Все - як насправдi (на украинском языке) - Анатолий Костецкий

-- Ну то й що? -- здивувався Сергiй. -- Вони поїхали -- i нехай, а ви б i далi там жили.

-- Пожив би ти! -- перебив його дiдок. -- Коли вони поїхали, вiдразу приперся бульдозер i -- ррраз! -- одним духом зламав мiй будиночок. Добре, хоч почув його та вискочити встиг, а то б отам, пiд уламками, й зостався! Довелося ночувати просто неба, а в моєму вiцi, сам розумiєш, воно не дуже... Поспав на травичцi -- i, будь ласка, нежить!

Розповiдаючи про себе, Дiма весь час шморгав носом.

Сергiй таки справдi переконався, що дiдок застуджений.

-- Ось, вiзьмiть! -- простяг вiн Дiмi свого носовичка. -- Так легше буде.

-- Дякую, -- зрадiв Дiма, приймаючи подарунок, -- виручив дiда, а то ж незручно шморгати, некультурно! -- I вiн ретельно витер свого розпухлого носа.

-- То, може, ви залишитеся в нас? -- нерiшуче запитав Сергiй. -Поки одужаєте.

-- Та я б не проти, але ж батьки...

-- Ой, лишайтеся! -- перервав його радiсно Сергiй. -- Ми живемо тiльки з бабусею, батьки за кордоном. А бабуся в мене -- клас! Вона неодмiнно дозволить!

-- Хе, дозволить! -- усмiхнувся Дiма. -- Та вона й не знатиме, що я тут!

-- Як -- не знатиме? -- здивувався Сергiй. -- Але ж я повинен їй сказати.

-- А вона тобi не повiрить!

-- Повiрить, неодмiнно повiрить!

-- А от i нi!

-- Та чому ви так думаєте? -- не розумiв Сергiй дiдка.

-- А тому, -- вiдказав Дiма, -- що вона мене не побачить!

-- Чому ж не побачить, ви ж не будете весь час пiд лiжком сидiти?

-- Звичайно, не буду, велика радiсть! -- пхикнув Дiма. -- А не побачить тому, що не зможе. Щоб ти знав: мене бачать лише тi, хто любить казки, отак. А хто казок не любить, хто завжди сумнiвається, що на свiтi бувають усякi дива, той мене нiзащо не побачить! -- I дiдок задоволене розреготався.

3

-- Пирiжечок -- на столi, чекає iменинника! -- весело мовила бабуся, увiходячи до кiмнати. -- А ти що, до виступу готуєшся?

-- До якого виступу? -- не зрозумiв Сергiй.

-- Роль якусь учиш?

-- Та яка роль, бабусю, щось я тебе не розумiю?

-- А чого ж ти сам iз собою балакаєш?

-- А!.. -- нарештi дiйшло до Сергiя. -- То я так... вiршi повторював... Бабусю, -- раптом наважився вiн, -- чуєш, бабусю! Зазирни, будь ласка, пiд лiжко!

-- Ти що? -- широко розкрила вона очi. -- Ото я, старезна бабусенцiя, та й пiд лiжко полiзу?! Чого я там не бачила -- шкарпеток твоїх старих, чи що?

-- Бабусю, я тебе дуже прошу, -- наполягав Сергiй. -- Це для мене страшенно важливо! Врештi-решт я ж iменинник сьогоднi... -- додав вiн, помiтивши, що бабуся завагалася.

-- Ну, коли так, -- посмiхнулась вона -- то вже зазирну!

Бабуся, притримуючи спiдницю й фартух, опустилася важкувато на пiдлогу i, крекчучи та ойкаючи, заглянула пiд Сергiєве лiжко.

-- Ти бач! -- радiсно здивувалась вона. -- Дiма!..

А Сергiй здивувався ще бiльше: бабуся _бачила_ дiдка!

Вона пiдвелася, поправила фартух i мовила:

-- А ти, виявляється, не дуже гостинний господар: такого гостя пiд лiжком тримаєш! Ану запрошуй до столу -- на чай з пирогом!..

-- Спасибi, я вже й сам вилiзу! -- I Дiма, посапуючи та шморгаючи носом, почав вибиратися з-пiд лiжка.

Тепер Сергiй розгледiв його як слiд.

На зрiст Дiма був зовсiм невеличкий -- Сергiєвi до пояса, а от борода в нього сягала пiдлоги. Одягнений Дiма був у товстий сiрий светр, голубi джинси з блискучими мiдними заклепками, а на ногах у нього кумедно задирали носи звичайнiсiнькi кеди, -- щоправда, розмiри на чотири бiльшi, нiж треба.

-- Ось i я! -- мовив Дiма, обтрушуючи пилюку, якої немало було пiд лiжком. Сергiй побачив це тiльки зараз i вирiшив завтра ж прибрати.

Дiма обтрусився, обсмикнув светр, чхнув -- чи то вiд нежитi, чи вiд пилюки -- i старанно заправив кiнчик бороди у задню кишеню джинсiв.

-- Здрастуйте, хазяєчко! -- бадьоро звернувся вiн до бабусi, коли нарештi впорядкував свiй туалет i хвацько закинув назад довгу сиву чуприну, що спадала йому на плечi.

-- Здрастуйте, здрастуйте, Дiмочко! -- привiтно вiдгукнулася бабуся. -- Надовго до нас?

-- Та як сказати, -- розважливо проказав Дiма. -- Коли не женете, то на пару деньочкiв зостався б. -- I вiн несмiливо кахикнув у долоню.

-- Та лишайтеся, скiльки хочете! Мiсця вистачить. Я така рада, що ви до Сергiйка завiтали, а то вже було думала -- обминете.

-- А чому це ти так думала?! -- обурився Сергiй. -- Гадаєш, я гiрший за iнших?

-- Ну, вже наприндився, -- посмiхнулась лагiдно бабуся. -- Думала, то й думала. Що було -- того нема... А коли по щиростi, то трiшки боялася: а як обмине тебе Дiма?

-- Мiж iншим, -- поцiкавився Сергiй, -- звiдки ти знаєш, що його Дiмою звуть?

-- Як -- звiдки? -- здивувалась бабуся. -- Та про нього майже всi дiти знають! Вiн до них хоч раз у життi, а приходить. Звичайно, коли вони люблять казки... -- Тут бабуся мрiйливо звела очi вгору, зiтхнула й додала: -- I до мене вiн теж колись приходив, як малою була.

-- Чому ж ти менi досi не говорила нiчого? -- образився Сергiй.

-- Чекала, чи прийде вiн до тебе.

-- Значить, перевiряла?

-- Виходить, так... -- сказала трохи винувато бабуся i враз перевела розмову: -- Ну от, ми стоїмо тут, базiкаємо, а гiсть, мабуть, голодний! -- I вже до Дiми: -- Прошу до столу!

Дiма, як помiтив Сергiй, спершу трохи нiяковiв. Та вiн подолав соромливiсть i швиденько прочапав на кухню, зручно вмостився на стiльчику поближче до плити -- мабуть, i досi ще не вiдiгрiвся пiсля своєї ночiвлi -- i заходився смакувати пирогом iз яблуками та чаєм.

Видно, вiн таки здорово зголоднiв, бiдолаха! За якихось хвилин сiм дiдок ум'яв п'ять чималих куснiв пирога та висьорбав чотири чашки гарячого, пахучого чаю. Сергiй тiльки зиркав на нього й дивувався: i куди воно в нього все влазить. А бабуся пiдкладала Дiмi шматок за шматком i пiдливала свiжого чаю.

Нарештi Дiма задоволено хукнув, перевернув догори денцем порожню чашку, вибрав iз бороди крихти й, укинувши їх до рота, мовив:

-- От спасибi, нагодували! Не пирiжечок, а смакота!

-- Рада, що сподобався, -- зашарiлась бабуся. -- То, може, ще шматочок?

-- Е, нi, -- пiдняв ручку Дiма, -- досить, а то лусну!

-- Ну, дивiться, як хочете, -- вiдказала бабуся й заходилась прибирати зi столу.

-- Можна спитати? -- нерiшуче звернувся до Дiми Сергiй.

-- Питай, чого там! -- поблажливо кинув Дiма, щось муркочучи стиха пiд нiс.

-- От скажiть, чому ви не боїтеся людей?

-- А чого ж їх боятися? -- пхикнув дiдок. -- Я ж казав тобi: хто не вiрить у казки, той мене не бачить. А той, хто вiрить, -- поганою людиною бути не може! Тож i кривди вiд нього я нiякої не зазнаю! Зрозумiло?

-- Зрозумiло! -- радiсно вiдгукнувся Сергiй, бо йому зробилося страшенно приємно, що вони з бабусею таки непоганi люди.

Бабуся кiнчила прибирати зi столу й мити посуд i запитала у Дiми:

-- А що це ви дихаєте так важко?

-- Нежить у мене, -- пояснив Дiма. -- Застудився.

-- Ну, нежить -- то дрiбницi! -- кинула бабуся. -- Я ваш нежить цибулькою за один день вижену!

Сергiй, почувши про цибульку, аж пересмикнувся, бо пригадав, як бабуся лiкувала його: натре цибулi, вичавить iз неї сiк, а тодi -- в носа, пiпеткою! Що в таких випадках буває -- не менi вам пояснювати! Очi лiзуть на лоба, в носi й горлi пече, нiби там хтось вогнище розпалив, голова гуде, мов дзвiн, а сльози -- хочеш чи нi -- б'ють фонтаном. I взагалi -- хочеться дертися на стелю або й вище! Зате нежитi через день як i не було!

Сергiй згадав це, i йому стало трохи боязко за Дiму: вiн такий невеличкий, старенький, ще не витримає!

Але його сумнiви розiгнав сам Дiма.

-- Цибулька -- це прекрасно! -- потер вiн задоволено руки. -- Над усi лiки я поважаю саме цибульку!

-- От я вам перед сном i закапаю, -- зрадiла бабуся. -- А тепер iдiть до Сергiйка, в його кiмнату, влаштовуйтесь. А холодно буде, скажiть -- я електрокамiн поставлю.

-- Дякую, хазяєчко, за турботу, -- уклонився шляхетно Дiма. -Бачу, ви просто клас, як каже ваш онук!

-- Ще й який! -- вигукнув Сергiй. -- Моя бабуся -- найкраща в свiтi!

-- Ну от, iще захвалите! -- бабуся почервонiла, наче дiвчинка. -Добре, ви тут поселяйтесь, а я на базар злiтаю! -- I вона подалася з кухнi.

4

-- Таки й справдi в тебе не бабуся, а вищий клас! -- мовив Дiма, вмощуючись у глибокому зручному крiслi. -- А пироги ж пече! -- I вiд згадки про смачний пирiг аж прицмокнув язиком. -- А що це вона сказала -- "злiтаю на базар"? -- поцiкавився трохи згодом Дiма. -- У неї що, лiтак є?

-- Який там лiтак! -- засмiявся Сергiй. -- Вона в мене сама як лiтак. Ми з батьками навiть називаємо її "летюча бабуся".

-- Так вона вмiє лiтати?! -- пiдхопився у крiслi Дiма.

-- Звичайно, нi! -- Питання Дiми знову розсмiшило Сергiя. -Просто вона в нас дуже прудка, i найулюбленiше її слово -- "лiтати". Ходити поволi, як iншi бабусi, вона не може. Ми тiльки й чуємо вiд неї: "злiтаю в магазин", "полечу на базар", "лечу до сусiдiв"! I мчить собi так хутко, що й лiтаки, мабуть, переганяє.

-- А... -- розчаровано мовив Дiма, посовався трохи, вмостився й затих.

Так вони трiшки посидiли мовчки: Сергiй гадав, що Дiма пiсля снiданку заснув, натомлений дорогою, i не хотiв його турбувати. Та Дiма розклепив оченята:

-- Ну, розказуй про себе.

-- Та ви поспiть уже, -- вiдмахнувся Сергiй, -- а я потiм...

-- Не бiйся, давай зараз, -- заперечив Дiма, -- я можу слухати й дрiмати водночас. Про мене навiть приказка є: спить i курей бачить! Чув, мабуть?