Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

— Я просто… Ви так добре доповнювали один одного! Це було помітно по тому, як Адам дивився на тебе, було очевидно, що він божеволів від тебе. І навпаки — ти дивилася на нього так, ніби він єдиний хлопець на землі, а потім — завжди здавалося, що ти намагалася стримувати себе біля нього, і я хотіла, щоб ти знала, що ти можеш показувати свої почуття, якщо захочеш

Олів зітхнула.

— Послухай, мені шкода, що я збрехала. Будь ласка, не ненавидь мене, я…

— Я не ненавиджу тебе.

О?

— Ти… Не ненавидиш?

— Звичайно, ні… — Ан була обурена.

— Я ненавиджу себе за те, що змушувала тебе робити всі ці речі. Ну, може, не "ненавиджу", але я б написала собі листа з декількома не дуже приємними фразочками. І я неймовірно задоволена, що ти зробила щось подібне для мене. Я маю на увазі, це було помилкою, і безглуздо, і дуже заплутано, і ти неначе жива, дихаюча машина з виробництва романтичних коміксів, і… Боже, Ол, ти така ідіотка. Але дуже мила ідіотка, і моя ідіотка, — вона похитала головою, недовірливо, але стиснула руку на коліні Олів і подивилася на Малкольма.

— Чекай. Твій зв'язок із Родрігесом справжній? Чи ви двоє вдаєте, щоб суддя дав йому право опіки над його нещодавно осиротілими хрещениками?

— Цілком реальний… — усмішка Малкольма була самовдоволеною. — Ми трахаємося як кролики.

— Фантастика. Що ж, Ол, ми ще поговоримо про це. Більше. Можливо, ми говоритимемо лише про неймовірні фальшиві побачення двадцять першого століття протягом цього тисячоліття, але зараз ми повинні зосередитися на Томі, і… це нічого не змінює. Я все ще думаю, що він хотів би знати… Я б хотіла знати… Якщо б все було навпаки, і ти була б тією людиною, яка могла все втратити, а Адам зазнав сексульних домагань…

— Я не повинна…

— Так, Ол, ти повинна, — очі Ан були щирими, наповнені вогнем, що палав, і тоді Олів усвідомила всю масштабність того, що сталося. Того, що зробив Том.

Вона здригнулася і зітхнула.

— Якби ситуація трапилася з ним, я хотіла б все знати. Але все по-іншому.

— Чому все по-іншому?

Тому що я закохана в Адама. А він мене не закоханий. Олів намагалася не думати про наростаючий головний біль.

— Я не хочу забирати те, що він любить. Адам поважає і захоплюється Томом, і я знаю, що Том прикривав Адама в минулому. Можливо, йому краще не знати.

— Якби тільки був спосіб дізнатися, чому б саме віддав перевагу Адам, — сказав Малкольм.

Олів пирхнула у відповідь.

— Так.

— Якби тільки був хтось, хто дуже добре знає Адама, той, кого ми могли б спитати, — сказав Малкольм, цього разу голосніше.

— Так, — повторила Ан, — це було б чудово. Але такого немає, так що…

— Якби в цій кімнаті був хтось, хто нещодавно почав зустрічатися з найближчим другом Адама за останні, майже три десятиліття… — Малкольм майже вигукнув, сповнений пасивно-агресивного обурення.

— Холден!

— Ти можеш запитати поради у Холдена!

Малкольм надувся.

— Ви двоє можете бути такими розумними і водночас такими тупими.

Олів раптом згадала щось.

— Холден ненавидить Тома.

— А? Чому він його ненавидить?

— Я не знаю, — вона знизала плечима. — Адам списав це на дивну примху особистості Холдена, але…

— Гей. Особистість мого чоловіка ідеальна.

— Можливо, є ще щось?

Ан енергійно кивнула.

— Малкольм, де Олів може знайти Холдена прямо зараз?

— Я не знаю. Але… — він постукав своїм телефоном з самовдоволеною усмішкою — у мене є його номер.

Холден (або Холден-супер-дупа, як Малкольм зберіг його в контактах) якраз закінчував свою бесіду. Олів вловила останні п'ять хвилин — щось про кристалографію, яку вона не розуміла і не хотіла розуміти, і була зовсім не здивована тим, наскільки він був гладким і харизматичним оратором. Вона підійшла до нього на трибуні, коли він перестав відповідати на запитання, і він усміхнувся, помітивши, як вона піднімається сходами, і, здавалося, був щиро радий її бачити.

— Олів. Моя нова сусідка-по-кімнаті!

— Точно. Так. Відмінний виступ, — вона наказала собі перестати стискати руки. — Я хотіла поставити тобі питання…

— Це про нуклеїнові кислоти на четвертому слайді? Тому що я повністю заплутався в них. Моя аспірантка зробила малюнок, а вона набагато розумніша за мене.

— Ні. Питання стосується Адама…

Вираз Холдена став яскравішим.

— Ну, взагалі-то, це про Тома Бентона.

Воно потемніло так само швидко.

— Що щодо Тома?

Правильно. Що саме про Тома? Олів не була певна, як підійти до цієї теми. Вона навіть не була впевнена, що хотіла спитати. Звичайно, вона могла б вивалити на Холдена всю історію свого життя і благати його виправити це безладдя за неї, але чомусь це не здавалося гарною ідеєю. Вона ламала голову лише мить, а потім зупинилася на наступному

— Чи знаєш ти, що Адам подумує про переїзд до Бостона?

— Так.

Холден закотив очі і вказав на високі вікна. Там були великі, зловісні хмари, що загрожували вибухом зливи. Вітер, вже такий прохолодний у вересні, розгойдував самотнє дерево гікорі.

— Хто б не захотів переїхати сюди з Каліфорнії? — насміхався він.

Олів подобалася ідея про пори року, але вона тримала цю думку при собі.

— Як ти думаєш… Як ти думаєш, він буде тут щасливий?

Холден уважно вивчав її протягом хвилини.

— Знаєш, ти вже була моєю улюбленою дівчиною Адама — не те, щоб їх було багато; ти єдина жінка, яка може конкурувати з обчислювальним моделюванням приблизно за десятиліття, але це питання принесло тобі довічну табличку номер один.

Він міркував над цим питанням з хвилину.

— Я думаю, Адам міг би бути щасливим тут — по-своєму, звичайно. Але так, щасливим. За умови, що ти також будеш тут.

Олів довелося стриматись, щоб не пирхнути.

— За умови, що Том поводитиметься добре.

— Чому ти так кажеш? Про Тома? Я… Я не хочу лізти не в свою справу, але ти сказав мені бути обережною з ним у Стенфорді. Ти… Він тобі не подобається?

Він зітхнув.

— Справа не в тому, що він мені не подобається — хоч і не подобається. Швидше, я йому не довіряю.

— Чому? Адам розповів мені про те, що Том зробив для нього, коли твій куратор був жорстоким.

— Чи бачиш, саме тут криється більша частина моєї недовіри, — Холден стурбовано підтиснув нижню губу, ніби вирішуючи, чи варто продовжувати.

— Чи втручався Том, щоб врятувати дупу Адама багато разів. Звичайно. Це беззаперечно. Але як ці випадки відбувалися з самого початку? Наш куратор був шматком лайна, але він не був мікроменеджером, занадто зайнятий тим, що був відомим засранцем, щоб знати, що відбувається в повсякденних справах лабораторії, тому він доручив постдокам, таким як Том, які наставляти аспірантів, таких як Адам і я, і фактично керували лабораторією. Також він знав про кожну дрібну помилку Адама. Кожні кілька тижнів він приходив, говорив Адаму, що він є помилкою всього людства через такі дрібниці, як зміна реактивів або падіння мензурки, а потім Том, головний постдок нашого консультанта, публічно втручався від імені Адама. Ця схема була дуже специфічною, і це відбувалося тільки з Адамом — який, безумовно, був найперспективнішим студентом у нашій програмі, призначений для велич і таке інше. Саме це змусило мене підозрювати, що Том цілеспрямовано саботує Адама. Але в останні роки я почав запитувати себе, що те чого він домагався могло бути чимось іншим…

— Ти розповів Адаму?

— Так. Але в мене не було доказів, а Адам… ну, ти його знаєш. його. Він вперто та непохитно відданий, і він був більш ніж трохи вдячний Тому, — він знизав плечима. — В результаті вони стали братами, і з тих пір вони близькі друзі.

— Тебе це турбувало?

— Не те щоб, ні. Я розумію, що можу здатися ревнивим до їхньої дружби, але правда в тому, що Адам завжди був занадто зосередженим і цілеспрямованим, щоб мати багато друзів. Я був би щасливий за нього, правда. Але Том…