1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Обидва, один напроти одного, посідали на свої дивани за низьким столом. Кілька разів старанно витерши хустинкою піт на чолі, гість засунув її, пожмакану, у кишеню піджака. Жінка з приймальні принесла їм чаю. Тенґо їй подякував. Усікава не сказав нічого.

— Вибачте, що прийшов до вас під час перерви без попередньої домовленості, — почав Усікава. Говорив увічливо, але в його інтонації відчувався трохи компанійський настрій, який також Тенґо не сподобався. — Ви ще не обідали? Може, вийдемо й десь перекусимо?

— Я на роботі не обідаю, — відповів Тенґо. — Злегка перекушую пополудні, після лекцій. А тому цим не переймайтеся.

— Зрозуміло. То побудьмо тут. Бо, здається, тут можна спокійно поговорити, — і він, ніби оцінюючи приймальню, оглянувся навколо. А приймальня мала скромний вигляд. На стіні висіла велика картина якоїсь гори, намальованої олійними фарбами не дуже щедро. У вазоні стояла квітка, схожа на жоржину, що викликала в уяві образ млявої, некмітливої жінки середніх літ. Тенґо ніяк не розумів, навіщо, власне, потрібна підготовчій школі така похмура приймальня.

— Я забув вам сказати, що, як написано у візитній картці, мене звати Усікава. Усі друзі називають мене Усі. Ніхто не каже офіційно Усікава-кун, а просто Усі, — пояснив гість усміхаючись.

«Друзі? Власне, які люди з власної охоти стали його друзями?» — раптом засумнівався Тенґо просто з цікавості.

Якщо чесно говорити про перше враження, то в очах Тенґо Усікава скидався на щось огидне, що виповзло зпід землі. Щось липке, незбагненної будови, що насправді не мало б вилазити на світ божий. Може, його вивів зпід кам'яної брили Ебісуно-сенсей. Тенґо несамохіть насупив брови й поклав візитну картку, що була в його руках, на стіл.

— Кавана-сан, я знаю, що ви, як завжди, зайняті. А тому почну без зайвих передмов. З найголовнішого, — сказав Усікава.

Він ковтнув чаю і провадив далі:

— Можливо, ви не чули про «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». — Тенґо кивнув. — Це порівняно недавно створений фонд як юридична особа, в центр діяльності якого поставлено завдання: вишукувати в галузі науки й мистецтва молоді своєрідні таланти, особливо не дуже відомі громадськості, й допомагати їм розвиватися. Одне слово, його мета полягає в тому, щоб вирощувати молоді паростки в усіх галузях сучасної японської культури, на яких триматиметься наступна епоха. За домовленістю з фахівцями в різних галузях ми добиратимемо кандидатів на отримання фінансової допомоги. Щороку її дістане п'ять митців і дослідників. Вони зможуть робити те, що їм подобається. Ніхто їх ні в чому не обмежуватиме. Але наприкінці року вони зобов'язані подати нам офіційний звіт про свою працю. Досить буде просто написати, чим вони займалися упродовж року та яких результатів досягли. Зібрані матеріали опублікує на своїх сторінках журнал, який випускає наш фонд. Нічого складного в цьому немає. Головне, щоб від розпочатої діяльності будь-що залишилися документальні звіти про реальні досягнення. Інакше кажучи, ми перебуваємо на етапі посіву. Якщо говорити конкретно, то річна допомога одній людині становить три мільйони єн.

— Це дуже щедро, — сказав Тенґо.

— Щоб створити або знайти щось важливе, потрібен час та гроші. Звичайно, навіть маючи їх, не обов'язково вдається досягти чудових результатів. Однак вони не завадять. Особливо якщо мати на увазі, що часу завжди не вистачає. Годинник постійно вистукує: тік-так-тік-так… Час швидко минає. Шанси втрачаються. А якщо гроші є, то час можна купити. І не тільки час. Але також і свободу. Час і свобода — найдорожче для людини, що можна купити за гроші. Після таких слів Тенґо машинально зиркнув на годинник. Час справді безперервно — тік-так-тік-так! — минав.

— Вибачте, що забираю у вас час, — квапливо сказав гість. Видно, хотів переконати. — Не гаймо часу. Звичайно, тепер за три мільйони єн упродовж року не можна розкошувати. Але в житті молодої людини це, без сумніву, велика підмога. Наша головна мета полягає в тому, щоб дати їй змогу не надриватися на роботі заради заробітку, а цілий рік повністю зосередитися на дослідницькій і творчій праці. Якщо після перевірки наприкінці року директорат визнає результати вартими уваги, то залишиться шанс отримати допомогу і в подальшому.

Тенґо мовчки чекав продовження.

— Недавно я цілу годину слухав вашу лекцію в підготовчій школі, — сказав Усікава. — О, було дуже цікаво! Я, так би мовити, повний профан у математиці, взагалі вона здавна мені ніяк не давалася, і на шкільних уроках я почувався ні в сих ні в тих. Від самої згадки про математику корчився від страху й чимдуж тікав. А от ваша лекція, Кавана-сан, мене страшно потішила. Звісно, з диференціального числення я анітрішки не зрозумів, та коли послухав вас, то так зацікавився, що відразу захотів вивчати математику. Це щось таки значить! Ви — надзвичайно обдарована людина. Можете захопити математикою будь-кого. Я чув, що у школі ви популярний учитель, і це не дивно.

Тенґо не знав, коли й де Усікава слухав його лекцію. Під час уроку він завжди уважно перевіряв присутніх в аудиторії. Облич усіх учнів не пам'ятав, та якби з'явився чоловік з такою дивною зовнішністю, як в Усікави, то не міг би його не помітити. Як стоногу в цукорниці. Але вирішив на цьому не зупиняти своєї уваги. Бо й так довга розмова стала б ще довшою.

— Як ви знаєте, я працюю вчителем підготовчої школи за контрактом, — аби хоч трохи заощадити час, утрутився Тенґо. — І не веду математичних досліджень. А тільки цікаво й дохідливо пояснюю учням уже широко відомі знання. Знайомлю з ефективними способами розв'язання задач з програми вступних іспитів до університету. Здається, мені це вдається. Але стати дослідником я вже давно відмовився. Бо не мав фінансових засобів і вважав, що мені бракує сили волі й здібностей, щоб утвердитися в науковому світі. Ось чому я не зможу бути вам, Усікава-сан, корисним.

Усікава квапливо підняв руку й повернув її долонею до Тенґо.

— Та ні, це не так. Можливо, я вас просто заплутав. Так що вибачте. Ваша лекція з математики справді була цікавою. Унікальною, з творчим вогником. Але я прийшов сюди не лише для того, щоб вам це сказати. Ми звернули увагу на вашу діяльність як письменника.

Від несподіванки на кілька секунд Тенґо відібрало мову.

— Діяльність як письменника?

— Саме так.

— Не зовсім вас розумію. Я справді вже кілька років пишу художні твори. Але ще ні разу не надрукував їх у книжковому вигляді. Таку людину навряд чи можна назвати письменником. То чому ж це привернуло до мене вашу увагу?

Побачивши реакцію Тенґо, Усікава радісно всміхнувся. І виставив свої огидні зуби. По-різному брудні, навмання розставлені на всі боки, немов прибережні палі, кілька днів тому омиті великими морськими хвилями. Тепер, мабуть, уже нічого не можна виправити. Та принаймні хтось мав би навчити його правильно їх чистити.

— Саме з цього погляду наш фонд має унікальну особливість, — гордовито відповів Усікава. — Найняті за контрактом експерти звертають увагу на те, чого ще не помітили інші люди. Це одне з їхніх завдань. Як самі кажете, ви ще ні разу не опублікували великого твору. Нам це добре відомо. Однак щороку під псевдонімом ви подаєте свій твір на конкурс молодого автора, який організовує літературний часопис. На жаль, премії ви ще не отримали, але вже кілька разів залишалися до його останнього етапу. Тож, природно, немало людей прочитали ваші твори, а дехто звернув увагу на ваш талант. Наші експерти дійшли висновку, що в недалекому майбутньому ви, напевне, отримаєте премію й дебютуєте як письменник. І якщо говорити про інвестиції в майбутнє, то, вибачте за нескромність, ми збираємося, як я вже казав, «вирощувати молоді паростки в усіх галузях сучасної японської культури, на яких триматиметься наступна епоха».

Тенґо взяв кухоль у руку й ковтнув охололого чаю.

— Значить, як письменник-початківець я стаю кандидатом на отримання фінансової допомоги? Ви це хочете сказати?

— Саме так. І хоча ви лише кандидат, рішення фактично вже ухвалено. Якщо ви погодитеся, то, по-моєму, справу буде закінчено. Поставите свій підпис на документі, й негайно тримільйони єн опиняться на вашому банківському рахунку. На рік або півроку ви зможете залишити роботу в підготовчій школі й повністю віддатися літературній творчості. Кажуть, що тепер ви пишете роман. Кращої нагоди важко й придумати, хіба ні?

Тенґо насупився.

— А звідки ви знаєте, що я пишу роман?

Знову показуючи свої зуби, Усікава всміхнувся. Та насправді в глибині його очей блищало холодне світло.

— Наші експерти — наполегливі й талановиті люди. Обирають кількох кандидатів і з усіх боків їх обстежують. Мабуть, хтось з ваших знайомих знає, що ви тепер пишете роман. І десь про це прохопилися.