Хочу лiтати ! (на украинском языке) - Анатолий Костецкий

Кучма раптом перелякано глянув на нас i хутко зцiпив зуби.

-- Ти чого? -- стривожився Борька. -- Чого замовк? Кажи: що ж ти бiльше не вмiєш?!

-- Мм-ммм... -- тiльки й промимрив Володька, не розтуляючи рота.

-- Ти що, захворiв? -- штовхнув його Iгор. -- Може, тебе iнфаркт ухопив? Може, водички тобi? -- Вiн узяв зi столу чашку й попрямував до крана.

-- Не треба менi нiякої водички! -- закричав раптом Володька. -I взагалi -- iдiть собi, дайте людинi спокiй.

-- О, хворий одужав! -- засмiявся Iгор. -- Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тодi далi.

-- Нiчого я бiльше вам не скажу! -- вiдрiзав Кучма.

-- Заспокойся, Вовочко, -- встряла Наталка. -- Не хвилюйся так. Не хочеться -- то й не кажи... А ви, хлопчики, совiсть майте! В людини горе, а ви причепилися.

-- А я?! -- образився Борис. -- А в мене, виходить, не горе? Так собi, дрiбничка? А я, мiж iншим, хочу знати, що мене чекає!

-- Ну годi вже, годi, -- сказала Наталка лагiдно i звернулася знов до Володьки: -- Вовцю, а навiщо ж ти йому й потiм сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.

-- А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дiд же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я -- в його руках. Як не продаватиму й далi, вiн таких жахiв напустить, ого-го! От i завтра, iз самого ранку, я мушу нести свiй сон, який мiг би й сам подивитися, Капiтону, щоб вiн, бачте, мiг удень, пiсля обiду, подрiмати! -- I Володька зi злiстю висмикнув iз кишенi пробiрку.

-- Давай сюди! -- простягнув я за нею руку. Та Володька вiдскочив вiд мене, мов ужалений, i закричав:

-- Не дам! Не займай! Боюся!

-- Чого ти боїшся? -- здивувалася Наталка.

-- А того, що не хочу нових жахiв!

-- I ти вiриш, що Капiтон таки й справдi може якiсь жахи напускати?-- посмiхнувся Iгор.

-- Ти б теж повiрив! Одного разу я не схотiв, так вiн менi такого вночi наробив -- я ледь не вмер. -- Обличчя у Володьки при згадцi про ту нiч поблiдло, губи його затремтiли.

Нiхто з нас навiть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дiдуган.

-- Отже, -- перелякано глянув я на Володьку, -- ти страждаєш саме вiд цього?

-- Ой, -- тiльки зараз дiйшло до Бориса, i де й дiлася його недавня пиха, -- що ж робити?!

-- Може, батькам про все розповiсти? -- вголос подумала Наталка.

-- Тiльки не це! -- жахнувся Володька. -- Батькам не треба!

-- Чому? -- здивувалася Наталка.

-- Вони все одно не повiрять, -- так менi сказав дiд, -подумають, що я хворий, та лiкувати почнуть: мiкстури, уколи всякi!

-- Справдi, -- погодився я, -- краще батькам не казати: не повiрять. Самим треба думати...

-- От що, -- сказав Iгор, -- давайте ввечерi зберемося в альтанцi: може, таки щось придумаємо?

I ми пiшли по домiвках.

Удома я почав думати над тим, що сталося. Я уявив, як жахливо, коли тобi зовсiм-зовсiм нiчого не сниться! Самi подумайте: адже увi снi кожен iз нас може все на свiтi! Ми вiдкриваємо новi планети й зiрки, перемагаємо найстрашнiших пiратiв, уплав долаємо океани й моря, приборкуємо запросто цiлi зграї лютих левiв, робимо такi науковi вiдкриття, котрi старим поважним академiкам i не снилися! А як здорово лiтати увi снi!.. I от уявiть, що ви залишаєтеся без усього цього, -просто жах!

Тепер я зрозумiв, чому у Володьки таке набурмосене обличчя, -- i менi зробилося страшенно шкода його. Потiм я пригадав, що iнколи стрiчав дiтей з такими самими обличчями. Вони завжди тримались осторонь вiд своїх ровесникiв, котрi гасали з вереском i смiхом, i тихо сумували, дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дiдугана! Ця думка просто вибухнула в моїй головi. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало iнших дiтей!

За цими думками я й не помiтив, як на вулицi звечорiло.

Я зиркнув на годинника -- й помчав до альтанки, де вже зiбралися нашi...

-- Ну як -- надумали? -- спитав Iгор. Всi мовчали.

-- Невже нiхто нiчого не придумав? -- здивувався вiн.

Ми знов промовчали.

-- Так, -- сумно зiтхнув Iгор, -- i я теж нiчого не придумав.

-- А давайте сьогоднi вночi полiтаємо! -- раптом запропонувала Наталка. -- Провiтримось -- i, може, придумаємо?

Всi радо погодилися з нею. I як воно вийшло, що ми за всiма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує вiд квiту, лише й лiтати о такiй порi!

9

Рiвно о дванадцятiй я знявся в небо, трохи пролетiв над садом i побачив, як майже водночас вiд своїх будиночкiв у небо гайнули один за одним Наталка та Iгор.

Ми злетiлися докупи й закружляли над нашим провулком -- очiкували на Бориса. Та його десь не було.

-- Знов на хвильку прилiг дрiмонути! -- пожартував Iгор. -- Ану, гайда за ним!

Ми приземлились у Борьчиному садку й попростували до вiкон. Не дiйшовши крокiв п'ять, раптом почули шморгання i схлипи. На пiдвiконнi сидiв Борис i гiрко плакав!

-- Бориску, що з тобою? -- торкнула його за плече Наталка.

У вiдповiдь вiн схлипнув iще голоснiше.

-- Ну що ти, не плач! Ти ж мужчина! -- зашепотiла Наталка. -Розкажи -- i легше стане.

-- Не стане, -- майже скрикнув Борька, -- нiколи не стане! -- I кулаком почав розмазувати сльози по щоках.

Iгор та я мовчки стояли осторонь, бо не знали, що й сказати. Врештi Борька покинув шморгати носом i схлипувати, а там i зовсiм затих.

-- От i молодчинка! -- зрадiла Наталка. -- А тепер кажи...

-- Та що казати, -- вiдмахнувся Борис. -- Не можу я злетiти -- от i все!

-- Як?! -- вихопилось у мене.

-- А отак! Старався, старався -- i нiчогiсiнько!

-- Може, ще спробуєш? -- нерiшуче запропонував Iгор.

-- Я вже сто разiв пробув -- дарма! Тепер я знаю, що хотiв сказати Кучма. Вiн теж розучився лiтати! I знаєте -- чому? Бо продав свiй сон отому клятому дiдовi!

Од несподiванки ми закам'янiли -- такого повороту нiхто й не чекав! Ну й дiд, ну й розбiйник! Що ж вiн накоїв? Виявляється, й Кучма вмiв лiтати! Та, мабуть, i всi дiти, а може, й дорослi, котрим сняться запахущi травневi сни, лiтають теплими ночами! Як же ми тепер, без нашого Борьки?!

-- Треба швидше вирiшувати, -- обiрвав мовчанку Iгор, -- поки цей "хiмiк" не обiкрав iнших дiтей, як Бориса та Володьку!

-- Здається, я придумав! -- вигукнув я.

-- Ну?! -- очi в Борьки спалахнули надiєю.

-- Пам'ятаєте, як Капiтон винюхував iз пробiрок сни? Що при цьому було?

-- Що? Вiн бiльшав, -- сказала здивовано Наталка.

-- А коли чхав? -- вiв далi я.

-- Ура! -- зрадiв Iгор, зрозумiвши мене. -- Та це ж грандiозна iдея! -- I вiн так ляснув мене по плечу, що я аж хитнувся, але промовчав.

-- Вирiшено! -- сказав Iгор i хотiв щось додати, але ми раптом почули якийсь дивний брязкiт. Усi разом озирнулися -- невже нас пiдслуховують? -- i побачили!..

Нi, ми спершу навiть були не повiрили власним очам, але останнiм часом навкруги траплялися такi несподiванки, що довелося повiрити. Ми побачили в свiтлi ясного мiсяця, як через садок до будинку Капiтона бiжить кiт! Ви смiєтеся -- що тут дивного? А те, що бiг не звичайний кiт, а бiгла... Борисова скарбничка! Так-так, оте опудало, яке подарував Борисовi Капiтон.

-- За ним! -- вигукнув Iгор. -- Його треба впiймати!

Кiт був уже коло паркану, тож ми хутко рвонули навздогiн. Але котяра виявився напрочуд спритним. Не встигли ми пробiгти й кiлька крокiв, як вiн уже був пiд вiкном Капiтона i стрибнув у кiмнату.

-- Все! Провал! -- прошепотiв Iгор.

-- Не каркай! Треба перевiрити! -- сказав Борис, i ми пiдкралися до вiкна.

Iгор пiдсадив мене, i я зазирнув у кiмнату.

За столом, заставленим пробiрками, сидiв дiдуган. На колiнах у нього лежав кiт-скарбничка, чия пика нi про що не говорила, вона була такою ж незворушною та бридкою, як завжди.

-- Кицюню, розумничку мiй, -- промовляв до нього Капiтон, погладжуючи його алебастрову спину. -- Молодчиночко, знаєш свою справоньку. Ну, давай поглянемо, що ти менi принiс.

Дiд перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стiл спершу iз брязкотом випали три металевi карбованцi, а за ними якiсь бiлi кружальця.

-- Так-так! -- промовляв при цьому Капiтон. -- Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. -- I вiн почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку.

I тут я збагнув, що то за кружальця. Це були нашi слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котовi, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж.

Але те, що зараз дiд про все довiдається, мене жахнуло!

А дiд виклав нарештi кружальця й заходився їх читати.

-- Так-так, -- потер вiн руки, -- "здається, я придумав..." Гарно, розумний хлопчичок! (Це вiн, мабуть, про мене!) "Вiн бiльшав..." А, так вони, виявляється, стежили за мною! -- розлютився дiдуган. -- Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далi? Ага: "А коли чхав". Як, оце i все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющi! А ти, клята душа, -- це Капiтон уже звертався до кота-скарбнички, -- ти що, не мiг до кiнця дослухати? Га?! -- Кiт, зрозумiло, мовчав. -- Так ось тобi, щоб знав! -- крикнув Капiтон, схопив кота за дурну голову i з розмаху бухнув ним об стiнку. Кiт розлетiвся на шматочки, так i не змiнивши виразу своєї пики.

-- Ага, ось iще кiлька слiвець! -- зрадiв Капiтон, розгрiбаючи уламки. -- Побачимо, про що ж тут.

У грудях менi похололо. Невже кiт щось важливе пiдслухав?!

-- Так, -- бурмотiв собi пiд носа дiдуган, -- тут щось про лiтання... Ага, зрозумiв! Цi бiсовi дiти, виявляється, теж умiють лiтати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держiться, хе-хе! От позабираю всi вашi сни -- тодi полiтаєте в мене!.. -- I вiн так бридко зареготав, що менi аж ноги затремтiли...