24:33:42 - Лариса Денисенко

Це принесло Ганну. Власною персоною. Ганна написала такого листа: "Привiт, жопусiк! Вчора одна наволоч на iм'я Антон, якого ти постiйно захищаєш, не допомогла менi з важким переїздом. Сказав, що вiн давно не бачив свою донечку. Цiкаво, а чому вiн схотiв побачити її саме в той день, про який я попереджала його за тиждень та ще й нагадувала по середах i п'ятницях, а вiн обурювався, яка я маруднюча. I що? Вiн пiшов до доньки, а менi довелося витрачати сiмсот євро за перевезення. Класно? А вчора йому закортiло потрахатись, i вiн подумав: о, а в Ганни ж все нормально владналося з помешканням, i трахається вона добре, то чого б не потрахатися i не вiдсвяткувати в такий спосiб входини? Але я навiть не про це. Я хотiла тебе попередити, що розраховувати треба тiльки на себе. Спиратися на чоловiкiв все одно, що руками спиратися на багнюку бiля урвища. Цiлую мого жопусiка, твiй жопусiк Ганна. Як ти?"

В мене почалися моральнi тортури. Я не знала, що робити. Я завжди була людиною, яка розумiє усiх. Геть усiх. А де межа мiж розумiнням усiх та дворушнiстю? Вiтовський вважав, що ця моя риса характеру - типова дворушнiсть. "Шу, але не можна бути хорошою для усiх", - казав вiн. I я погоджувалася, але менi хотiлося бути хорошою. Я не могла ображати своїх друзiв. Голова вже паморочиться вiд усiх цих роздумiв. Зранку голова-звiрятко Вiтовського на моїх колiнах з нiсенiтницею щодо Макса, тепер - цi. Що ви всi вiд мене хочете? Американськi психоаналiтики, наволочi, за таке гребуть величезну грошву - подумала я. Але бiда не буває одна, тому саме зараз я почула голос Сашка. "Шу, нам телефонує секретарка професора Б. Ж-П. Вiн хоче, щоб саме ми ним зайнялися". - "Сашко, я не хочу займатися професором, i тобi це вiдомо. Думаю, що i ти, i Наталка,

i навiть Ральф, а, може, Ральф насамперед, не хочуть ним займатися. Скажи, що в нас немає часу i ввiчливо скажи йому: до побачення. Якщо в нас є вороги, термiново порадь їх професору". Нi, тiльки не професор Б. Ж-П. Бо я чудово пам'ятаю, що було, коли вiн впав нам всiм на голову.

Iсторiя Шу про професора Б. Ж-П.

Професора Б. Ж-П. порадив запросити мiй приятель, колега з Мiнiстерства закордонних справ Iталiї. "Професор - наша людина. Вiн справжнiй профi, знає Хартiю мiсцевого самоврядування, як тапер пристойного ресторану - шансони. Вiн саме той, хто вам потрiбний для цього семiнару". Рекомендацiї Джулiо було достатньо для того, щоб запустити професора в процес. Сучасний етикет. Я не чула голоса цiєї людини, попереднє запрошення - попередня згода, потiм все те саме, але на офiцiйному рiвнi. Кiлька мiсяцiв - i професор вилiтає вчити нас демократiї. Моя контора вiдповiдала за забезпечення перекладу пiд час семiнару та у вiльний час. Я повинна була зустрiчати їх в аеропорту - тендiтного iталiйця Паоло Загребельського з Турiна (вiн був переконаний, що є нащадком нашого великого письменника Павла Загребельного, але знайомитися з ним соромився, дослiджував цю тему самотужки - копирсався в архiвах i вiв сумнiвне листування iз сумнiвними особами) i професора Б. Ж-П. з Швейцарiї. Летiли вони одним лiтаком з Цюриха. Я чудово знала, як виглядає Паоло, але як виглядає професор - не мала жодного уявлення. Тому пiд час очiкування я фантазувала на тему зовнiшнього вигляду професора Б. Ж-П. Спочатку я бачила його опасистим, окiсним мамулою, вдягнутим в костюм-трiйку, при дорогих окулярах та з представницькою лисиною по центру круглої голови. Пихата наволоч. Потiм - тендiтним з вузькими стегнами вихрастим чоловiком, який трохи запинається, коли говорить, в розтягнутому светрi. Цей професор був реготуном.

Але дiйснiсть перевершила всi мої припущення. "Прибери лапченята вiд возика". Я почула французьку мову i побачила доволi дивного суб'єкта в мисливському капелюсi, червонопикого, в твидовому картатому костюмi бруднуватого жовтого кольору. В нього був такий вигляд, наче в сковорiдки, на яку розбили двадцять яєць. В петлицi стирчала люлька, з кишенi блискучим срiбним оком-пробкою дивилася на мене фляжка. Вiн намагався вдарити по руках митника, який розгубився. Я вперше бачила розгубленого митника. Поруч з цим суб'єктом червоним раком, час вiд часу задкуючи вiд войовничого возика, шкутильгав маленький Паоло. Я зiбралася прибрати табличку з прiзвищами дорогих гостей, але не встигла. Перед моїм носом рожевою сарделькою стирчав великий професорський палець, який прорвався крiзь цупку плоть картону. "Професор Б. Ж-П. - це я". Повiдомив господар пальця й зайшовся витягувати його з дiрки. Палець не витягувався. Тодi професор Б. Ж-П. почав розмахувати картонкою, а потiм нахилився та притиснув її ногою. Палець було звiльнено. Професор був таким червоним, що не звернути на нього увагу було неможливо. "Ми приїхали", - тихо повiдомив менi витончений Паоло, який подарував менi традицiйну коробку з iталiйськими солодощами та к'янтi. "К'янтi будемо пити вдень, - сказав менi професор. - Вдень таке лайно ще можна вживати".

В машинi професор поводився тихо, я його не чула, ми спокiйно спiлкувалися з Паоло. Вiн грiв своїм важким диханням мою потилицю та вухо, коли я повертала голову до свого iталiйського приятеля. Вiн не втручався в нашу розмову, не ставив нiяких запитань, пив рiдину, що була в його фляжцi, тiльки iнодi гупав менi у копчик ногою, коли змiнював позу. Так ми дiсталися до готелю. За стiйкою реєстрацiї знаходилося типове для таких стiйок створiння. Розкошлачене витравлене волосся, дебелi руки пiд бiлою блузою, пiдборiддя, що наче народжене для бiйок та перемог. Прямокутник з її iм'ям виглядав, наче маленький залишений човник посеред неосяжного моря - її грудей. Коли вона гаркнула: "Паспорт!", менi чiтко почулося: "Ксiва!".

Професор грався власними губами. Втягував та випинав. Випинав та втягував. Виглядало це вульгарно. Вiн дивився на адмiнiстраторшу. Настрiй в нього, судячи з усього, був паскудний. Мiж тим вона простягнула йому рахунок. "Це що таке?" - поцiкавився вiн у неї на непевнiй наче англiйськiй. Але вона його чудово розумiла, бо розмовляла такою ж мовою, як вiн, тому впевнено вiдповiла йому: "Де бiл". Менi сподобалася її вимова, я реготнула. Професору не подобався мiй смiх. Вiн кинув на мене недобрим оком. "А де вiкенд-знижки?" - продовджував докопуватися вiн. Рахунок вiн вже зiжмакав. Вона перепитала, генiально, по-нашому: "Вот-вот??" Наче "Що-що?" Я думала, що зараз помру вiд реготу. Але тут професор почав верещати. Вiн, ти бач, залишається в цiй Богом забутiй країнi ще й на вихiднi, а не вiдомо, чи є тут нормальне питво, тому вимагає, щоб негайно зменшили рахунок, тому що в усiх нормальних країнах працюють уiкенд-знижки. "Ви ж європейський готель? Європейський. То чого ви не дотримуєтеся правил?" Але вiн зустрiв гiдного супротивника. "Нiчого про це не знаю", - гаркнула адмiнiстраторша йому в обличчя, пiдперши руками цицьки. "А я зараз все рознесу по цеглинах, i тодi ми побачимо, - погрожував професор. - Знижки! I негайно, ти, чула?!" Вiн озирнувся на мене: "Займися нею". Наче своєму партнеру-вбивцi. Зараз. Я не поворухнулася. Вiн жбурлянув рахунок їй в обличчя. Але вона не розгубилася, схопила купу припилючених папiрцiв, шурхотнула ними перед його носом i сказала: "Читай, собако, чабанисько скандинавське, мать твою, немає тут нiяких знижок". Вона проголосила цю тираду українською, але професор зрозумiв та втупився у папери. "Переклади!" - кинув вiн менi. З'ясувавши, що готелем не передбачено знижки, професор схопив рахунок, попрасував його долонею, кинув картку. Потiм схопив свiй ключ та паспорт i пiшов собi в бiк лiфта. На свої лахи в трьох валiзах вiн навiть не подивився.

"У нього день не завдався, - повiдомив менi нащадок Загребельного. - Ще в лiтаку йому не дали поповнити фляжку вiскi, що пропонувалося пасажирам. Стюардеса його роздраконила. А так вiн нормальний, ти не думай". Я запросила Паоло повечеряти. Думка про те, що треба запросити професора, виглядати ввiчливою, в мене навiть не промайнула. В Паоло також, бо про "нормального" професора вiн не згадував.

Вранцi вiн мав виступати першим. Мiй кращий перекладач з французької лощений Вахтанг ходив засмучений. "Ти чого це?" - безтурботно запитала я. "Та ця стара скандинавська наволоч, професор, не дає свого виступа. А ти знаєш, скiльки йому рокiв? Сiмдесят три. А знаєш, як складно перекладати таких стариганiв? Можу собi уявити, яка в нього дикцiя…" - "Не турбуйся. Вiн енергiйний дiд. Ти б бачив, як вiн вчора матадорствував з готельною адмiнiстраторшою, та й по телефону з кимось патякав - лаявся як навiжений, - заспокоювала я Вахтанга. - Вчора вiн надзвичайно вправно сварився з усiма". Якби ж я знала… Дотепер я пам'ятаю виступ професора. Майже покроково. Ось вiн нахиляє голову, показуючи, що так, це саме вiн, видатний професор Б. Ж-П., щоб його представили публiцi. Знi має навушники. Наливає собi склянку мiнеральної води. Зрозумiло, мабуть, зранку така сушня… Промiжки мiж його словами складають рiвно десять секунд. Пiсля виголошеного такою манерою речення, вiн замовкає хвилин на п'ять, наливає собi води та повiльно її цiдить, роздивляючись слухачiв червоними оченятами. Менi кортiло спати. Я ледь стримувалася, щоб не почати позiхати. Розглядала iнших, щоб не зганьбитися. Спочатку слухачi мали трохи здивований вигляд, а потiм почали реготати, тихо, непомiтно, а потiм почали виходити i з зали. Я помiтила, що першими стали дозволяти собi вiльну поведiнку з реготанням люди, якi слухали професора у навушниках, тобто в перекладi. Коли я вдягла навушники, то прослухала ноу-хау перекладу професора у виконаннi генiального Вахтанга. Всi професорськi паузи, яких було до бiса, вiн замiнював на мугикання. Звучало це приблизно так. "Принципи ммммммм європейської ммммммм Хартiї мммммм Мiсцевого ммммммм Самоврядування ммммм не складнi ммммм та притаманнi мммм пiдходам ммммм до мммммм мiсцевого мммммм самоврядування мммммм що ммммммм сповiдують мммммммм європейськi мммммммм країни мммммм". Коли професор пив воду, в навушниках було чутно "клац-клац". Вахтанг просто вимикався. Я не витримала, i хоча це було непрофесiйно з мого боку, вибiгла назовнi. На перервi на каву професор поводився вiдсторонено, палив люльку, вклонявся комусь та вживав розчинну каву пiвлiтрами. I навiть не скаржився на її смак. Одного разу вiн помiтив, що я спостерiгаю за ним, i подарував менi грайливий погляд. Я наче прочитала в його очах: "Бач, як я його, га?" О, професор, був абсолютно нашою людиною, вiн обожнював влаштовувати усiлякi дрiбнi капостi. "Олександро! Олександро, можна тебе на хвилину?" - звернувся до мене Вахтанг. Судячи з його пики, йому довелося вислухати декiлька дорiкань щодо якостi перекладу. "Я тобi просто хотiв сказати, що жарт про розбiрливiсть його вимови - це найпаскуднiший з твоїх жартiв. I ще хто… ти… А ти ж була людиною, яка, за моїми уявленнями, на своїй шкiрi розумiла, якою важкою та невдячною може бути праця перекладача, як легко похитнути перекладацьку репутацiю, яку я, ти сама це чудово знаєш, чесно заслужив!" Варто сказати, що пiсля цього перфомансу i усвiдомлення моєї "зради" Вахтанг вiд нас звiльнився. А ще раз мати справу iз професором менi не хотiлося. I вам не раджу.