом до категорії особливо тяжких злочинів, а крадіжка, вчинена у великих розмірах (ч. 4 ст. 185 КК), — до тяжких. Однак ступінь тяжкості конкретного вбивства чи крадіжки буде різним, якщо в одному випадку мало місце, наприклад, позбавлення життя двох, а в іншому — п’яти потерпілих; одна крадіжка була вчинена на суму, що перевищує мінімум доходів громадян у 250, а інша — у 500 разів. Таким чином, ступінь тяжкості злочину визначається характером того злочинного діяння, яке було вчинене винним у конкретному випадку. На неї впливають різні об’єктивні і суб’єктивні обставини, зокрема, цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тяжкість наслідків (характер і розмір завданого збитку), спосіб посягання, форма і ступінь вини, мотивація злочину, наявність або відсутність у справі відразу декількох кваліфікуючих ознак тощо. Так, скасовуючи вирок за м’якістю призначеного покарання щодо Ш. і В., засуджених за одержання хабара, Верховний Суд України вказав, що явно несправедливим за своїм розміром є таке покарання, яке хоча і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею закону, однак не відповідає тяжкості злочину і особі засуджених, котрі визнані винними в одержанні хабара за попередньою змовою, шляхом вимагання, з використанням свого відповідального службового становища, повторно і в особливо великих розмірах (ВВСУ. - 1997. - № 3. - С. 23-24).

23. Хоча покарання призначається за вчинений злочин, однак воно застосовується до конкретної особи, тому врахування судом даних, що як позитивно, так і негативно характеризують особу винного, є гарантією призначення справедливого покарання і передумовою досягнення мети, яка перед ним поставлена. Таке врахування припускає з’ясування судом і оцінку у вироку не тільки тих властивостей, рис, якостей і особливостей особи винного, які пов’язані із вчиненим ним злочином, а й інших даних, що його всебічно характеризують. Це можуть бути дані, що характеризують соціально-демографічний, фізичний, психологічний, правовий і морально-етичний статус особи. Суд повинен оцінити ступінь небезпечності особи для суспільства, спосіб її життя, сімейний стан, стан здоров’я, наявність психічних аномалій, поведінку особи до, в процесі і після вчинення злочину, наявність колишніх судимостей, ставлення до праці, моральність ставлення до людей і загально-соціальних цінностей, поведінку в побуті, авторитет у колективі та інші обставини, що дають можливість суду не тільки визначити, яке покарання є необхідним і достатнім для винного, а й дозволяють, до певної міри, прогнозувати поведінку особи в майбутньому. Так, Верховний Суд України в основу зниження покарання, призначеного за дезертирство підсудному X., поклав такі дані про його особу, як притягнення до кримінальної відповідальності вперше, урахування того, що раніше він ні в чому протиправному помічений не був, характеризується позитивно і на момент самовільного залишення частини прослужив у Збройних Силах короткий час і не мав достатніх навичок військової служби (ВВСУ. — 1999. — № 4. — С. 19-20).