Розмір має значення - Брати Капранови

- Мене звати капітан Аксінья.

Я й забувся за цю особливість. Річ у тім, що відповідно до місцевого звичаю жінка при одруженні мусила взяти прізвище чоловіка - так само собака міняє кличку зі зміною господаря. І задля економії інформаційних ресурсів і полегшення ідентифікації, дівчата до весілля позбавлялися прізвища і називалися тільки на ім’я. Ну і, зрозуміло, за військовим званням, коли таке було.

- Дуже приємно, - збрехав я.

- Ну то як? - запитала капітан Аксінья.

- В сенсі?

- Будемо зізнаватися?

- У чому?

- У шпигунстві на користь іноземної держави. Хіба не так?

- Якої держави?

- А ви хіба не з України?

- І що це означає? Хіба я не можу бути при цьому японським шпигуном?

- То ви зізнаєтесь у шпигунстві на користь Японії?

Здається, це була гра в запитання. Ми перепитували одне одного, намагаючись загнати у глухий кут. Однак зізнаватися у шпигунстві на користь Японії я не хотів, хоч і дуже поважаю японську культуру. А тому сказав просто:

- Дзуськи.

Я сказав це українською, оскільки не знаю російського еквівалента цього барвистого слова. Але вона, здається, зрозуміла чи принаймні зорієнтувалася за інтонацією.

- Тобто, діла не буде?

- Не буде, - підтвердив я.

І тут остаточно заспокоївся. Адже якби вони мали проти мене якийсь матеріал, питання про шпигунство на користь Японії не постало б. Логічно? А значить, я ніде не засипався. Ні, ви не подумайте, що я в цьому сумнівався, але дістати хоч і непряме, але підтвердження з вуст капітана Галактичної Безпеки - це приємно, хай йому грець. Отримавши таке підтвердження, припиняєш думати про минулі помилки, а зосереджуєшся на майбутніх перемогах.

Капітан Аксінья зміряла мене своїм металевим поглядом, тоді підвелася та пройшлася кабінетом. Не знаю, чи вона мала на меті продемонструвати свою ладну фігурку - скоріш за все, мала, бо жінки залишаються жінками, навіть у військовій формі. Отже, сіро-малиновий кітель злегка драпірував розкоші капітанської постави, зате коротка спідниця щільно облягала стегна й давала змогу насолодитися їхніми обводами, а ще стрункими ніжками у високих чоботях. Господи, що такі жінки роблять у Комітеті? Вони створені зовсім для іншого.

- Ви розумна людина, - сказала капітан Аксінья, заходячи мені за спину.

Не маючи нічого проти такої думки, я спробував розвернутися на стільці, і тут з’ясувалось іще одне порушення конвенції - місцевий стілець не крутився кругом себе. Ніякої поваги до прав людини, слово честі.

- А отже, - вела далі білява бестія, - не можете не розуміти, в якій ситуації опинилися.

- Цікаво, в якій же ситуації я опинився, га?

- У поганій, - лагідно сказала вона. - На батьківщині вас розшукують, чи не так?

На батьківщині мене розшукували, і це було правдою.

- А що це означає? Це означає, що тут, у тюрмі, за вас немає кому заступитися. Я вірно міркую?

Мені довелося кивнути, хоч по суті це була помилка. За мене є кому заступитися, тільки білявій красуні зовсім не треба про це знати. Попри відсутність технічних засобів зв’язку право на сигнал SOS залишається за кожним агентом. Інша справа, що після його застосування можна ставити хрест на подальшій кар’єрі, а тому особливо квапитися не варто.

- Тут ви знаходитеся у повній моїй владі. Моїй, - вона підкреслила це слово, зазирнувши через моє плече у самісінькі вічі. - А значить, від стосунків зі мною залежатиме ваше життя.

Ага, зрозуміло. Але такі пісні скоріше для лохів, а не для освічених людей.

- Я хотів би побачити звинувачення, - спокійно проголосив я. - Звинувачення по всій формі.

Вона засміялася, немовби задзюркотіло лісове джерело.

- Скільки завгодно, хлопчику, скільки завгодно. У мене є показання кількох членів бригади, що ти намагався завербувати їх для роботи на користь України. Як гадаєш, цього досить?

За великим рахунком цього досить не було, але ж я не міг стояти стіною, треба було довідатися, куди хилиться справа, тому я промовчав.

- А крім того, ми не можемо допустити, щоб людина, яка знає тригонометрію і теорію хвиль, збирала із землі шишки, наче звичайний простий мужик.

Ця фраза була тонко розрахована і вдарила мене під самий дих. Звідки вона знає? Це ж було тільки вчора! Невже їхня система працює настільки швидко? Аби виграти час на роздуми, я вирішив удати дурня:

- Зрозумів! Ви хочете довідатися в мене резонансну частоту для кедрів? То мушу розчарувати - вона різна для кожного дерева. Без мене її обчислити не вдасться.

Жінка знову засміялася. І тут я раптом згадав попередження Африканича. Точно! Альоша! От що мав на увазі бригадир, коли казав «стукач». А я, дурень, думав тільки про шишки! Напевно, це він понаписував на мене казна-що, бо він - таємний агент КГБ!

- Альоша? - спитав я не стримавшись.

- А ти розумний мужик, - сказала капітан Аксінья, перервавши сміх. - Таким, як ти, не місце в лісі. Такі мають працювати на більш інтелектуальній роботі.

«Мамаю, тебе вербують», - попередив внутрішній голос. І хоча статут УГС дозволяє агентам в інтересах справи вербуватися на будь-яку службу та присягати будь-яким державам, я напружився.

- Що ви маєте на увазі?

- Тепле приміщення. Інтелігентних людей. Розумову працю. Хіба цього мало?

Після першого дня в лісі я теж не вважав, що цього мало.

- І що я маю зробити?

Вона вмостилася на краєчок стола, іще раз продемонструвавши кругленькі колінця.

- Зізнатися.

- У чому?

- У шпигунстві.

Тут уже засміявся я, настільки цей маневр був шитий білими нитками. Еге ж. Зізнатися. І отримати п’ять років ув’язнення. Красно дякую. Три місяці в лісі або п’ять років у теплому приміщенні з ґратами на вікнах. Який варіант обрали б ви на моєму місці?

Капітан Аксінья сприйняла мій сміх досить своєрідно, тому що у відповідь розстібнула два верхні ґудзики на кітелі, завдяки чому утворилося досить глибоке декольте.

- У тебе немає вибору.

Я так не вважав:

- Будь-який суд каменя на камені не залишить від показань вашого Альоші та інших «свідків».

- А хто сказав, що буде суд? - спитала вона. - До суду справа дійде тоді, коли закінчиться слідство. А слідство веду я, це, сподіваюсь, зрозуміло?

Це було зрозуміло. Незрозумілим залишалося тільки розстібання ґудзиків на кітелі.

- Отже, у тебе залишається два варіанти, - вела далі моя слідча. - Які, по суті, є одним варіантом. Або ти зізнаєшся у всьому й на п’ять років переходиш працювати в лабораторію. Або не зізнаєшся, і тоді все одно переходиш працювати в лабораторію, тільки вже на невизначений термін. А ввечері я буду тебе допитувати, - з цими словами вона розстібнула іще один ґудзик і провела пальцем від шиї вниз, немовби їй стало жарко. З-під кітеля визирнула не зовсім формена мережана деталь одягу, підібрана за старовинним українським принципом - аби цицькам було тісно, а думкам просторо.

Я заплющив очі і спробував зосередитися. Варіанти, звісно, різноманітні, нема чого сказати. Це я про ситуацію, а не про краєвид.

- Скажіть, будь ласка, а навіщо така складна комбінація? Я ж усього-на-всього порушник правил дорожнього руху, а не якийсь там академік, - обережно поцікавився я, втім, не сподіваючись на щиру відповідь.

- Ти з біса гарний порушник, - сказала вона. - До того ж, освічений. А КГБ потрібні освічені працівники. Проте бюджет нашої організації не настільки великий, як вважають заздрісні люди. Тому наймати закордонних фахівців нам елементарно дорого. І п’ять років, повір, це ще не так багато. Якби ти був академіком, ти міг би розраховувати на значно більше.

Ага! Так от, виявляється, в чім справа! А я вже мозок намозолив роздумами. Все дуже просто. Навіщо платити людині зарплатню, якщо можна просто посадити її до тюрми, і там вона працюватиме фактично за баланду. Економіка повинна бути економною, так казав тутешній класик. Що сказати - файний спосіб заощадження коштів!

Я підвів очі, і вони несамохіть зупинилися на мереживі, що виглядало з-під форменого кітеля, а якщо бути вже зовсім чесним, то на тому, що виднілося з-під мережива.

- Треба спробувати, - немов сам до себе пробурмотів я.

- Що спробувати? - капітан Аксінья по-змовницькому нахилилася вперед, від чого краєвид перед моїми очима значно розширився.

Напевно, вона сподівалася на мою капітуляцію. Але справжній козак ніколи не піддасться жінці. Хіба що своїй.

Я відкинувся на недостатньо м’яку спинку стільця і засміявся.

- Чого іржеш? - гаркнула капітан Аксінья.

Я давно помітив, що людська брутальність часто іде від розгубленості.

- Шановна пані! Сподіваюся, що ваші допити не заважатимуть мені повноцінно відновлюватися після робочого дня, - я намагався підтримати стан розгубленості супротивника, а тому навмисне висловлювався трохи манірно.

- Що ти тут гоніш? - її голос починав бриніти справжньою люттю.

Я підвівся, даючи зрозуміти, що вважаю нашу зустріч вичерпаною і що наступна репліка буде підсумковою.