Розмір має значення - Брати Капранови

Спеціальні кедрозбиральні лахи нагадували форму хокейного голкіпера, тільки без ковзанів, а замість гарного светра з номером тут фігурувала синя ватяна куртка, влучно іменована «куфайкою». Шолом теж був міцніший од хокейного, він скоріш нагадував мотоциклетний, і невдовзі довелося переконатися у доцільності такого виконання. Хлопці весело допомагали мені вдягатися, немов завзяті вихователі дитячого садку. Робота супроводжувалася приказками, що я їх не наважуся зараз зацитувати. І не дивно, що за якихось п’ять хвилин я був цілком готовий до збирання врожаю.

- Давай, на хуй, з Богом, - підсумував головний веселун на ймення Альоша, оглянувши мене, сповитого у вату й повсть так, що годі поворушитися.

- Що робити? - я розгублено озирався навсібіч.

- А ти справді не знаєш?

- Ні.

Африканич, приземкуватий зморшкуватий чолов’яга у такій самій куфайці, тільки розстебнутій, бо надворі буяв теплий сибірський вересень, підійшов до велетенської деревини, що дуже нагадувала буковинські сосни, проте переважала їх розмірами у кілька разів. Решта бригади розташувалися півколом, немовби передбачаючи цікаве видовище.

- Оце, дивися, кедр.

Я подивився. Кедр справляв враження. Про наявність десь там у вишині заповітних шишок можна було тільки здогадуватися.

- Ти стоїш там, - Африканич дивився на мене, немовби випробуючи. - Тоді розбігаєшся і головою б’єш сюди.

З цими словами він поплескав по брунатній корі лісового велетня.

- Як це?

- Дуже просто. Хлопці, допоможіть йому!

Мене міцно схопили за руки і почали розштовхувати вперед-назад.

Звичайно, за інших обставин я б розкидав тутешню публіку, навіть незважаючи на незручне вбрання, проте зараз легенда не дозволяла активних дій - врешті-решт нам разом працювати.

- Раз-два, взяли! - хлопці ще гойднули мене сюди-туди і раптом штовхнули в спину, немовби з гармати стрелили.

Ноги мої самі собою побігли вперед, скоряючись імпульсу. Стовбур стрімко наближався, і єдине, що я встиг зробити, це нахилити голову, аби удар прийшовся у захисний шолом.

Гуп! - у моїй голові щось добряче стукнуло, а тоді в усій тайзі раптом вимкнули світло.

Останнє, що я встиг відчути, - по всьому тілу застукотіло, затупотіло, немовби по вас гахнули з бластера учбовим зарядом.

І далі запала тиша.

Отямився я досить скоро, судячи зі сміху, що лунав поруч. Моя поведінка, певно, виглядала досить кумедною в очах тубільців, бо вони гиготіли, немовби на вечорі творчості Павла Глазового. Міцний шолом урятував мій череп від руйнації, а ватяний одяг захистив тіло від синців: навкруги валялися величезні, завбільшки з кулак, шишки. Отакою та по спині - і не треба ніякого масажу. Ніколи.

У голові гуділи джмелі, - мабуть, таки легкий струс. І через нього голоси моєї бригади подвоювала та потроювала луна.

- Ой, не можу, ой прикол!

- Як голівонька, бо-бо?

З усіх вахлаків серйозність зберігав тільки Африканич, але очі старого теж випромінювали щире захоплення.

- Прочумався? - нахилився він до мене.

- Еге ж, - я підвів голову і навіть спробував сісти, щоправда, не без сторонньої допомоги.

- Здоровий козак! - схвально вигукнув бригадир. - Після такого удару інший три дні валявся б.

Веселощі посилилися і, здається, навіть переросли у схвалення.

І тут я зметикував, що мене просто випробовували. Так само, як у нас в УГС випробовують новачків - скільки пива вип’є, не виходячи з-за столу, або, скажімо, з’їсть солоної риби без води. Щоправда, тутешнє випробування здавалося надто екстравагантним, але, вочевидь, тільки мені, бо всі колеги по бригаді, які стояли навкруги в куфайках та каплавухих кацапських шапках, продовжували висловлювати щирий захват. Що поробиш, у кожного народу свої звичаї.

Я розтягнув губи в якнайщирішій посмішці, бо треба було гнути кирпу. Хоч на сьогодні я фактично є кримінальним злочинцем, проте все одно репрезентую тут Україну. Господи, і куди це мене занесло?

- Годі, хлопці, посміялися і будя. Треба працювати.

Африканич допоміг мені підвестися. Позаду нього стояв Альоша із просто-таки велетенським дрючком. Таким, напевно, колись орудував Котигорошко.

- Бери, - простягнув він мені свою зброю.

Я взяв, пам’ятаючи місцеву істину, що дають - бери, а б’ють, то біжи. До того ж, із такою ломакою в руках почуваєшся значно впевненіше. У мене навіть майнула думка віддухопелити ним усю кодлу, так би мовити, навзаєм, але зараз це було б недоречним.

- Оцією штукою, - пояснив Африканич, - треба бити по стовбуру. Зрозуміло? Дубцем, а не головою.

Останнє зауваження знову викликало щирий захват у місцевої публіки. Хай би в них у горлі пір’я повиростало! Я непевно озирнувся навкруги, очікуючи на черговий підступ, але побачив іще трьох, споряджених точно, як я, і з такими самими знаряддями праці в руках.

Технологія насправді виявилася простою до нестями. Справжня мрія адептів теорії ручної праці. Один з членів бригади, одягнутий у захисний костюм, підходив до кедра і щосили ломакою бив по стовбуру. Після чого йому просто на голову сипався дощ із велетенських шишок. Тоді решта працівників збирали врожай у кошики та відносили до бункера. Примітивно, проте ефективно, враховуючи, що пиляти кедр заради шишок ніхто не дозволить, а лізти гладеньким стовбуром на неймовірну висоту ніхто не наважиться. Зазвичай лупцювати дерева ставили молодих та недосвідчених, як-от я. Старші збирали із землі безцінний біологічний матеріал. Начебто нічого складного: вдарив, втягнув голову в плечі, поки скінчився шишковий дощ, відпочив і знову. Але спостерігаючи, як повільно заповнюється бункер, я з притаманною українцям мудрістю замислився - а чи вичерпано усі можливості для збільшення ефективності праці. Поки хлопці хекали, збираючи шишки, я відступив на кілька кроків. Тоді спробував знайти верхівку дерева, зміряв очима відстань, оцінив кут, взяв тангенс, прикинув поправку на звуження, обчислив лямбду - просто як на семінарі з математики в Академії. А вже маючи лямбду, добути частоту зміг би кожен семикласник.

Зробивши такі нескладні обчислення, я підійшов до Африканича, що, як і заведено серед тутешнього начальства, курив цигарку, поки підлеглі працювали.

- Слухай, Африканич…

- Іди, працюй, - махнув він рукою у відповідь.

- Зачекай. Вони ще збирають. А скажи, Африканич, там багато шишок залишається нагорі?

- Дохуя, - він пустив дим через ніс.

- А хочеш, щоб усі за раз позбивати? - тутешня демократія вимагає до всіх у бригаді звертатися на «ти», навіть до старших за віком та званням. Звернення на «ви» будує між співрозмовниками соціальну стіну, це вам розтлумачить будь-який ментальний довідник.

Африканич зміряв мене поглядом:

- Що ти мені морочиш?

- Якщо ввести дерево в резонанс, шишки не втримаються.

Збоку до нас підійшов Альоша і став уважно прислухатися.

- Який резонанс? - недовірливо скривився Африканич.

- Звичайний. Якщо дерево бити з частотою, що зворотно пропорційна довжині власної хвилі, виникне резонанс.

- Бити, кажеш? - зіщулився бригадир.

- Бити, - підтвердив я.

- Так ти ж не б’єш, а стоїш тут і баляндраси точиш! - раптом вибухнув він. - Іди і бий!

Я зрозумів, що не зміг довести свою думку до керівництва, коли раптом до розмови втрутився Альоша.

- Африканич, а він діло говоре.

Мабуть, авторитет цього хлопця був досить високим, тому що бригадир лише мовчки затягнувся і кивнув у мій бік. Альоша сприйняв це як сигнал до дії.

- А з якою частотою треба бити? - спитав він.

- Півтори секунди, - відповів я. - Два рази на три.

- А як ти узнав?

Тут я, наскільки міг просто, пояснив основи тригонометрії та теорії хвиль. Альоша світився цікавістю.

- Треба спробувати, - підсумував він.

Африканич тільки плечима знизав, мовляв, робіть, як знаєте, тільки я за вас відповідати не буду. Ми підійшли до кедра. Хлопці уже позбирали шишки і використовували вимушену паузу з максимальною користю - здебільшого курили.

- Треба ще двох, - сказав я, кладучи свого дрючка на землю.

- А ти? - спитав Альоша.

- Я буду командувати.

- Хитрий! - в косуватих Альошиних очах промайнула іронія.

- Гаразд, тоді командуй ти.

- Ну, добре-добре, - користуючись своїм неформальним авторитетом, мій напарник зупинив роботу бригади і привів до мене двох хлопців з ломаками.

- Слухайте сюди, - пояснив я основну ідею. - Будете бити цю деревину по черзі за моєю командою. На «раз» один, на «два» другий. Зрозуміло?

- А чого ж не зрозумілого? Зрозуміло.

- Тоді вперед!

Я завбачливо відійшов подалі і подивився на свого багатофункціонального годинника.

- Давай! Раз-два-раз-два!

Сказати чесно, я і сам не очікував на такий швидкий ефект. Буквально після десятого удару дерево увійшло в резонанс і на бідолашних хлопців посипався справжній град шишок, просто лавина. Вони розгубились і на мить припинили стукати, проте я їх швидко привів до ладу своїм командним голосом.