По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Може, на війні все може… Тільки начеб знизу рвонуло.

— Так же піввагона знесла, а в вагоні ящики зі снарядами.

— Е! Як би не хворіла, аби померла… Сперечатися не буду. Дякую тобі, Богдане, відвів я сьогодні душу. Одним гріхом буде менше…

Сотенний наче не почув, що сказав Сидоренко, вирвався вперед.

— А багато гріхів, старшина? — співчутливо спитав Тарас, подумавши, що зараз найзручніше розпочати розмову з «військспецом».

Сидоренко озирнувся, люто зміряв хлопця очима.

— Тобі що до моїх гріхів? Ти хто? Щеня, гнида. Одним пальцем приб’ю!

Невдача. От як буває людині, коли торкнутись до найболючішого місця в її душі. Тарас навіть не образився.

В переліску зупинились на відпочинок. Вояки попадали на землю, де хто стояв. Плечі в Тараса нили від ременів. Він ліг на спину, прикрив очі. Все-таки, що ж сталося з ешелоном? Тепер можна було поміркувати над цим питанням.

Припущення Богдана, що вагон з боєприпасами зірвався від якоїсь кулі, що влучила в капсуль снаряда, хлопець відразу ж відкинув як безглузде. Сотенний нічого не тямив у таких речах, а старшина Сидоренко якщо й зрозумів, що сталося, видно, не вважав за потрібне переконувати Богдана в помилковості його думки. Вагон підірвався на міні, й міна ця була натяжної дії.

Підривники були десь недалеко біля насипу, вони пропустили контрольний паровоз з вагонами, вантаженими баластом, потім дали пройти платформам головного прикриття, паровозу й лише тоді сіпнули за шнур. Усе зроблено грамотно. Значить, діяли люди досвідчені, витримані. Хто вони? Радянські партизани, звичайно.

Тепер друге питання — як їх знайти, яким чином зв’язатися з ними? На це запитання відповіді не було. Лишалася звичайна розрада: поживемо — побачимо… Слаба розрада!

17. ХТО ВИ, КУДИ ЙДЕТЕ?

Картоплі накопали вночі, набрели на неї в полі й вирили кущів з десять. Уже не жалували: картопля, морква в ці дні в них не виводилися. Осінь — золота пора для втікачів. У лісах було повно грибів і ожини. Декілька разів ловили раків у тих струмках і річечках, що траплялися їм по дорозі. Ця справа виявилася всім знайомою з. дитячих років — нишпорити руками в. воді попід корінням прибережних дерев, по глиняних норах, — і полювання було щасливим. Пантелеймонові, навіть пощастило зловити великого миня, насилу витяг його з-під корча.

Значно складніше було приготувати їжу. Вони йшли ночами, обминаючи села й хутори, вдень відсиджувались у лісових заростях, у нескошених хлібах або заривалися в копички сіна. Вогнище розпалювали рідко, в крайній потребі — вогонь був їх другом і ворогом. Він будь-коли міг зрадити їх. Звичайно, розпалюючи вогнище, не сиділи біля нього, а відходили, відповзали вбік.

Цього разу теж вдалися до таких хитрощів. У ліс потрапили над ранок. Невідомо було, великий він чи малий, і все ж вирішили напекти картоплі. Картоплю розіклали на землі рівним шаром, зверху наклали багато хмизу, підпалили, а самі заховались на узліссі в густих кущах ліщини.

Вогонь відразу здійнявся стовпом, навколо вогнища з пітьми виступали червонуваті дерева. І тут виявилося, що десь поряд знаходиться житло або ночують пастухи — зовсім близько почувся собачий гавкіт. Ахмет вилаявся по-своєму, сказав, що треба негайно втікати з цього місця. Колесник усе ж вирішив почекати до світанку: гавкав один пес, отже, якщо це не пастухи, то маленький хутір, можливо, всього одна хата. Одна хата, один господар чи господиня… Невже ж не можна довіритися добрій людині? Ахмет погодився зачекати, поки погасне вогнище, але підходити до хати рішуче не радив. Він не дуже-то вірив у добрих людей.

— Нащо тобі, Павлуш, люди? — сердито зашепотів татарин, наблизившись до Колесника. — Їжа є, компас є. Що тобі треба? За табором скучив, чи що? Хіба можна тутешній людині вірити?

— А ти забув, хто нам допоміг утекти? Люди.

— Зовсім інший справа, як не розумієш… То був вірний людина, а не шалтай-болтай який.

— Хлопці, не сперечайтеся, — втрутився Пантелеймон. — Усе в руках божих…

— Сиди! — огризнувся на нього Ахмет. — Тебе сюди тільки бракувало.

Замовкли. Над полями почало світати, але в лісі ще було темно, вогнище, гаснучи, кидало бліді відблиски. Втікачі терпляче чекали, поки перегорить зовсім, знали — картоплю вибирати рано, хай дійде в гарячому приску й попелі. Раптом під чиєюсь ногою хруснула гілка, почувся кашель. Вогнище затріщало, спалахнуло яскраве полум’я, й вони побачили людину біля вогню. То був високий кремезний дід у смушевій шапці і в свиті, накинутій на плечі. Світло падало на його загоріле бронзове обличчя, золотило розкішні пухнасті вуса. Старий підкинув у вогонь кілька смолистих гілок, розглянувся навкруги, набиваючи тютюном велику чорну люльку й, старанно розкуривши її, вмостився на пеньку. Він сидів собі, пихкав люлькою, покашлював і час від часу підкидав до вогнища гілок, наче сам розпалив його. Не виглядало, щоб він збирався йти звідси.

Ахмет потяг Колесника за рукав, він пропонував відповзти далі. Але тут трапилося несподіване. Старий підвівся, вибив люльку, розгріб палицею вугілля й викотив картоплину. Він довго перекидав чорну гарячу картоплину з долоні на долоню, потім розламав навпіл і покуштував білий м’якуш. Колесник ахнув: от тобі й на! Значить, дідуган відразу здогадався, що у вогнищі печеться картопля. Видно, здогадувався він, що й люди, які поклали її туди, знаходяться десь неподалік. Він хотів з ними зустрітися. Колесник торкнувся до Ахметового плеча, той зрозумів бажання товариша, міцно стис його руку: «Зачекай…»

Старий підкинув ще одну гілку до вогнища, дав їй розгорітися й сказав голосно:

— Агов, хлопці! Готова ваша бульба. Виходьте, не бійтеся.

Ахметові пальці, що стискали руку Колесника, повільно розтулилися.

Колесник вийшов сам. Старий дививсь на нього допитливо, безбоязно.

— Доброго ранку, батьку!

— Здоров, козаче.

— Пробачте, що потурбував вас. Не знав. Вогнище я погашу, не бійтеся, пожежі не нароблю.

— Е, сину, що за турбота. Не буду питати, хто ти, звідки й куди йдеш. На злодія начеб не схожий.

— Ні, батьку, я не злодій. А йду… біда мене жене.

— Здогадуюся… Зараз біди вистачає людям. Звідки родом, можеш сказати? Може, мені в твоїх краях довелося побувати. По мові чую — з великої України.

— Полтавщина.

— Ні, в Полтавщині я не був, нас, австрійських полонених, до Азовського моря направили, чув місто таке — Генічеськ? Біля самого моря стоїть.

— Знаю Генічеськ, там Арабатська стрілка починається.

— О-о! — зрадів старий. — Пам’ятаю стрілку, купався на ній. Славне море. А риби там! Тьма. Рятувала нас риба. На базар підеш, попросиш, бичків тобі завжди дадуть, рідко хто відмовить. Нарід там добрий, а що час військовий, то баби більше. — Він усміхнувся, підкрутив вуса. — А я молодий був, баби поглядали на мене…

Колесник мовчав, чекав, що ще скаже йому цей говіркий старий. Початок був добрий. Просити він нічого не хотів — дід сам. повинен здогадатися. Добре, якби хліба дав…

— То ти розумно робиш, що від вогнища відходиш, ховаєшся, — сказав старий. — Тільки розпалюєш вогонь не в пору.

— Коли треба?

— Перед сходом сонця, коли жодної зірки на небі.

Колесник зрозумів — у темряві вогонь далеко видно, а на світанку він поблідне, не буде впадати в очі. Розумну пораду дав йому дід.

— Це не все!.. — застережливо підніс палець старий. — Ще одне: клади у вогонь тільки сухе, диму менше буде.

— Дякую, батьку.

— То що ж мені з тобою робити?

— Може, хліба трохи дасте…

— Хліба! То не штука, про те й мови не може бути. А що, коли я тебе в сіно на возі сховаю та відвезу кілометрів так на двадцять. Усе ближче… Це ж ніч цілу треба йти.

— Ну й підвезете мене до поліції під самі двері… — невесело посміхнувся Колесник.

— Що ти, синку! Таке сказав. Мені ж, може, недовго лишилося землю ногами топтати. Як я такий гріх при кінці життя на себе візьму? Образив ти мене.