Пацики - Дністровий Анатолій

Невдовзі ми виходимо на двір, підходимо до столика, навколо якого ціла купа народу: старший Машталір, Кнопка, Коновал, Юра Пиж, ше кілька знайомих пацанів, навіть прийшов Боря Гебельс! Нарешті я бачу Артура: він стоїть осторонь, мовчки курить, часто спльовує на землю, його обличчя виглядає блідувато–сірим і втомленим, а очі полохливі й сумні. Кнопка своїми приколами веселить публіку, розмахує руками, і всі регочуть. Вітаємося з присутніми, потискаємо кожному по черзі руки. Артур у наш бік навіть не дивиться. Я підходжу до нього й кажу, з нами будеш валитися, ти догнав? Обличчя Артура покривається червоними плямами, він виправдовується, що я образив його тьолку. Перебиваю його й нагадую про той вечір, коли Іруся валялася п'яною тут, біля турніка. Пацани кажуть, що саме так і було, нема чого хвостом крутити. Да, да, підходить до нас Кнопка, всьо було так, як каже малий, Артур, ти йому свою тьолку сам віддав, ти хотів її під Толяна покласти, так було? Його обличчя здригається, блідне, очі розширюються, наче стикнулися з небаченим досі. Ви не так все зрозуміли, тремтить голос Артура, ви, ви, неправильно все зрозуміли. Це ти не так розумієш! — сичить на нього Кнопка, тепер ти висуваєш претензії до нормального малого, відвішуєш йому піздюлєй, хоча він від тебе молодший на сім років. «Бичяра, ти мій!» — кричить до нього малий Машталір. Я його вчасно зупиняю, не тут, ідемо за басейн 20–ї школи, там нас ніхто не побачить. Через шкільний стадіон прямуємо до басейну. Беремо Артура в кільце. Виходь три на один, звертається до Артура Кнопка, вони від тебе (показує на нас) на сім років молодші. Ми будемо двоє, кажу йому. Пацани від нас відступають, залишаємося втрьох: я і Бодьо проти Артура. Він виглядає переляканим, але невдовзі опановує себе. Заходимо з різних боків. Раптом Артур накидається на мене й завдає потужного бокового правою, я насилу встигаю сховати вухо за плече й відчуваю різкий біль у лівій руці–Сильно засмалив. Несподівано Артура відкидає — Машталір наносить йому серію по корпусу. Я зі свого боку підбігаю до цього вилупка й б'ю «спицом», наче м'яч, у коліно. Артур від болю йойкає й злегка присідає, цієї миті Бодьо добавляє ногою, але суперник ловить його й звалює на землю. Мені вдається затопити Артурові у праве око, але виходить боляче — мабуть, попадаю в кістку брови. Так і є, бо в Артура одразу з того місця юшить кров. Він стає озвірілим, навалюється на мене з кулаками, один із ударів припадає у праву щоку, від чого в голові все перевертається. Отямлююся й бачу, як Артур тримає Машталіра за шию, не дає вирватися й душить. Я розбігаюся й з ноги заряджаю Ар–турові по нирці, він послаблюється, відпускає Машталіра й падає на праве коліно. Бодьо наносить по ньому удари, як по макетові. Малий, давай! — кричить Кнопка. Артур намагається підвестися з собачої пози, але наші удари щоразу звалюють його на землю. Через кілька хвилин він більше не реагує, хоча руками ще захищається. Я зупиняю Машталіра, аби цей лох підвівся. Артур лежить і харкає кров'ю, на нас дивиться скоса й про себе щось гнівно шепоче. Вставай! — гаркає до нього Кнопка. Вставай! Артур не реагує. Тоді Кнопка просить пацанів його підвести. Риня й Дефіцит ставлять Артура на ноги. Він опирається на стіну басейна й з–під лоба обводить усіх поглядом. Я кажу, що не знаю, чи треба гасити його далі. Малий Маш–талір підходить до нього й б'є по корпусу. Артур від болю згинається, але опору не чинить.

— Бичяра! — плює на нього Риня.

— Може, його обісцяти? — каже Дефіцит.

— Якась стара духовка з собачкою сюди суне, — каже старший Машталір і показує в бік Київської. Ми закурюємо. Я підходжу до Артура:

— Ти був не правий.

Артур мовчить, дивиться собі під ноги. Я б'ю його долонею по щоці.

— Да, — каже він.

— Шо «да»? — підходить малий Машталір.

— Я був не правий.

— Ти не просто був не правий, — беру його за комір куртки, — ти повівся, як останній лох, ти це доганяєш? ти ж свою тьолку не поважаєш — віддаєш її, а потім знову гуляєш, ти й себе не поважаєш, а знаєш чьо? бо ти не відповідаєш за свої слова, а з такими шо нада робити?

— Гаси його! — кричить Дефіцит.

— Правильно, да тебе навіть пиздити гидко, ти хоч це доганяєш, фуфєл? — знову заряджаю в табло. Бодьо з ноги ще раз його валить і каже, щоб більше на очі не показувався. Дефіцит поривається забрати в нього катоновий куртяк, але Кнопка його зупиняє. Дефіцит не розуміє, чого йому не дозволяють дати лосю по рогах. Я відводжу Діму вбік і пояснюю, що Артур раніше ходив із Кнопкою і старшим Машталіром, думаєш, їм приємно дивитися, як опускають їхнього колишнього кєнта. Діма підіймає вгору руки, тіпа, пацани, нема питань. Артур іде. Ей, му–му, гукає йому в спину малий Машталір, тобі вже женитися треба. Ми регочемо й дивимося, як від нас повільно віддаляється побитий і жалюгідний Артур. Бодьо підходить до мене й запитує про руку, як? болить? нада йти до лікаря.

— Риня, курвий ти син, — гукаю до нього.

— Шо таке?

— У мене голова від твого «краба» розвалюється.

Він усміхається, закидає голову й гордо каже:

— Це тобі не морди бити, а з Ринею в карти грати.

24

Голюся. У голові роїться купа думок. Сьогодні ми збираємося разом зі своїми мантелепами. Це буде перший мій вихід на люди з Лянею, хоча, судячи з її реакції, вона цього особливо не прагне, каже, дурачок, мені твої друзі до одного місця, мене цікавиш тільки ти. З понеділка почнеться виробнича практика на текстильному комбінаті, який простягається на кілька кілометрів за нашою бурсою. Кожного дня, протягом двох тижнів, треба буде ішачити з ранку до обіду, вставати вдосвіта, поспішати на зупинку, сідати в переповнений сонними роботягами тролейбус, двадцять хвилин їхати з мовчазними сірими мордами й дивитися на ліниві пейзажі за вікном; кожного дня треба буде вітатися й розмовляти з бригадою слюсарів, до якої тебе прикріплять, виконувати їхні настанови, поради, доручення, ходити з ними на перекур і слухати їхні балачки про риболовлю, побутові та сімейні проблеми, відпрошуватись на десять–п'ятнадцять хвилин відвідати свого приятеля, який працює в іншій бригаді. Єдине, що втішає, цього разу нас кинуть у прядильний цех, де значно менший шум, аніж у ткацькому. І машини там високі й довгі, між ними можна легко ховатися й тікати від виробничого майстра. Взимку нас кинули на тиждень у ткацький цех — більшої каторги у своєму житті я ще не бачив: велетенське приміщення (мабуть, кілометр квадратний), заставлене купою ткацьких верстатів, робота яких породжує божевільний гуркіт; від цього гулу не чути, як поруч кричать (навіть білі невеликі виробничі тампончики, які нам видавали для затикання вух, мало допомагали). Від дикої роботи тисяч ткацьких верстатів під ногами вібрує бетонна підлога, аж у яйцях бринить. А від нудьги й монотонного, безперервного гулу, через який неможливо розмовляти один із одним, ставало настільки тоскно, що ми лічили хвилини, аби хутчіш скінчилася робоча зміна. Або ж, коли від роботи харило, коли остаточно їхав дашок, ми брали шпулі —- невеликі картонні двадцятиміліметрові трубки, на які намотувалася у вигляді кокона нитка, — і жбурляли ними одне в одного. Пригадую, як придурок Коновал запустив такою шпулею глибоко в цех, і вона влучила літній ткачисі в балду… Ми дивилися на неї, як на ненормальну: серед заклопотаних співробітників, які стояли за станками, вона з перекошеним обличчям гнівно розмахувала руками, її рот неймовірно активно рухався, але… ніхто не чув і не звертав на неї жодної уваги, оскільки нестерпний ткацький шум заповнив думки й увагу всіх цих людей… навіть якби когось пристрелили в цеху, цього б ніхто не помітив. Згадуючи сцену з ткачихою, у макітру котрої влучила шпуля, я завжди усміхаюся. Про роботу в ткацькому цеху ходили купа неприємних чуток, що там дуже шкідливо для здоров'я, можна оглухнути, й не тільки… Підозрюю, що всі слюсарі ткацьких цехів (від постійної вібрації підлоги) під старість стають імпотентами… тому ми всіма можливими способами прагнули потрапити в прядильний цех або в ремонтні майстерні, де спокійно сидиш у м'якому кріслі, граєш у карти, слухаєш радіо або музику чи робиш свою повільну, терпиму роботу.