24:33:42 - Лариса Денисенко

хiv)

Макс зараз був таким кумедним! Вiн був схожий на мого старого спанiеля, який умiв вiдчувати, що за кiлька днiв батько вiзьме його на полювання. Тому вiн поводився, як кумедний бешкетник: бiгав по хатi з висунутим язиком, хвiст його крутився, як маленький пропелер, кiлька разiв на день вiн пiдходив до кожного з членiв родини, щоб повiдомити про своє мисливське щастя, очi його палали, час вiд часу вiн попискував вiд збудження. "Слухай, ти зараз схожий на мого спанiеля…", - почала я i хотiла розвинути свою думку, як Макс образився. "Шу, ну чого ти до нього докопуєшся, бачиш, вiн нервується!" - сказав менi Вiтовський-старший. Вiн теж дуже нервувався. Макс образився i на нього. Вiн сказав, що не нервується i не збирався нервуватися. "Я що, пудель чи канарка, аби нервуватися?" - запитав вiн. Я сказала, що вiн не пудель, тому що вiн спанiель. Макс почав оглядати кiмнату, шукаючи, чим у мене поцiлити. Потiм вiн вийшов на середину i ще раз повторив, що вiн не нервується. При цьому вiн так крутив вказiвний палець лiвої руки, що ще трохи - i я б йому повiрила та спокiйно повезла в травмпункт. Натомiсть ми його своєю прискiпливiстю вже дiстали, сил немає. А за кiлька днiв приїде мати Гаель. "Тобто - Гальки", - гигикнули ми разом з Вiтовським-старшим, i Макс, тицяючи в нас пальцем: "Ви, ви, якi ж ви…" (шкодував, мабуть, що то не револьвер), вибiг з кiмнати.

Через годину Вiтовський поїхав в офiс, а я залишилася наодинцi з невротиками. Вони множилися - один невротик Макс породжував iнших. В квартирi з'явився невротик Милиця, який нервувався, тому що був свiдком, а ще через те, що йому катастрофiчно не подобалася сестра Гаель, яка була дружкою. Вiн звав її "цьоця Лошиця". А ще - невротичка Гаель, яку лякали нашi весiльнi звичаї. "Я розумiю, що тут весiлля робити дешевше, але навiть це мене вiдлякує", - говорила вона менi i одночасно складала гармошкою рукава мого светрика. "Облиште це нервування. Погодьтеся, що весiлля набагато веселiше за похорон", - сказала я. Вони здригнулися. "Слухай, а ти можеш нам розповiсти якiсь кумеднi випадки iз свого досвiду?" - "А вам не час iти замовляти квiти i таке iнше?" - "А їх замовить та контора, яка нам все органiзовує", - вiдповiла ця публiка. "Щасливчики. В мiй час всього цього не було. Треба було шукати тих, хто може дiстати сукню, тих, хто може дiстати гарну фату, перукарiв, квiткарiв - щоб квiти були свiжими. А ви про це взагалi можете не турбуватися". З цим вони погодилися. "Добре, розповiм вам, як я вперше потрапила на весiлля".

Невеличка iсторiя Шу про перше весiлля в її життi

То було весiлля доньки друзiв моїх батькiв. Вона менi вiдразу не сподобалася, тому що не дала примiряти весiльну сукню. Ну що б я з нею зробила? Можна подумати. Сукня була бiла, газова, з рукавчиками, подiбними на плафони угорської люстри, яка прикрашала стелю нашої вiтальнi, сукня рясно була прикрашена бiлими пластмасовими перлинками та штучними рожевими трояндочками. Для мене це були справжнi перлини та справжнi троянди, я млiла, коли їх бачила. З огляду на те, що пихата Марина не дала менi примiряти нi сукню, нi фату, я нишком вiдпорола кiлька перлинок та трояндочок, написала на папiрцi бажання, вирила ямку та поклала весь цей скарб пiд скло. Цей закопаний дитячий мотлох пiд склом називався "секрет". Слiд було сказати, що моє бажання було не дуже хорошим: "Хочу, щоб Марина впала".

От яке то було бажання. I Марина впала. Можливо, тому що двi пляшки шампанського на голодний шлунок - занадто для тонкої знервованої дiвчини, а, можливо, i через чаклування. В тому вiцi я вiрила в друге.

Коли ми зiбралися в палацi, все було урочисто i чудово. Я розглядала фiранки (оксамитовi, бордовi з шовковими китицями). З них вийшли б класнi сукнi для принцес. Фiранки були довжелезнi, i я подумала, що сукнi можна пошити на всiх моїх подруг. Та й фату можна було зробити - з iнших фiранок, газових та прозорих. Я тiльки хотiла запитати маму, чи можна вiдрiзати хоча б один клаптик (щось менi пiдказувало, що вкрасти навiть одну фiранку мати не дозволить), як почула чарiвний жiночий голос, який проголошував: "Дорогу - молодим!" Я подумала, що молодших за мене тут просто немає, i випхалася уперед. Тобто я викроковувала нагору по сходах по чудовому червоному килиму пiд помпезну музику, всi шикувалися i дивилися на мене, як на диво. "Чиє це?" - почула я. "Дядю Володю, приберiть Сашку!" - вiдчайдушно заверещала вередлива Маринка. I мене прибрали. Втiшити мене змiг тiльки лимонний торт. Поки дорослi наливалися спиртним, я встигла з'їсти три шматки.

Свiтла постать вередливої Марини в сукнi з трояндами мене хвилювала. Я все думала, як їй дошкулити. На той час вона вже гепнулася, i я почала вiрити в свою чаклунську силу! Нарештi я зрозумiла як. Мати менi розповiдала, що коли весiлля буде згортатися, Марина вiзьме свiй букетик та кине його в бiк незамiжнiх подруг. Хто перший спiймає його - незабаром вийде замiж. Я подумала, що якби букет вирiшила ловити я, то в цих кудлатих дiвок не було б жодного шансу. Але замiж я не поспiшала. Тому прокралася до столу наречених, взяла букет та вклала туди маленький папiрець, на якому написала чорним фломастером слово - батько всiх матерних слiв. Всього три лiтери, я їх знала. Букет спiймала дружка. Я думаю, що їй конче треба було замiж, бо вона була вагiтною. Мiй напис призвiв до фурору. Хтось реготав, хтось хапався за голову, дружка клiпала очима i запитувала: "Це що, натяк? Це що взагалi таке?" А я думала: "Так вам всiм i треба, якщо не даєте мiряти суконь i не даєте дорогу молодим!" А ще я думала: "Така доросла курка, вагiтна, а не знає, що це таке. З трьох лiтер. Навiть я це знаю". Але вiд пояснень утрималася.

Вони реготали. Великi дiти. "Мати Гаель дуже хоче зрозумiти, якi в нас весiльнi традицiї", - сказав Макс. "Так. Їй це цiкаво. Моя мати нiколи не виходила замiж, тому їй дуже цiкаво, як буду виходити я, тим бiльш - так екзотично. Вона думає, що це повинно бути екзотично". - "Тобто ти та твоя сестра Катрина - позашлюбнi дiти?" - "Так. Безбатченки. Мати виховувала нас сама. Крiм того, в нас рiзнi бiологiчнi батьки. В мене - аргентинець, а хто в Катрини - ми не знаємо. Хочте, я розповiм вам iсторiю про свого батька?"

Невеличка iсторiя Гаель Рейчел Бiнвель про свого батька

В мене була одна фотокартка батька. Велика, справжнiй портрет. Її менi дала мати. Спочатку вона думала, що треба її викинути, але потiм зглянулася та вiддала менi. Я з ним розмовляла - вiн був дуже гарний i завжди менi посмiхався. А мати часто мене сварила. З батьком спiлкуватися було приємнiше. Його звали Андре Карлос Бiнвель. Вiн приїхав в Лондон, щоб влiзти на Бiг Бен, а влiз на мою матiр. Менi вистачало його всмiхненої присутностi в моєму життi. Я була такою дитиною, яку не треба було бавити. Я рано навчилася читати, вигадувала iгри, в якi могла грати сама. Але iншi дiти так не думали. Все частiше я чула, що в мене немає батька, вони дражнили мене, говорили, що я занадто чорна, тому що мене засвiтили як фотоплiвку лiкарi, коли мати народжувала, саме тому, що в мене не було батька. А я говорила, що мiй батько на гастролях, що вiн вiдомий аргентинський музика. Вони менi не вiрили та постiйно глузували. Менi потрiбно було вiднайти справжнiй доказ iснування мого батька, i я його знайшла.

Я замовила в однiй конторi, в iншому районi, виготовити афiшу. На афiшу я помiстила фотокартку мого батька, а також замовила напис: "15-16 травня. Лондонськi гастролi вiдомого аргентинського тенора Андре Карлоса Бiнвеля та гурту "Емiлiя" (так звати мою мати). В кращих пабах мiста. Замовлення квиткiв…" Тут я дала вигаданий телефон. Ну як - вигаданий? Це вiн вигаданий для мене, а для когось вiн - домашнiй чи робочий. Замовила сто штук та розклеїла по своєму району. Бiля коледжу. Бiля будинкiв. Геть усюди. Батько тепер посмiхався менi вдома, коли проводжав у коледж, а потiм весь шлях супроводжував мене своїми гарячими пристрасними очима.

У коледжi почалося. Ажiотаж. До мене пiдходили всi: вчителi, хлопцi старших класiв, мої однокласники. "Рейч, ти вже знаєш? Приїхав твiй батько!" - "Рейч, а в тебе гарненький батько. Моя мати сказала, що вiн - солоденька шоколадка!" - "Чорнявко, гей, мала, це ж твiй батько? А можна нам пiти туди безкоштовно?" - "О, маленька, от вiд кого в тебе таке чудове чорне волосся!" - "А ти знаєш аргентинську, чи вони говорять iспанською?" - "А це правда, що вiн назвав свiй гурт "Емiлiя" в знак вiчного кохання до твоєї матерi?" Я почувалася настiльки щасливою, не можна переказати. Я була справжньою зiркою. Вигадувала iсторiї про батька, про матiр, про кохання. Я вмiла вигадувати iсторiї, це була моя найулюбленiша гра з дитинства. Нiхто не казав, що я - чорна, тому що мене засвiтили, як фотоплiвку, при народженнi. "Бiльше вони не будуть нищити мене", - подумала тодi я. Треба сказати, що з цього приводу жартiв на свою адресу я бiльше не чула, хоча все могло обернутися проти мене, якби мiсцева полiцiя захотiла з'ясувати, хто це псує стiни повiдомленнями про фальшивi концерти неiснуючих виконавцiв.

Дивно, але в цю мiстифiкацiю повiрила навiть мати. Коли я прийшла додому, вона запитала мене: "Ти бачила афiшi? Я одну взяла додому. Вiн майже не змiнився з того часу, як ми були разом. I гурт, ти бачила, як вiн назвав свiй гурт? Моїм iменем". I мати заплакала. А я нiколи не бачила, як вона плаче. "Я думала, що вiн мене зовсiм не пам'ятає, а вiн назвав гурт моїм iменем". Того вечора до матерi прийшли її подруги. Вони обговорювали тему: варто йти на концерт чи нi. Хтось казав, що треба зачекати, вiн сам нас знайде. Хтось казав, що обов'язково треба пiти, нiяких зволiкань. "Ти багато знала в своєму життi чоловiкiв, Еллi, якi назвали б твоїм iменем хоча б дерево?" А я сидiла тишком-нишком i думала: а що буде, якщо всi цi люди i моя мати почнуть телефонувати за номером, який я зазначила на афiшi… Але все минулося. Мати не стала телефонувати. Вона сказала, що й молодою не була вродливою, а зараз вiн її вiдмовиться впiзнавати. "А як щодо Гаель?" - запитала одна з її подруг. "Гаель вже доросла. Захоче - пiде. Навiщо менi в це втручатися?"