КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони (див. коментар до ст. 37 КК).

6. Другою ознакою підстави крайньої необхідності е відсутність у конкретної особи у даній обстановці реальної можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.

, Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що дана особа в обстановці, що склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку були відсутні. Іншими словами, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в обстановці, що склалася, у особи були засоби усунення небезпеки, не пов’язані із необхідністю заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам (наприклад, була реальна можливість уникнути небезпеки або звернутися за допомогою тощо), то це означає, що особа не перебувала в стані крайньої необхідності, а отже, і не мала права на заподіяння шкоди. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї можливості уникнути заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

7. Отже, особа вважається такою, що. перебуває в стані крайньої необхідності, лише за наявності підстави, зазначеної у п. 2 цього коментарю.

У такому стані в неї виникає право на заподіяння шкоди правоохоронюва-ним інтересам. Незлочинність (правомірність) заподіяння такої шкоди визнається за умови, що поведінка особи відповідала певним ознакам, що характеризують: 1) її мету; 2) характер дій цієї особи; 3) об’єкт заподіяння шкоди; 4) своєчасність і 5) співмірність заподіяної нею шкоди.

8. Метою дії особи в стані крайньої необхідності є усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунута: шляхом знищення або ушкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце за допомогою узятого без дозволу чужого транспорту тощо.

9. Відповідно до ст. 39 КК стан крайньої необхідності припускає лише активну поведінку суб’єкта. За своїми зовнішніми ознаками така поведінка може виявлятися, наприклад, у різних самоправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його пошкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням ЇЇ особистої свободи тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різні види злочинних посягань. Так, наприклад, знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що складають державну таємницю, • під погрозою убивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 328 КК та ін.

10. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи. Не визнаються об’єктом заподіяння шкоди власні права та інтереси особи, яка викликала небезпеку. Таким об’єктом є інтереси інших осіб, або, як їх ще називають, «третіх осіб» — підприємств, установ, організацій або окремих громадян, що не викликали небезпеки і, звичайно, не пов’язані зі створенням цієї небезпеки (наприклад, водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з його вини, а в цей час молоко викрадається невідомими). Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, що ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, яка загрожувала потерпілим. У ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу та ін. (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Інколи шкода може бути заподіяна особі, якій загрожує небезпека (наприклад, помічник вибиває з-під ніг драбину, на якій стоїть електрик і життю якого загрожує ураження електричним струмом, останній падає, внаслідок чого отримує тяжкі тілесні ушкодження).

11. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, доки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник, або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так зване «передчасне» та «спізніле» заподіяння шкоди), може тягнути відповідальність на загальних підставах.

12. Стаття 39 КК не визначає меж заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності, як заподіяння шкоди значнішої, ніж шкода відвернута. Отже, спів-мірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або менш значна, ніж відвернена шкода.

Іншими словами, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода від загрожуючої небезпеки.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка міститься в небезпеці, що загрожує, а заподіяна шкода — це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значимості і це здатне ускладнити оцінку їхньої співмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна).

Тому їхня порівняльна ціннісна оцінка в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. За однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, вартістю знищеного або ушкодженого майна і т. п.). У випадку ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступає ієрархія цінностей, передбачена ч. 2 ст. З Конституції України, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи, а також загальновизнана людська мораль, правосвідомість і правова культура, менталітет тощо.

13. На підставі ст. 39 КК 2001 р. правомірним має визнаватися позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами. В такому разі заподіяна шкода (смерть людини) є рівнозначною із шкодою відверненою (небезпека, яка безпосередньо загрожувала життю людини).

14. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це порушення її співмірності, а саме: навмисне заподіяння правоохоронюваним інтересам більш значної шкоди, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК). Необережне заподіяння такої шкоди не тягне кримінальної відповідальності. Слід мати на увазі, що зазначений ексцес відсутній при наявності можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Це пояснюється тим, що наявність у особи можливості усунути небезпеку засобами, не пов’язаними із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам, свідчить про те, що особа не перебувала в стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі.

15. Треба мати на увазі, що особа, перебуваючи у стані крайньої необхідності, часто є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки або перебуває в екстремальній ситуації, у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч. З ст. 39 КК встановлює, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці». Про поняття сильного душевного хвилювання див. коментар до статей 66 та 116 КК.

16. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Відтак, умисні дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності повинне бути враховане судом як обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, згідно зі ст. 445 Цивільного кодексу повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла. При цьому суд, враховуючи обставини, за яких була заподіяна шкода в стані крайньої необхідності, може покласти обов’язок її відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, котра завдала шкоди, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.