Все - як насправдi (на украинском языке) - Анатолий Костецкий

Та лише скiнчився четвертий урок i клас почав збиратись у басейн, як Сергiй згадав Дiмину пораду й почав повторювати про себе чарiвнi слова.

I що ви думаєте! Вiн таки поплив!

Коли всi третьокласники перевдяглися в купальнi костюми i вчитель фiзкультури дав команду: "У воду!" -- Сергiй Кудлик чи не найпершим стрибнув у басейн. Вiн вiдразу ж зашепотiв: "Гей, працюйте, ноги й руки! Я пливу, неначе щука!" -- i смiливо вiдштовхнувся ногами вiд дна.

-- Молодчина! -- поплескав його по мокрiй спинi вчитель, коли Сергiй, натомлений, але вкрай щасливий -- вiн проплив аж десять метрiв! -- вибрався з води. -- Коли так i далi пiде, я й п'ятiрки не пошкодую!

Всi однокласники теж поздоровляли Сергiя, ляскали кого по спинi, яка аж червоною зробилася, та казали, що тепер для нього й океан не страшний!

-- Ну, олiмпiєць, -- пiдiйшов до нього Олег, -- бачиш, допомiг-таки Дiмин вiршик! От жаль лише, що Птурська не бачила.

Олеговi слова знов нагадали Сергiєвi, що Дiма й досi не повернув Птурську додому, i Кудлик заходився швиденько перевдягатися.

-- Я помчав додому, -- кинув уже вдягнений Сергiй Олеговi. Вiн летiв, мов на крилах, -- так не терпiлося йому подiлитися радiстю з бабусею.

-- Я вмiю плавати! -- крикнув вiн вiдразу на весь будинок, тiльки-но бабуся вiдкрила дверi.

-- Нарештi! -- сплеснула в долонi щаслива бабуся, -- Ну, заходь швиденько, порадуй Дiму.

-- Я вже чув, -- вийшов назустрiч дiдок. -- От бачиш, головне -повiрити в себе й нiчого не боятися!

-- Але ж коли б не вашi слова... -- почав був Сергiй, та Дiма перебив його:

-- До чого тут слова! Їх я просто вигадав, бо справжнi чарiвнi слова забув.

-- Як -- вигадали?! -- ошелешено глянув на нього Сергiй. -Виходить, цей вiршик -- не чарiвний? А коли б я потонув?!

-- Ну, перелякався! -- засмiялася бабуся. -- Ти не мiг потонути, бо дуже хотiв навчитися плавати.

-- Не розумiю, -- заклiпав очима Сергiй.

-- Згодом зрозумiєш, -- обняла його бабуся. -- А зараз мий руки та їстимемо.

Вже за обiдом Сергiй звернувся до дiдка:

-- А чому ви досi не повернули назад Вiтку? Ви ж обiцяли...

-- Склероз! -- ляснув себе Дiма по лобi. -- Забув начисто. Ну, нiчого, зараз доїм i поверну.

Вони хутко дообiдали й перейшли в Сергiєву кiмнату.

-- Так, так, так, -- заходив iз кутка в куток Дiма, заклавши ручки за спину. -- Як же там говориться в таких випадках? -- Видно було, що вiн силкується пригадати потрiбнi слова. -- Слухай, -- звернувся раптом Дiма до хлопця, -- може, нехай вона ще трохи там побуде? Їй тiльки на користь.

-- Ой, що ви! -- злякався Сергiй. -- Вона там уже й так майже добу. А коли з нею щось трапиться?!

-- З такими нiчого не трапляється, -- невдоволено буркнув Дiма. -Ну, добре, помовч -- я ще подумаю. -- I знову закрокував по кiмнатi.

-- Нi! -- спинився нарештi вiн. -- Хоч убий -- не можу пригадати!

-- Що ж робити?! -- не на жарт переполошився Сергiй. -- Може, вiдправте й мене в Навпакинiю? Я розшукаю там Птурську, а вдвох якось уже порятуємось.

-- Нiзащо в свiтi! -- вiдмахнувся вiд хлопця Дiма. -- Ще чого не вистачало! А що бабуся твоя скаже? Нi, i не проси!

I тут хтось подзвонив у дверi. На порозi стояв Олег.

-- Чого в тебе такий вигляд, наче топитися зiбрався? -поцiкавився вiн, глянувши на друга.

-- Майже вгадав... -- похнюплено вiдказав Сергiй i розповiв Олеговi про Дiмину промашку.

-- Отакої! -- вигукнув Олег. -- Та я б за оту капосну Птурську й волосинки не дав, а ти визволяти її поспiшаєш.

Вiн хотiв був додати щось iще, але зиркнув на Сергiя -- i замовк: друг дивився на нього сумними очима.

-- Стривай, я знаю, що робити! Треба негайно бiгти до мого батька -- вiн неодмiнно допоможе!

Рiч у тiм, що Олегiв батько, лейтенант Пчiлка, працював слiдчим: розплутувати всякi загадки та розшукувати всiлякi пропажi було його професiєю. Зрозумiло, що вiдшукати якесь там дiвчисько для нього було раз чхнути!

8

А що ж насправдi сталося з Вiткою?..

Тiльки-но вона вийшла зi свого будинку, -- а був уже початок на сьому вечора! -- як раптом їй в обличчя дмухнув рiзкий вiтер. Вiкторiя зiщулилась, а коли знов розплющила очi -- тiльки ойкнула: вона була в якомусь незнайомому мiсцi!

Вiтка стояла на широкому проспектi, якого досi нiколи в життi не бачила. Та найбiльше вразило її те, що дiялось навколо.

Всi машини чомусь їхали задом наперед, зупинялися перед свiтлофором тодi, коли на ньому спалахувало зелене свiтло, i зривалися, коли загорялось червоне. Через дорогу то там, то тут, лавiруючи мiж машинами, перебiгали люди. Машини гальмували, наскакували одна на одну, розбивалися, але, як не дивно, мiлiцiонер не звертав на порушникiв нiякої уваги!

"Чи не сплю я?" -- подумала Вiтка й ущипнула себе за руку. Їй аж запекло, й вона зрозумiла, що не спить!

"Спитаю у мiлiцiонера, що це за проспект!" -- вирiшила Птурська й побiгла до переходу. Та тiльки вона ступила на бiлi смуги, намальованi по асфальту, як пролунав мiлiцейський свисток. Вiтка озирнулася -кому це вiн? -- але побачила, що люди, як i ранiше, перебiгають через дорогу де завгодно, а мiлiцiонер махав рукою їй: iди, мовляв, сюди.

Вона пiдiйшла до постового й вiдразу напосiлася на нього:

-- Не маєте права! Я переходом iшла! Он їх краще ловiть! -- I показала на iнших перехожих.

-- Ен юiмузор! -- вiдповiв мiлiцiонер i додав: -- Мав -- фартш!

Вiтка аж присiла на мiсцi! На якiй мовi вiн говорить? Невже вона опинилася в якiйсь iноземнiй країнi?!

-- Ун, ешдивш! -- невдоволено мовив постовий i полiз у свою планшетку.

I раптом Вiтка догадалася: та вiн же говорить слова навпаки! Вона сама колись так грала, тому й здогадалася досить швидко.

I Птурська знову все повторила постовому, але вже говорила так, як i вiн... А щоб вам далi було легше слiдкувати за розмовами у країнi Навпакинiї, я буду переписувати їхнi слова правильно...

-- Я нiчого не порушувала, -- пояснила Вiкторiя. -- Я йшла через перехiд!

-- Хе, -- зрозумiв її тепер постовий, -- оце й є порушення! Вам -штраф!

Вiн витяг iз планшетки плитку шоколаду й простяг здивованiй Вiтцi.

-- Що це? -- не зрозумiла вона.

-- Штраф!

-- Як -- штраф?

-- Ви повиннi тут же, на мiсцi, з'їсти цей шоколад!

-- Нiчого не розумiю.., -- прошепотiла вражена Птурська, але вхопила шоколад i вп'ялася в нього зубами.

Та тiльки вона вiдкусила перший шматок, як обличчя їй скривилося, а з очей потекли сльози. Шоколад був гiркий, наче справжнiй перець, а то й гiркiший!

Вiтка, хапаючи ротом повiтря, змахнула сльози й заторохтiла:

-- Це зовсiм не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!

-- Шоколад! -- кивнув головою постовий. -- I ти мусиш його зараз же з'їсти, а то ще оштрафую! -- I вiн видобув iз планшетки цукрового пiвника на паличцi.

"Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за пiвник!" -жахнулася подумки Вiтка й замахала руками:

-- Нi, нi! Я з'їм, ось, уже!

I вона заходилась вiдламувати чималi шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.

Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останнiй шматок, Вiтка вiдчула в ротi страшну гiркоту, язик їй прилип до пiднебiння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину i з зусиллям вичавила iз себе:

-- Де... я?..

-- В Навпакиградi, славнозвiснiй столицi прекрасної країни Навпакинiї! -- вiдказав гордо мiлiцiонер, який, певно, мав Вiтку за iноземну туристку.

Вона вдячно кивнула постовому й подумала: "Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!.." Вiтка пересмикнула плечима при згадцi про з'їдений штраф i побрела широким проспектом...

Що не кажiть, а цiкавiсть таки переборола Вiтчин острах. Ще б пак! Вона й не мрiяла опинитись у країнi, що схожа була на її власну Навпакинiю.

А в тому, що Навпакинiя ця таки справжня, Птурська пересвiдчувалась на кожному кроцi.

Вже помiтно звечорiло, й на вулицях побiльшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але дверi не вiдчинилися. "Як у нас, -- подумала Вiтка, -- в години пiк!" Але вона помилилася. Замiсть дверей почали вiдчинятися вiкна -- i звiдти посипались на дорогу пасажири. А тi, що чекали, теж вiдразу кинулися дертись у вiкна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вiкнi. В цей час тролейбус рушив, i Вiтка побачила, як бабуся вiдчайдушне замахала у вiкнi ногами!

"Ну й країнка!" -- весело подумала Птурська й пiшла далi...

Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок iз широким подвiр'ям i прочитала табличку "АЛОКШ". "Школа!" -здогадалася Вiтка й вирiшила зайти.

На подвiр'ї вона побачила гурт хлопцiв, якi у вечорових сутiнках, мов скаженi, ганяли м'яча. Вiтка спинилася. Хлопцi зовсiм не галасували, як нашi хлопцi пiд час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Ворiт Вiкторiя нiде не побачила... Аж ось бiлявому здорованю вдалося вiдiрватись вiд гурту, й вiн щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув i, наче куля, з розгону врiзався у вiкно!

"Зараз тобi, голубчику, буде!" -- зловтiшне подумала Вiтка.

Але iз розбитого вщент вiкна висунувся дядечко -- може, вчитель фiзкультури -- й весело гукнув:

-- Молодець! Удар чудовий, ставлю п'ять!

Птурська тiльки знизала плечима й зайшла в примiщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвiнок -- i школярi розбiглися по класах.