Розмір має значення - Брати Капранови

Отже, чого бояться терористи? Щонайперше, вони бояться слів. Усі люди бояться слів, бо коли починаються дії, боятися вже ніколи. Це аксіома. І мені відомі деякі слова, такі, щоб жирними спинами тутешніх мафіозі заструмував піт. Хай йому біс, непогано сказано, хіба ні?

Певна річ, я більш не дозволю себе викрадати. Сьогодні я стерпів, бо, по-перше, майже передбачав подібний розвиток - ну, може, не в такому саме вигляді, але все-таки. А по-друге, навіть з водяним пістолетом в руках я можу протидіяти п’яти-семи супротивникам одночасно.

Отже, відтепер все має розвиватися за планом. Раптове повстання мого господаря - це не біда, хоча на його асистентські функції я все ж таки розраховував. Але справжній суперагент знайде вихід з будь-якої ситуації. Я вийшов до кухні і видобув з холодильника перший зі своїх тутешніх «подарунків» - ручку з синагоги.

- Іша, крихітко моя. Як ти там? Я так скучив… Слухай, я так і не зміг знайти цього спонсора, але всі говорять про ребе стільки хорошого. Давай покладемося на Бога. Я завтра в обід піду туди, і якщо рабин буде на місці, значить, це доля, а ні - буду шукати іншу синагогу.

Добре, коли точно знаєш, що тебе прослуховують. Противник, сам того не помічаючи, може перетворитися на справжню маріонетку. Ребе зробив лише одну-єдину помилку - сприйняв за чисту монету вміло розіграну мною лохуватість і необачно підсунув мікрофон прослушки. Ну, а далі він опинився в моїх руках.

Завтра вирішальний день. Я іще раз подумки прокрутив сценарій майбутньої зустрічі, перевірив його на слабкі місця, підстрахувався від несподіванок і впевнившись, що все передбачено, ліг спати. Зранку знадобиться багато сил.

А вночі прийшов мій безпосередній начальник Лях і загробним голосом спитав звіт по операції «Право першої ночі». Я намагався виправдовуватися, але чомусь івритом, якого не знаю, тому аргументи виходили непереконливі. Лях наполягав, що терміни вибігають, а в моїй голові одночасно крутилася думка - от який добрий канал зв’язку вигадали у нас в УГС. Безпосередньо через сон. І головне - абсолютний захист від прослуховування. Супернадійний канал. Напевно, розробка якоїсь секретної лабораторії.

Панорамна панель комплексу когерентного спостереження зручненько всілася в мене на кінчику носа. Комплект було виконано у вигляді сонячних окулярів, які завжди знадобляться в ізраїльському кліматі. Я пересунув конструкцію на лоба й переконався, що навіть у такому положенні екрани знаходяться в полі зору, тоді вклав окуляри до кишені. Цілком задовільно. До зустрічі лишалося менше години, і права на помилку вже не було.

Сьогоднішній ранок я витратив з користю - встановив камери когерентного спостереження навколо місця зустрічі, на всіх під’їздах та вздовж дороги до Ліонового дому.

Місцем дії я обрав забрьоханий пустир за півкілометра від синагоги. Треба було збити супротивника з пантелику - ми вже зустрічалися на вашій території, отже, тепер ласкаво просимо на мою. Гадаю, що ані власник нічного клубу, ну, а тим більше банкір-сибарит давно вже не були на пустирах.

Емоційної гостроти ситуації додав пейзаж, який однозначно асоціювався із силовими діями. За купою сміття з північного сходу запросто могли ховатися мої озброєні бойовики, так само як і поміж закинутих морських контейнерів на півдні. Неширока балочка, що обмежувала пустир із заходу, дозволяла легко підтягнути бронетехніку, а напівзаглиблені в землю резервуари для газу на півночі робили цілком реальним масштабний теракт з вибухом.

Хлопці із Салманової охорони, як годиться, заздалегідь відвідали місце зустрічі і були помітно спантеличені. Не відриваючись від сніданку на сонячній веранді за три квартали звідти, я через монітор у куточку окулярів із задоволенням спостерігав, як чорняві горлорізи замислено чухали потилиці. Незабаром з’явилися сек’юріті банку і у свою чергу довго говорили з кимсь телефоном, розмахуючи руками та роблячи страшні обличчя. Потім із годину не було нікого, а тоді наїхали всі разом і почали нишпорити по закутках.

Смакуючи каву з вершками, я просто-таки насолоджувався роботою спецслужб, що, як з’ясувалося, не дуже довіряли одна одній. Кожний куточок, відвіданий представником однієї сторони тут-таки підпадав під ревізію іншої. А потім знов по колу. Так тривало довгенько, аж поки керівники зустрілися між собою і домовилися працювати двійками - по одному представнику з кожного боку. Відтепер робота пішла швидше. Обнишпоривши все навкруги, вони влаштували нараду. Як можна було зрозуміти, сперечалися про місце розмови. Представники банку пропонували відсунутися якнайдалі від газових резервуарів та смітника, а налякані моїми міфічними ґурками салманівці як чорт ладану сахалися балочки. Врешті-решт обрали невеличкий майданчик між контейнерами, зробили ще один тотальний шмон навкруги і залишили кілька постів. Цікаво, що за півгодини до зустрічі довкола пустиря додатково розташувалися поліцейські машини, і цей факт ще раз яскраво засвідчив зрощеність місцевого кримінального капіталу з представниками влади.

Я не сумнівався, що мої опоненти зараз сидять під кондиціонерами, чекаючи повідомлення охорони, і ні в якому разі не з’являться на місці раніше від мене.

Однак першим, рівно за п’ять хвилин до призначеного часу, човгаючи хворими ногами, на пустир прийшов Фіма. На зовнішньому кордоні вартовий ретельно обшукав старого, чим ввів його у стан легкого шоку, а потім довго про щось розпитував. Згодом Фіма пройшов у середину кола та залишився чекати там із дещо прибитим виглядом. За десять хвилин на місце дії підкотили два автомобілі, які зупинилися під захистом контейнерів. З вікна першого висунулася рука і поманила мого господаря пальцем. Переляканий старий почимчикував до чорного витвору сучасного автодизайну і схилився до скла. Вислухавши людину, що сиділа в салоні, Фіма зробив крок до задніх дверцят і нерішуче просочився в щілину, яка тієї ж миті відкрилася перед ним.

«Йолоп!» - вилаявся я подумки. Попереджав же старого дурня - у розмови не вступати, передати мої слова і чосу! Спитавши себе, на які поступки зможу піти, аби витягти із заручників мого господаря, я не знайшов годящої відповіді. Сам винуватий, наступного разу не буде займатися самодіяльністю.

Проте автомобілі все ще стояли на місці. І лише хвилин за десять, протягом яких я іще не раз встиг незлим тихим словом пом’янути Фіму, вони повільно розвернулися та рушили через пустир. Наступна камера засікла їх уже на вулиці міста. Тут сталася чергова несподіванка - чільне авто раптом зупинилося й випустило на волю мого полоненого господаря. А тим часом перша камера показала мені, як сек’юріті швидко, проте досить організовано збирають свої манатки, а поліція вмикає мигалки та забирається геть. Зрозумівши, що наступні п’ять хвилин нічого цікавого не відбуватиметься, я вирушив до синагоги. Ви, напевно, уже здогадалися, що вчора вечері я передумав зустрічатися пустирі і обрав найпростіший спосіб залучити рабина до шановної компанії - переніс місце розмови просто до його храму.

Рабин стояв біля входу на першому поверсі, стурбовано поглядаючи на годинника.

- Чолом б’ю, ребе, - сказав я, прилаштовуючи на голові одноразову ярмулку.

- Алейхем шалом! - розквітнув посмішкою той. - Шоб ви тільки знали, який я радий вас бачити. І ви знаєте, чому? Мені приснилося, що ви прийдете саме сьогодні. Ви знаєте, у мене всю ніч чухалася ліва долоня.

- І не дарма, - я щиро посміхнувся у відповідь. - Скоро приїдуть люди, двоє-троє людей, які привезуть те, що я обіцяв. Ми можемо почекати на них тут.

- То це будуть не ваші гроші?

- Яка різниця, ребе, чиї гроші. Аби не були фальшивими.

- Ой, щось мені здається, що ви все-таки єврей.

- Дружина, - сказав я і сумно звів очі до неба. - Тільки дружина.

- Нічого, не переживайте. Скажу вам чесно, ми вже майже вирішили для себе українське питання.

- Та ну! - здивувався я. - І як ви його вирішили?

- Ми вважаємо, що українці - це одне із втрачених колін Ізраїлевих.

«Іще чого не вистачало!» - подумав я, але поцікавився:

- А яке з колін?

- Те, що пішло в пустелю разом із царицею Савською. Коліно Дана.

Україна мало схожа на пустелю, але мені чомусь згадалася наша богиня Дана і традиційні приспіви на кшталт «ой-дана-дана», та «ши-ди-ри-ди-дана». Невже правда? Завіятися десь разом із гарненькою царицею - це по-нашому.

- Дякую, ребе, ви мене заспокоїли.

- А табличка, ви хочете, щоб була з вашим іменем чи з іменем того, хто принесе гроші?

- Давайте спочатку дочекаємося моїх друзів, а потім поговоримо про табличку. А ось, до речі, і вони.

До синагоги підрулював кортеж із двох автомобілів. Рабин здивовано підняв брови:

- Так це ж…

Авта зупинилися. З другого метеликом вистрибнув красень Лейбович і, підскочивши до дверцят переднього, допоміг вийти Салману Кагановичу. Старий аферист був у величезних темних окулярах і рухався повільно, важко спираючись на коштовного ціпка. Видно було, що кожен крок болем озивається у його суглобах.