По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Оксана немовби була й не від того, щоб читати газети й робити з них виписки, але тут же висловила сумнів, чи може бути така робота достатнім маскуванням. Якщо вона буде сидіти в кімнаті, може скластися враження, що Хауссер ховає її, боїться показати людям.

Неминуче виникнуть плітки й підозри. Набагато вигідніше показати, що вона активно допомагає радникові, виконує хоча б яку-небудь чорнову роботу. До того ж — вона не буде пояснювати причини — їй потрібно частіше бувати на вулицях у найрізноманітніших закутках міста. Але це не повинні бути безцільні прогулянки. «Ваша помічниця, — переконувала Оксана радника, — повинна виглядати, як серйозна, ділова людина, яка розуміє свою відповідальність і поспішає виконати кожне доручення шефа». Доводи були переконливими, й Хауссер погодився, хоч і явно неохоче.

Радник вирішив, що Єва може відвідувати різні цивільні установи, брати там для нього різноманітні довідки, що не мають таємного характеру.

Першого ж дня вони встигли (Оксана наполягала, щоб Хауссер пішов разом з нею) побувати на біржі праці. Радник відрекомендував начальнику біржі свою «помічницю» й сказав, що в її функції входить вивчення настроїв майбутніх робітників Німеччини й питання психологічної підготовки їх. Оксана зрозуміла, що тут, на біржі праці, вона навряд чи довідається що-небудь нове про Хауссера, але нічим не виявила свого розчарування. Її увагу привернув барвистий плакат, що висів на стіні. На фоні ретельно оброблених ланів, ферм з племінною худобою й чудового селища з гостроверхими дахами, критими черепицею, яке сховалося в долині, стояли рожевощокі, веселі хлопець і дівчина у вишитих сорочках. Вони просто-таки ледь стримували своє захоплення. Напис під плакатом пояснював причину їх надзвичайної радості: «Ми побачимо Німеччину!»

Оксана похвалила плакат. Особливо їй сподобався напис. «Тут є щось від туризму, а романтика подорожей завжди захоплює молодь», — глибокодумно зауважила «помічниця» радника.

На цьому можна було й закінчувати перший візит, але в розмову втрутився заступник начальника біржі пан Герасимчук. Це була прилизана в’юнка особа з обличчям, схожим на рильце пацюка, що побував у цирульні… Пан Герасимчук — йому явно не терпілось вислужитися, показати, що його персона приносить користь, — попросив познайомитися з текстом заготовленого ним послання анонімного духовного пастиря до українських хлопців і дівчат, які виїжджають на роботу до Німеччини. Звернення називалось: «У тяжку хвилину надійся на бога». На думку Герасимчука, це послання треба віддрукувати на смужках рожевого паперу у великій кількості, щоб кожний, хто поїде до Німеччини, міг берегти цю пам’ятку про батьківщину біля серця.

Хауссер, невдоволено насупившись, узяв. листочки в Герасимчука. Він тримав їх перед собою так, щоб могла читати і його «помічниця». Вже перші рядки переконали Оксану, що послання написане рукою досвідченого єзуїта. Не було нічого схожого на безглуздий плакат, що висів на стіні, який навряд чи міг кого-небудь спокусити або обдурити. Духовний пастир знав шлях до серця — ніяких радощів, ніякого захоплення від того, що «ми побачили Німеччину!» Ні, в кожному слові єлейне співчуття і навіть сум.

«Діти мої! Ви відірвані від своїх близьких і дорогих, покинули рідні, милі Вашому серцю міста й села, їдете до чужого незвіданого краю. Що чекає Вас там, на чужині? Праця, і та праця може бути нелегкою. Вона буде здаватися Вам удвоє тяжчою тому, що Ви будете серед чужих людей, мови яких багато хто з Вас не знає. Вірю, будуть важкі хвилини у Вас, не один раз Ваші серця стиснуться від суму за рідним домом і сльози потечуть струмками від незаслуженої образи. Не втрачайте віри, надійтеся на бога, моліться, молитва підбадьорить і заспокоїть Вас. Нічого легкого в житті нема… Будьте терпеливі й слухняні. Покажіть тим людям, серед яких будете жити, що українці не бояться праці, навіть найчорнішої, і Ви примусите Ваших господарів і начальників ставитися до Вас, працьовитих українців, по-іншому. Тільки чесною працею, зразковою поведінкою, відданістю своїй релігії Ви можете викликати повагу й любов не тільки до себе особисто, але й до всієї української нації».

Духовний пастир здогадувався про можливі конфлікти й на релігійному грунті. Він усе передбачав, давав поради, як треба себе поводити в таких випадках. Можливо, наприклад, яке-небудь релігійне свято буде оголошене німцями робочим днем. Що робити хлопцям і дівчатам у такому випадку — обурюватись, бунтувати? Ні в якому разі! «Поважайте чужі звичаї! Нехай буде гірко одягати брудний робочий одяг у святковий день, зустріньте це гідно, послушенством і палкими молитвами до бога. В праві на молитву Вам ніхто не відважиться відмовити».

Оксана не захотіла читати далі. В неї було таке відчуття, немов її годують прокислим повидлом на сахарині. Кожне слово анонімного духовного пастиря було липке, брехливе й текло отрутою: «Не ремствуйте на своїх господарів, які б жорстокі і несправедливі вони не були, працюйте не покладаючи рук і втішайте себе молитвою».

— Візьміть, пані Єво, — сказав Хауссер, передаючи листочки Оксані. — Дякую, пане Герасимчук. Ваша ідея заслуговує, на увагу. Тепер усе залежить від наявності паперу.

— Можна й не на рожевому, — метушливо кланявся сяючий Герасимчук. — Можна й на звичайному. Важливо, щоб кожний міг одержати. Дуже важливо! Наші люди віддані релігії. Слова духовного пастиря вплинуть на них більше, ніж наказ або, скажімо… покарання. Будьте ласкаві, пане раднику.

Даремно старався Герасимчук, з реакції Хауссера Оксана зрозуміла, що його послання не буде вручатися невільникам — нема паперу. Виходить, ініціативу цього лакея можна схвалити. І коли вийшли з біржі, дівчина сказала:

— Хто б міг подумати? У цього пана Герасимчука така вульгарна фізіономія, а дивіться — літератор!

— Ніякий він не літератор, — буркнув Хауссер. — Пройдисвіт.

— Але ж написано, я б сказала, не без талану.

— Ще б пак! Цей шахрай підсунув нам трохи скорочене й змінене послання уніатського митрополита Андрія Шептицького.

— Он як! — щиро здивувалася дівчина. — Але що нам перешкоджає поставити підпис митрополита? Це було б солідно.

— Не можна. Митрополит Шептицький — глава уніатської, греко-католицької церкви. Його вплив розповсюджується серед населення Галичини. На території Волині, яка належала раніше до Росії, мешкають в основному православні.

— Можна без підпису. Врешті-решт для нас не має значення, хто автор, митрополит чи оцей пан Герасимчук.

— У нас немає паперу на всілякі дурниці, — похмуро відповів Хауссер, — незабаром усі газети доведеться друкувати на сірому обгортковому папері.

— Дуже жаль. Я думаю, що пан Герасимчук має рацію, такі палкі слова духовного пастиря багато молодих людей справді носило б біля серця. Непогана психологічна підготовка…

— Не дуже, — заперечив радник. — Послання Шептицького було надруковане у Львові на прекрасному рожевому папері. Ви знаєте, як повелися з тими посланнями оці брудні свині? Вони в дорозі підтирали ними зади. Пробачте… Колія залізниці була встелена тими рожевими папірцями.

— Гадаю, що ви перебільшуєте, — посміхнулася Оксана. — Це могли робити тільки хулігани. Я переконана, що послання, яке написано так сердечно й майстерно, відіграло б певну роль, принесло б користь, нахилило б багатьох до покірності й послушенства.

— Ви могли б бути дійсно хорошою помічницею, пані Єво, — посміхнувся Хауссер, — Ви швидко схоплюєте і відчуваєте психологію.

— Саме тому я й запропонувала вам свої послуги…

Оксана йшла поруч з радником, вигляд у неї був поважний, діловитий, праву руку вона тримала в кишені жакета.

Решту дня дівчина провела за читанням газет і коли наткнулася на нарис Марії Чайки, в якому захоплено розповідалося про те, з яким гарячим бажанням свідома українська молодь їде до Німеччини, вирішила відвідати журналістку.

В кімнаті Марії було накурено, на столі лежали списані сторінки з багатьма перекресленими й виправленими рядками. Незважаючи на солодкувату люб’язність, з якою журналістка зустріла Оксану, було помітно, що вона незадоволена відвідинами дівчини, яка перешкодила їй працювати.