Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

— О… — вона підняла її і футболка розгорнулася. Вона одразу помітила три речі: вона була велика, настільки велика, що доходила до її середини стегна або навіть нижче; вона пахла чудовим ароматом (це була суміш шкіри Адама та прального порошку, що змусило її поринути в неї обличчям і вдихати кілька тижнів), а попереду великими білими літерами було написано…

— Біологічний ніндзя?

Адам почухав потилицю.

— Я не купував її.

— Ти… вкрав її?

— Це був подарунок.

— Ну… — вона усміхнулася. — Це страшенно хороший подарунок. Доктор ніндзя.

Він пильно глянув на неї.

— Якщо ти комусь розповіси про неї, я заперечуватиму це.

Вона хихікнула.

— Ти впевнений, що все гаразд? Що ти одягнеш?

— Нічого.

Мабуть, вона дивилася на нього надто пильно, бо він кинув на неї кумедний погляд і похитав головою.

— Я жартую. У мене під сорочкою футболка.

Вона кивнула і поспішила до ванної, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

На самоті під гарячою водою душа було набагато важче сконцентруватися на несвіжих суші та нерівній усмішці Адама, і забути, чому він дозволив їй притискатися до нього цілих три години. Те, що Том зробив з нею сьогодні, було огидним, і вона збиралася донести це до нього. Вона мала розповісти Адаму. Вона мала зробити щось. Але щоразу, коли вона намагалася думати про це раціонально, вона чула його голос у своїй голові — посередність, і гарні ноги, і непотрібна, і вторинна і маленька сумна історія — так голосно, що вона боялася, що її череп розлетиться на шматочки.

Тому вона прийняла душ якнайшвидше, відволікаючись на читання етикеток на гелі для душу Адама (щось гіпоалергенне та pH-збалансоване, що змусило її закотити очі) і витиралася так швидко, як тільки було можливо. Вона витягла свої контактні лінзи, потім вкрала трохи його зубної пасти. Вона побачила його зубну щітку: вона була вугільно-чорна, аж до щетини, і вона не могла не хихікнути.

Коли вона вийшла з ванної, він сидів на краю ліжка, у картатих піжамних штанях та білій футболці. В одній руці він тримав пульт від телевізора, а в іншій — телефон, і дивився між двома екранами з похмурим виглядом.

— Ти зробив це.

— Що зробив? — розгублено спитав він.

— У тебе є чорна зубна щітка.

Його рот сіпнувся.

— Ти будеш шокована, дізнавшись, що у Netflix немає категорії для фільмів, у яких коні не вмирають.

— Недопустимо, чи не так? Це дуже потрібно, — вона зім'яла свою надто коротку сукню і засунула її в сумку, уявляючи, що набиває нею горло Тома. — Якби я була американкою, я б точно балотувалася до Конгресу на цій платформі.

— Може, нам укласти фіктивний шлюб, щоб ти могла отримати громадянство?

Її серце забилося.

— О, так. Думаю, нам час переходити на новий рівень.

— Отже, — він постукав пальцем по своєму телефону, — я просто набираю в Гуглі "мертвий кінь", плюс назва будь-якого фільму, який буде виглядати хорошим.

— Це те, що я зазвичай роблю, — вона пройшла через всю кімнату доки не опинилася поряд з ним. — Що в тебе є?

— Цей про професора лінгвістики, якого попросили допомогти розшифрувати інопланетне…

Він підняв погляд від свого телефону і відразу замовк.

Його рот відкрився, а потім раптово закрився, і його очі пробігли по її стегнах, ногах, шкарпетках з єдинорогом на колінах, і швидко повернувся до її обличчя. Ні, не так: до якогось місця над її плечем. Він прочистив горло, перш ніж сказати:

— Радий, що вона тобі підійшла, — він знову глянув на свій телефон. Його хватка на пульті стала міцнішою.

Пройшло багато часу, перш ніж вона зрозуміла, що він мав на увазі свою футболку.

— О так… — вона усміхнулася. — Точно мій розмір, вірно? — футболка була настільки великою, що закривала практично стільки ж шкіри, скільки і сукня, але була такою зручною, як старий черевик.

— Можливо, я не поверну її.

— Вона вся твоя.

Вона погойдувалася на ступнях і міркувала, чи буде нормально, якщо вона зараз сяде поруч із ним. Це було зручно, оскільки вони мали разом вибрати фільм.

— Я справді можу спати в ній весь цей тиждень?

— Звичайно. Все одно завтра мене не буде.

— О… — вона знала це, звісно. Вона знала це з самого початку, коли він сказав їй про це, кілька тижнів тому; вона знала це сьогодні вранці, коли вона сідала в літак у Сан-Франциско, і вона знала всього кілька годин тому, коли скористалася цією точною інформацією, щоб заспокоїти себе, що незалежно від того, яким незручним і напруженим було її перебування з Адамом в одній кімнаті, воно, принаймні, буде недовгим. Ось тільки зараз їй не було ніяково. І це був не стрес. Не так сильно, як думка про розлуку з ним на кілька днів. Бути тут, у будь-якому місці, без нього.

— Наскільки велика твоя валіза?

— Хм?

— Можна мені поїхати з тобою?

Він глянув на неї, все ще усміхаючись, але повинен був помітити щось у її очах, за спробою пожартувати. Щось вразливе і благаюче, що вона не змогла належним чином приховати в собі.

— Олів… — він поклав телефон разом з пультом на ліжко. — Не дозволяй їм.

Вона тільки нахилила голову. Вона не збиралася знову плакати. У цьому не було сенсу. І вона не була такою — тендітною, беззахисною істотою, яка сумнівалася в собі на кожному кроці. Принаймні раніше вона такою не була. Боже, як вона ненавиділа Тома Бентона.

— Дозволити їм?

— Не дозволяй їм зіпсувати тобі цю конференцію. Або твої дослідження. Або змушувати тебе менше пишатися своїми досягненнями, — вона подивилася вниз, вивчаючи жовті шкарпетки, закопавшись пальцями ніг у м'який килим. А потім знову підвела очі на нього.

— Знаєш, що насправді сумно?

Він похитав головою, і Олів продовжила.

— На мить, під час конференції… Я дійсно пишалася собою. Я була в паніці. Мене мало не знудило, це точно. Але поки що я говорила з цією величезною групою людей про свою роботу, гіпотези та ідеї, пояснюючи свої міркування та спроби з помилками, і чому те, що я досліджую, так важливо, я… Я почувала себе впевнено. Я почувала себе добре. Все це здавалося правильним і веселим, — вона обхопила себе руками, — ніби я могла б стати академіком, у майбутньому. Справжнім. І, можливо, щось змінити.

Він кивнув, ніби знав, що вона має на увазі.

— Шкода, що мене там не було, Олів.

Вона могла сказати, що він справді шкодує, що не був з нею. Але навіть Адам — невгамовний, рішучий, завжди компетентний Адам — не міг бути в двох місцях одночасно, і факт залишався фактом: він не бачив її розмови.

Я гадки не маю, чи достатньо ти хороша, але це не те, про що ти повинна питати себе. Важливо, чи маєш ти достатньо гарну причину, щоб бути в академічному середовищі. Це те, що він сказав їй багато років тому у ванній кімнаті. Те, що вона повторювала собі роками, щоразу, коли впиралася у стіну. Але що, якщо він помилявся весь цей час? Що якщо існує така річ, як "досить"? Що якщо саме це має найбільше значення?

— Що, якщо це правда? Що, якщо я справді посередність?

Довгий час він нічого не відповів. Він просто дивився, у його обличчі був натяк на розчарування, задумлива лінія губ. Потім, тихо і рівно, він сказав:

— Коли я був на другому курсі аспірантури, мій консультант сказав мені, що я невдаха, який ніколи нічого не досягне.

— Що? — чого б вона не чекала, то було не те. — Чому?

— Через неправильний дизайн праймера. Але це було не вперше, і не востаннє. І це була не найбанальніша причина, через яку він мене лаяв. Іноді він публічно принижував своїх випускників без жодної причини. Але той конкретний випадок запам'ятався мені, тому що я пам'ятаю, що думав… Я пам'ятаю, що був впевнений, що він правий. Що я ніколи нічого не доб'юся.

— Але ти… — публікував статті у "Ланцеті". Маєш посаду та мільйони доларів у вигляді грантів на дослідження. Був основним доповідачем на конференції. Олів навіть не була впевнена, що саме сказати, тому вона зупинилася на: — ти був стипендіатом МакАртура.