Розмір має значення - Брати Капранови

- Приміть на згадку, - заступник простягнув мені масивну ручку з фірмовою символікою.

- Дякую, - я поклав подарунок до кишені. - Побачимось завтра.

- Обов’язково, - радісно відповів банкір.

Швидкий старт потужного автомобіля втиснув мене в м’яку шкіру сидіння, але тільки після того, як машина рушила, я звернув увагу на те, що зсередини на дверцятах нема жодної ручки, а салон відокремлений від кабіни водія десятисантиметровим броньованим склом.

«Агенте Мамаю! Здається, вас викрали, - сказав я собі. Потім поміркував трохи й додав: - Тільки не кажіть, що ви самі на це не наривалися».

От ви мені зараз дорікнете - якого, власне, дідька ти, шановний, сів до незнайомої машини? А що я, по-вашому, мав робити? Сахатися шикарної тачки на очах здивованого банкіра? Ні, я люблю, коли мене поважають, а в моїй особі і всю Україну.

Безперечно, щось подібне я мав на увазі, коли розробляв свій блискучий план, а тому ще на базарі поклав до кишені свіжокуплений фраєрський бластер. Однак постріл із променевої зброї всередині авто зі скляною стінкою дуже скидається на самогубство. А досвід бойових операцій підказував, що викрадення зовсім не означає негайної ліквідації. Зі мною явно хотіли порозмовляти. Можливо, навіть за наводкою головного банкіра. Як швидко він ушився з приймальні - певно, поспішав розпорядитися. Отже, зараз із мене вийматимуть виконавчі документи.

Але ми, міжпланетні виконавці, не в тім’я биті. Бо по-перше, ніколи не ходимо з паперами в кишені. По-друге, ніколи не працюємо поодинці. Мій напарник чекатиме рівно до п’ятої, ні, до пів на п’яту, а потім дасть документам офіційний хід. А якщо скажуть, що справи нема в єдиному реєстрі міжпланетних судових рішень, то відповідь у мене теж заготована - а якби вона вже була в реєстрі, про що ми б тоді домовлялися? Тоді б ми її виконували.

Тепер інші варіанти.

Звичайно, можна було тільки мріяти про те, що мене викрали головні організатори виробництва «Граціози». Це було б просто, як у кіно. Фінальна розмова, яка розставляє все на місця, генеральна бійка, спецоперація і дірочка в піджаку для ордена. У крайньому випадку - не тільки в піджаку. Тоді орден доведеться класти на подушечку і супроводжувати труною з державним прапором. Проте це байдуже, бо головне - перемога. Замах на агента Української Галактичної Служби давав право негайно почати силову акцію та знищити всіх, хто хоч би подумки був до цього причетний. Тим більше, що спецмаячок, який вживлювали в організм кожного випускника Академії, дозволяв знайти агента або його тіло в будь-якому куточку Галактики.

Утім, мої міркування поки мали абстрактний характер. Ініціатор викрадення ховався в темряві невідомості. А над усе на світі спеціальні агенти не люблять невідомості. Навіть більше за варену цибулю.

Поки частина мого мозку займалася версіями, решта робила свою відпрацьовану роками справу - автоматично фіксувала повороти, вираховувала швидкість, складала маршрут - так що, звірившись подумки із завченою напам’ять мапою, я зрозумів, що ми поки крутимося в межах міста. Мало того, мене везли в напрямку центру, а це не найкраще місце для ліквідації. «Ваші шанси на виживання ростуть, агенте Мамаю!» - сказав я собі. Сказав і сам із собою погодився.

Тут машина зупинилася, більше нікуди не завертаючи. Дверцята відчинилися, і я побачив… точніше - не побачив нічого. Нічого, крім абсолютної, цілковитої темряви по той бік салону. Низький владний голос промовив негучно:

- Виходь.

І я вибрався з машини, відчуваючи себе повністю безпорадним, яким насправді і був у цей момент.

Міцні руки обшурували мої кишені та дістали звідти те, що знайшли, - бластер, гаманець і свіжоподаровану банкіром ручку. Після виявлення зброї, до справи долучилася ще одна пара рук, і вже вдвох вони досить-таки грубо обшукали мене з ніг до голови.

- Уперед! - рішуче наказав той самий владний голос.

Я йшов практично навпомацки, поступово звикаючи до темряви. Відчувалося, що поруч ступають двоє. Це було не дуже далекоглядно, враховуючи рівень моєї бойової підготовки. Хоча, цілком вірогідно, що хлопців підстраховує снайпер з нічним прицілом. Принаймні я б на місці тутешнього боса обов’язково підстрахувався. Через кілька хвилин звиклі до темряви очі розібрали, що ми потрапили до чималенької кімнаті. Трохи далі, у кутку, чулося чиєсь астматичне дихання. Мене трохи потримали на порозі для збільшенння психологічного тиску, а потім все-таки повели на звук.

Усе це нагадувало провінційний цирк. Є таке шоу - фокуси в чорній кімнаті. Тільки там для контрасту використовують світло, а тут… Певно, головний режисер цієї вистави не любить світла або просто береже його для кульмінації. Стривайте, як я сказав? Не любить світла? Щось мені це нагадує. Здається…

- Покажіть мені його, - старечий голос, який пролунав із кутка, разюче контрастував з командним басом моїх конвоїрів.

Яскравий промінь ліхтарика уперся просто в очі, осліпивши їх вдруге.

- Оцей?

Я намагався будь-що триматися твердо:

- Салмане. Облиш свої дешеві трюки. Після того, як я скажу те, що маю сказати, ти навіть спати будеш при світлі.

- Ти не летів зі мною з Брунею.

Героїчний вираз обличчя у мене вийшов тільки з другої спроби:

- Твої сявки не знають, що охорона султана Брунею складається з ґурків. Твої сявки не знають, навіщо кожен ґурка носить кривого ножа і що саме вони тими ножами відрізають полоненим ворогам, - давалася взнаки п’ятірка на іспиті з історії спецпідрозділів у Академії УГС. - І якщо ми з тобою не домовимося, сюди прибуде два десятки ґурків з Брунею, і твої хлопці довідаються про все це на власній шкурі, а ти ще раз переконаєшся, що зачіпати особисті інтереси султана не варто.

Відповіддю на мої слова була тиша, порушена тільки астматичним диханням господаря. Здається, я зумів-таки бути переконливим.

Ліхтарик згас.

- Злиште нас удвох, - звелів старечий голос.

- І дайте трошки світла, - додав я.

Завуальована штучним павутинням лампочка висвітлила розкішний фотель у кутку, на якому вмостився мій візаві. Тепер я мав змогу уважно роздивитися легендарного міжнародного афериста. Треба сказати, що вигляд у нього був кращий, ніж можна подумати за тембром голосу. Перед мої очі сидів сильно потертий життям, однак ретельно відреставрований стариган із чорними кучерями до плечей, колись пропорційним, а зараз обвислим обличчям, хижим, немов у шуліки, носом та глибокими чорними зіницями в темних колодязях очей. Зовні йому можна було дати років шістдесят, а з голосу - дев’яносто, в середньому виходило сімдесят пять. З даними анкети збігається. Настрій співбесідника з’ясувати було важче, бо настільки чорні очі скануванню не підлягають. Єдине, що можна твердити з певністю, - я йому не сподобався.

- Ну і хто ж тоді летів зі мною літаком з Брунею?

- Звідки ви так добре знаєте українську? - я вирішив виграти трошки часу, щоб відійти від викрадення.

- Я знаю дванадцять мов, і українська - не найскладніша.

- А все-таки.

- Ти сам чудово знаєш, що половина кілерів і бойовиків у світі - українці.

- Половина?! - недовірливо присвиснув я. - А я гадав, відсотків із тридцять.

На жаль, у його словах була рація. Традиція найманства, яка сягала в Україні тисяч років, не могла не відбитися на уподобаннях сучасників.

- Не заговорюй мені зуби.

- Я людина маленька. Маю доручення зустрітись і поговорити.

- Поговорити? - Салманів рот показово скривився. - Українців не посилають поговорити. Для цього існують євреї.

- А мене послали! - уперся я рогом. Нічого собі заявочки!

Салман Каганович повільно зміряв мене своїм чорним поглядом.

- На кілера теж не схожий, волина фраєрська, ручка з мікрофоном у кишені… Слухай, я вичислив тебе, малий. Ти кур’єр. Тебе прислали не поговорити. Тебе прислали сказати. І привезти відповідь. Ти - рекомендований лист з оплаченою відповіддю. Але мрієш стати аферистом. Я таких багато у своєму житті бачив. Тож кажи свої слова.

Від образи я зчепив зуби. Нічого, нехай лист. Аби була відповідь. До речі, що він там верзе про ручку з мікрофоном?

Поміркувавши отак кілька секунд, я перейшов до основної інформації:

- У тебе є компаньйон, Ліон Родимчик. Він перейшов дорогу людям султана. Тепер вони вважають, що до цього причетний ти. Я повинен з’ясувати, чи ти насправді маєш до цього відношення, і оголосити ультиматум.

Губи Салмана Кагановича заворушилися. Складалося враження, що у мого співрозмовника періодично випадає штучна щелепа.

- Слова, - вимовив він врешті зневажливо. - Це тільки слова. Я багато кому перейшов дорогу в цьому житті. Тільки це був не султан. Скажи те, що маєш сказати, до кінця.

- Для цього я повинен зустрітися з Ліоном. Ти, я і Ліон. Там я дам усі докази й оголошу умови.

- Докази дають у суді. Ти - не суддя. Ти - кур’єр. Не знаю, хто твій господар, але це не султан Брунею. Перекажи своєму господарю, що я хотів тебе вислухати, але ти нічого не сказав, - він знову втупив у моє обличчя двостволку своїх чорних зіниць. - Іди.