Повiя - Панас Мирний

Христя пiдняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стiна, бiле, уста тремтять.

- Чого ж я подла? - спитала вона.

- Ще не подла? ще не подла? - пороснула панi на всю кухню. - До паничiв ходити?!

- А ви? а ви? - тихо, мов суха трава зашелестiла, спитала Христя. Панi, наче опечена, кинулась.

- Що я? Ну, що я?.. говори! говори!

- Ви ж самi давали йому руку цiлувати, - сказала Христя.

- Шкури-и-ще! - не своїм голосом скрикнула панi, високо пiднiмаючи угору руку… Нестямний вiдляск роздався по хатi, а за ним рiзучий крик… То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорiлася вiд панiевого привiту.

- Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! - гукнула панi, ухопивши Христю за коси.

Христя, наче снiп, повалилася додолу.

- Що тут таке? - ускакуючи у кухню, спитався пан.

- Вон!.. вон! - гукала панi, штовхаючи ногою у боки Христi.

- Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. - кинувся пан до панiї i насилу одiрвав її вiд Христi.

- Вона… вона… - пручаючись у руках у пана, гукала панi. - Погань! смiття! До паничiв ходе… Та смiв… Помiшала, бач, вилежатися на паничевих подушках… Таке… казати… - I, закриваючи лице руками, Пистина Iванiвна заголосила. Дiтвора, почувши материн плач, собi пiдняла ревище… Збився такий гвалт, гомiн!

А що ж Проценко?

Проценко лежав у себе на постелi i чув усе те; чув, як Пистина Iванiвна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболiло, i вiн був скочив з постелi. Теплi його ноги черкнулись холодного долу. "От iще нежить через проклятих буде!" - сердито вiн мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одiяло, закрив голову подушкою i усилковувався заснути.

До самого бiлого свiту не втихала колотнеча. Пистина Iванiвна то замирала, то оживала i страшенно гукала на всi хати. А Христя, як усi вийшли з кухнi, пiдвелася, злiзла на пiл i, устромивши голову в подушку, неутiшно плакала.

Свiтом пан пiшов на базар сам, та недовго i ходив. Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю.

- Годi тобi вилежуватись, - гукнув вiн Христi. - На твою плату та йди вiд нас. Менi таких, як ти, не треба. - I, щось кинувши на Христю, вiн одiйшов.

- А ти дивись, щоб вона нашої одежi не занесла, - промовив вiн до молодицi. - Ото, що на їй, - наше. Хай у своє одягається та йде.

Христя пiдвелася, коли пан скрився у горницi. Двi зелених бумажки лежали бiля неї. Вона їх ухопила у руку, здавила, як тiльки можна мiцнiше здавити, i скрикнула:

- Куди ж тепер пiду я? Де дiнуся?

- На вулицю, уже ж не куди! - гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, i сльози у неї зразу висохли. Щось чуже та нерiдне черкнулося її уха, щось гiрке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї нi вiд кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася i, поточуючись, наче п'яна, пiшла з хати.

Пистина Iванiвна занедужала. Так у вiвторок гостей у їх i не було: декому послали сказати, другi почули - не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить i цiлими днями не виходив з хати. Туди йому носили i чай, i обiд, аж поки не скiнчився мiсяць i вiн не перейшов на другу кватирю.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПО ВСIХ УСЮДАХ

Минуло п'ять лiт. Стояла перша осiння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як лiтом, не стоїть над самою головою i не прище палом, а береться низом, понад горою, привiтно свiте та пригрiває пiсля довгої холодної ночi та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скiнчилася i возовиця; хiба де в степу, далеко вiд людської оселi, ще бовванiють недовоженi копи, а то всюди - тiльки чорнiє нив'я поораною рiллею та жовтiють лани збитою стернею… Пусто серед степу, та сумно и серед лiсу: вiтри-суховiї обголили його ряснi вiти, а раннi заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливi одлетiли у вирiй. Життя утiкало з степiв та лiсiв; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах вiд бiлого свiту i до темної ночi, знай, гупали неугавно цiпи, доводячи до розуму те добро, яким за лiто надiлила земля-мати. За годинки поспiшали люди з роботою, щоб було що i самому кусати i вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, бiлились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.

Найбiльше припала до того губернiя. Та й не дивно: вона недавнечко вiдбула свою мiсячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побiлитися, бо дезабаром ждалися дворянськi вибори, а разом з ними i губернський земський з'їзд. Усюди робота кипiла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Вiд ранку й до ранку - стук, грюк, хлюпанина; метуть, бiлять, миють, краскою криють… Треба як личить стрiнути дорогих гостей! Це тобi не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить - де не впаде; їсть - що не даси; одного чаю випиває вiдрами… А це тобi дворянство, та ще саме спинкове, - чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.

Заради того наїзду i жид, що держав у орендi невеличкий садок на главнiй улицi, хвалився, що до жидiвської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф'янок виписав. Тiльки не таких, якi були на ярмарку… "То - смiття, котре вимiтали з великих городiв; гайвороння, що злiталося, зачувши падаль! А на цих глянеш - пальчики оближеш, послухаєш - їсти не схочеш! Що то За молодi та вродливi! що за повногрудi та ясноокi! Не гуртом охриплим голосом пiсню гудуть; не "в'юшки" або "Москви" затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собi показує!.. А нарештi усi як пiдхоплять, то наче у великi дзвони задзвонять, морозом поза спиною так i посипле!.. У Харковi в гостиницi як спiвали, то й долiвку в гостиницi провалили - така сила народу набралася їх дивитися!" - вихвалявся жид.

Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тiльки й розмови.

- Хоч би вже швидше дворяни з'їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, - гомонiли нетерплячi.

- О-о! та вiн нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, - казали другi.

- Жид з нюхом: умiє лицем показати! - пiддрочували третi.

- Та й собi, небiйсь, охулки на руку не положе!

- То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужi кишенi!.. А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що вiзьметься, то втне всiм надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий має!

- Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.

- Нетерплячка бере?

- Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осiнь надворi.

- Та не зразу ж вона й насуне? Пiдождемо. Бiльше доводилося ждати, тепер менше зосталося.

Отак гомонiли помiж собою городяни, дожидаючи того дива, що приберiгав жид задля дворянського наїзду.

Аж ось почали у город четвернею ридвани в'їжджати; гладкi та високi конi важко гупали своїми копитами об суху землю, здiймаючи кiптягу угору; кресали ясними пiдковами об кам'яну мостову i всiвали її невеличкими iскорками; високi колеса гули-гуркотiли; неугавно клекотiли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все то мчалося в город якнайдужче; простувало в саму його середину, до найпершої гостиницi, що завжди радо стрiвала дорогих гостей. Там, коло неї, стояв наче ярмарок: однi ридвани вiд'їздили вiд високого ганку, а другi - над'їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузi з золотою кальонкою i широким позументом через плече. Вiн радо усмiхався до знайомих панiв, що його признавали i з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловiка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то вiн, як та верства, витягався i прикро слiдкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертiй та зношенiй одежi, то, наче заклопотаний, не примiчаючи, пропускав повз себе, а то i зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба?.. У великих присiнках - тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як тi швигалки, носилися перед ними, поспiшаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиницi, стрiваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще бiльший гармидер настав у самiй гостиницi: кожне вiкно довгого трьохярусного будинку освiтилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як вiд їх тiнь снувала по вiкну, перебiгаючи з одного боку на другий; а всерединi стояв гук неугавний, деренчали дзвiнки несамовито, рипали та стукали дверi безперестанно, бiгали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтiв усякий посуд. То приїжджi задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофiєм, а хто смачною стравою. Тiльки геть вже за пiвнiч поодинцю почало гаснути свiтло у вiкнах, даючи ознаку, що наїжджi гостi укладалися спати.

На другий день, як уже високо пiдбилося сонце, у ранню обiдню пору почало купами виходити з гостиницi наїждже панство, щоб обдивитися город, i розтеклося по всiх вулицях. Яких тiльки там не було? Товстi i високi, низькi i пузатi, кругловидi i довгобразi, чорнявi i бiлявi, молодi та жвавi, а часом i такi старi, ўо ледве ноги волочили.