Повiя - Панас Мирний

- Плювати?! -скрикнув Довбня. - Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони - що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, - упавшим голосом мовив Довбня. - А все-таки оженюся! Матерi їх дуля! - гукнув вiн, махнувши рукою. - Давайте лиш чаю.

- Христе, чаю! - гукнув Проценко.

Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

- Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.

- Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! - сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, вiн зразу знявся.

- Прощайте.

- Куди ж се?

- Треба. Одна сидить на квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?

- А коли?

- У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.

- Спасибi, прийду. Довбня пiшов.

- А ти, дурочко, розсердилася, - провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко. - I чаю не схотiла пити!

- Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!

- Ось жениться - оханеться.

- Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?

- Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.

- Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi - дурите!

- Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.

- Що ж, ви пiдете?

- Обiцяв.

- Хм… - дивувалась сама собi Христя.

П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.

- Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, - сказала вона. подумавши.

- А що?

- Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.

- Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона! - одказав Проценко.

- Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має? - образливо запитала Христя.

Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй - i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя! - аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…

Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.

- I ви пiдете-таки? - спитала Пистина Iванiвна у Проценка.

- А що ж? Обiцяв. Треба пiти.

Пистина Iванiвна усмiхнулася, потiм скривилася i нiчого не одказала. У недiлю вiн справдi пiшов. Зараз пiсля обiду одiвся i пiшов, бо вiнчання загадане було надвечiр. Христя могла б - летiла за ним. їй хотiлося подивитися на Марину, побачити, як вона удiта, як стоятиме у церквi, чи пiд пару Довбнi? Боже, як хотiлося!.. Та ба - не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понедiлок панi загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вiвторок напрошено гостей. Треба заранi все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора пiд процiдити, до свiту учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає пiд, панi стоїть над нею та дивиться, а в Христi перед очима церква, вiнчання… Нiяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цiлу нiч не спатиму, дiжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Вiн обiцяв не баритися", - утiша сама себе Христя, бовтаючи цiд у макортетi.

- Буде уже. Процiди, - каже панi. Процiдила.

- Постав же на пiч, хай вистоїться. Та й спати заранi лягай. Упiвночi треба цiд завдати, щоб к свiту поспiло… I я встану, - наказує панi.

Заранi полягали усi; лягла i Христя. Та їй не спиться: i весiлля з думки не йде, i панича дожидає, щоб стрiнути… Боже! як довго час той iде, здається, кiнця йому немає!

Не швидко почула Христя стук у вiкно… "Вiн, вiн, Гриць! От коли усе розкаже…" Як навiжена, Христя мерщiй кинулася сiнешнi дверi одчиняти.

Вона не помилилася. То був справдi Проценко. Тiльки що вона одсунула, впустила, як вiн зразу i учепився за неї.

- Ходiмо, серце, до мене, - шепче, гаряче обдаючи поцiлунками, i Христя чує, як вiд його несе потроху хмелем.

- Панi швидко встане, - одказує Христя.

- Чого?

- На завтра булочки завдали.

- Гаспидськi булочки! - гукнув вiн.

- Як! то ж хлiб святий!

- Який там вiн святий! I свиня, по-твоєму, свята, що чоловiк її їсть?

- То ж свиня, а то хлiб.

- Ну, хай, по-твоєму, i святий. Тiльки ходiмо, серце. Оце тiльки що З весiлля. Присилували чарку тiї гаспидської горiлки випити. Ходiмо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мiзинця на нозi не стоять! - I вiн, не давши i дверей зачинити, поволiк її за собою. Вона, одначе, i не противилася, їй так хотiлося скорiше почути, як було на весiллi, та хто був, та яка Марина, чи не перемiнилася.

- Марина? Марина яка була, такою i зосталася - хльорка, та й годi! - сказав вiн. - Довбня нещасний з нею буде.

- От уже i нещасний! Чого? Ви самi казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.

- Тiльки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тiкає. Ну, яке щастя з хльоркою?

- А хто винуватий? Ви ж i винуватi: зав'яжете свiт дiвцi, та тодi i хльорка.

- Не в тiм рiч. А хльорка, та й годi. Отже й ти… та не то. Я б i на порiг її не пустив, а тебе i в лобок варто поцiлувати, - i вiн приложився своїми гарячими устами до її бiлого чола.

Христю той поцiлунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав бiля її серця i розлився огненною рiчкою по жилах.

- Грицю! мiй любий, мiй єдиний! - припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на свiтi - i про Марину з Довбнею, i про цiд на печi.

А тим часом панi, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщiй засвiтила свiтло i вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодiта, З свiчкою у руках, вона так i подралася на пiч… "Макортет стоїть серед печi, накритий… все як слiд… Де ж Христя? її на печi немає; чи не на полу?" - думає панi. Пiдiйма свiчку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться - i на полу не видко… "Надвiр, видно, пiшла, бо сiнешнi дверi не щiльно причиненi. Ну, хай же увiйде", - каже сама собi панi i, одкривши макортет, заглядає усередину. "Пора, пора…" - шепче. Закрила макортет, жде… Не чутно Христi. "Що за бiсiв батько?" - подумала. Скочила з припiчка, побiгла до сiнешнiх дверей, одхилила їх, заглянула у сiни - надвiрнi дверi засуненi.

- Де ж се вона? - здвигнувши плечима, мовила сама до себе панi. - Дивно! I злодiя не було, i батька вкрадено!.. Христе! - гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хатi. - Немає!.. - дивується панi.

А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей i жде не дiждеться, щоб панi пiшла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. "Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!" - думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.

- Та де це вона, справдi? - гукнула вже з серцем панi i почала перекидати одежу на полу… Глянула i пiд пiл, глянула i пiд пiч - немає.

- Тепер же я знаю, де вона! - догадалася панi i, вся тiпаючись i мiняючись на лицi, мерщiй напрямилася за пiч, буцiм у горницi.

"О-о, пiшла-таки", - подумала Христя i стиха вiдчиня дверi i ще тихше виходить.

Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печi показалася панi. Обличчя її бiлiше вiд сорочки, тiльки очi, мов двi роздутi углини, горять-палають.

- Де ти була? - гукнула вона не своїм голосом. Христя похнюпилась, мовчала.

- Де ти була, питаю? - ще дужче крикнула вона i похлинулася. - Безстидни-це! сра-мотни-це! - почала далi нарозтяг. - До паничiв ходити?.. Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога… Не займайте мене, я сама прийду! - знову задрiботала панi.

Христя, мов нiма, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка панi все бiльше та бiльше його пiдкидала. А панi одно ганить:

- То-то я примiчаю, що вiн такий голiнний до гостей був, дома нiколи не побачиш, а то з дому i не виволочиш… Голова болить, недужиться… Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. - аж сичить панi бiля Христi.