Пацики - Дністровий Анатолій

23

Мій «портрет» поволі заживає, синяків майже не видно, тільки темнуваті, жовті плями під правим оком, на лобі і біля лівого кута рота нагадують про нещодавні побої. З правою рукою, яку пошкодив, коли разом із Ринею й Дефіцитом товк незнайомого, випадкового штемпа зі Старого парку, здається, все добре.

«Сьогодні відпиздимо Артура, ти і я… — телефонує малий Машталір. — Кнопка його приведе. Як твоя рука? Пухлина спала? Це добре. Я принесу еластичний бинт. Артур — збуй здоровий. Удари треба робити сильні й точні. Якщо рука буде боліти, то вали його по ногах і по яйцях, особливо по колінах і ззаду по литках. Так він відразу звалиться».

«Вила йому в моргала».

«На місці розберемося», — кладе Бодьо слухавку.

Я пробую правицю, стискаю в кулак, легко б'ю по стіні, ще трохи болить. Падаю на ліжко й думаю про події останнього місяця, лише зараз відчуваю страшенну втому від усіх цих пригод із постійним буханням і мордобоєм, навіть печінка про себе нагадує легким штриканням, намацую її двома пальцями, здається, збільшилася; да, з кіром треба зав'язувати. За вікном пригріває сонце, щебечуть горобці. Літо, однако. Після обіду телефонує Ляня, пропонує піти у кіно, сьогодні в кінотеатрі «Україна» новий фільм, здається, американська комедія, підемо? Я кажу їй, що не можу, маю серйозні діла, вона замовкає, по її нерівному диханню розумію, що образилася, можливо, й плаче. Раптом — Ляню справді пробиває важке ридання, крізь яке чую сполоханий, надривний голос, перелякані запитання, я вчора поводилася як проститутка? так? скажи, скажи; пауза; грубо перебиваю її, шокований почутим, бляха, шо за туфту ти несеш? як ти про таке могла подумати?

«Да? — знову ридає. — Ти думаєш, я не бачу, як ти до мене ставишся?»

«Ляня, давай закриємо цю гнилу тєму. Ти ж знаєш, що я тебе люблю».

«Не обманюй!» — плаче вона. Мені хочеться її порвати, накричати, виматюкати, але я себе стримую. От курка дурнувата; пауза; я в осаді, вбила собі таке в голову.

«Якщо ми одне одного любимо — ми можемо це робити будь–де. Розумієш?» — говорю трохи роздратовано. Ляня мою інтонацію вловлює відразу, бо замовкає й більше не плаче, просить прийти, але я відповідаю, що сьогодні ніяк не можу, серйозні справи.

«Які справи? Ти не хочеш мене бачити?» У неї, певно, з мозгами справді серйозні проблеми; кажу їй, що є один обов'язок, мушу його виконати. Пауза. «А після… ти можеш прийти?»

«Якщо все буде добре — прийду».

«А може бути недобре?»

«Ляня, я тобі все розкажу».

Вона мовчить. Аби цей дебілізм закрити, я кидаю слухавку. Торба, яка вона хвора на голову, це просто торба, й треба ж таке придумати. На стареньку радіолу «Рекорд» ставлю платівку «Кіно», яку мені подарувала матір ще на св. Миколая. Вона в мене взагалі оригінальна. Хотіла під подушку запхати мандаринки, апельсинки та іншу фіґню, але ж я не маленька дитина, якій треба цицьку чи цукерку. Коли я зранку побачив біля свого ліжка платівку, якої в Тернополі, мабуть, ні в кого не було, бо в «Мелодії» вона ще не продавалась, мало не випав в осад. Як виявилося, це з Естонії вислала посилкою тітка Ольга. У них там круто, все є, два роки тому, коли я з матір'ю приїздив до них у гості, у мене шухляда впала: маленьке містечко Хаапсалу на березі Балтійського моря, невисокі, помальовані в жовтий, рожевий, світло кавовий колір дво–і триповерхові будиночки з декоративними, стрімкими дахами з червоної черепиці, з майстерно вирізьбленими вікнами і дверима, з вузькими, викладеними бруківкою, тихими вуличками, по яких їздять старі «волги», «москвичі», «форди», «опелі» (як казав мій дядько, чоловік тітки Ольги, — це в Прибалтиці зараз така «струя» пішла — на стародавні машини). А ще пам'ятаю велику кількість смачних рибних страв, а ще місцеві шпроти, які виготовляють у Хаапсалу, ням, ням, це не те гівно, яке деколи викидають у нас на прилавки, а ще — затишні бари, забігайлівки, кафе, де неприступні офіціанти й бармени в білих накрохмалених сорочках на короткий рукав і в чорних краватках мовчки обслуговують клієнтів із німецькою точністю. Коли мій дядько купив мені «безалкогольний» коктейль (для замилювання баків моїй матері, аби не сварила; від цього коктейлю я відразу відчув себе щасливим) і запропонував відійти від стійки бару й сісти за столик, я запитав «може, тут?». Він подивився на мене, як на божевільного, й сказав: «Тола, я — естоніц, у нас так не прійнято». А ще пам'ятаю моїх естонських ровесниць — Інґрід й Ані, які жили в сусідньому під'їзді, вечорами ми разом сиділи на лавці у дворі. Я пам'ятаю, як вони з мене насміхалися, особливо з моєї ламаної російської мови; вони зі мною також розмовляли москаль–ською, я реготав із їхньої вимови ще більше — так по–дерев'яному можуть говорити хіба коні. Вони зараз, мабуть, підросли, як каже моя бабуся, нівроку, може, трахаються, як ненормальні. От куди б я хотів звідси виїхати…

Пригадую, як після моїх розповідей про поїздку в Естонію Риня вчепився до мене, як воша до кожуха, аби дав йому адресу Інґрід. Вони листувалися півтора року, й одного дня вона несподівано приїхала в Тернопіль!!! Це настільки було несподівано, що Риня аж сів на сраку: куди її дівати… Мабуть, у його котлі багато запитань варилося. Але це ще було не пекло — пекло на нього тільки чекало. Інгрід приїхала на місяць (батькам наплела, що поїхала в санаторій у Карпати); вона зробила Риню чоловіком — кожного божого дня мала його по повній програмі, як велику іграшку, котра не може чинити опір; урешті, від нього залетіла, й Риня від однієї думки, що невдовзі стане батьком, схуднув на п'ять кілограмів, а за аборт виклав пристойні бабки. Пекло було попереду: Інгрід відмовилася повертатися на свою батьківщину шпротів і старих автомобілів. Тітка Ольга написала мені листа, чи не до тернопільського хлопця, з яким листувалася, поїхала Інгрід. Ясний перець, що до тернопільського. Одного вечора — через тиждень — на порозі моєї квартири я побачив здоровенного сорокарічного незнайомця — це був батько Інгрід. Я подумав: Рині настала торба. Але естонець виявився добряком із лагідним серцем, він лише нас благав: «бандери, верніте доч, мне нічево не нада». Так і покинула життя Рині прекрасна Інгрід. Деколи я в нього запитую: «Як поживає Інгрід?» Він кисло посміхається, наче минуле постає перед його поглядом, і з нотками ностальгії в голосі каже: «Грім–баба, такої в мене більше не буде…» або «мене так ще ніхто не любив…». Я тобі вірю.

Мої думки перериває дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі малий Машталір, Діма Дефіцит і Риня. Через годину Кнопка приведе Артура в наш двір, каже Дефіцит. Я запрошую їх пройти в мою кімнату. Ну як, готовий? — запитує Риня. Да, готовий, хоча всередині трохи відчуваю мандраж, це завжди так — перед валкою, кров наперед гуляє, тримає в напрузі. Головне — не нервуйся, сміється Риня. Малий Машталір розглядає наклеєні на стіні картинки, каже — круто, потім просить, аби показав руку, оглядає, мацає пальцями, легко натискає на кістки, розминає, бляха, болить, кажу йому. Може в «тисячі» перекинемося? — пропоную картами вбити час. Не встигнемо, каже Дефіцит, давай у «ду–рака». Дістаю з шухляди колоду, тасую і роздаю карти. Мені випадає грати в парі з малим Машталіром.

— На шо граємо? — запитує Риня.

— На водку, — каже Дефіцит.

— Я не п'ю, — протестує Бодьо, — давай на морозиво.

— На шо? — кривиться Риня. Ми регочемо й підстьобуємо Машталіра, може, ще на манну кашу з молоком чи на кілька пачок «Малюка». Бодьо захищається, каже, що «Малюк» дуже корисний і його спортсмени вживають, аби росли м'язи. Пропоную зіграти на пару «крабів». Риня відразу мене підтримує, бо він дає дуже болючі «краби», голова після цього може в труси звалитися, а потім ще болить годину. Граємо. Спершу їм мастить, попадаються козирі, й вони нас просто рвуть на кавалки, але з кожним ходом ми набираємо обертів, я першим вилітаю з гри, й Бодьо мочить їх один. Ми виграємо. Вони підставляють свої голови, ми їм відвішуємо по два «краби». Риня каже, що на нас чекає страшна розплата. Дефіцит розкидає карти. Другу партію вони нас взувають по повній програмі. Спершу «краба» дає мені Дефіцит (укус комара страшніший), а другий відвішує Риня. Мудак! І то такий відвішує, що голова мало не розколюється. Машталір також кривиться й чухає те місце, по якому зарядив його Риня. Третю партію ми валимося, як демони, але виходить нічия. Пора йти, каже Дефіцит. Бодьо дістає з кишені куртяка боксерський бинт, туго намотує мені на руку, запитує, чи нормально. Не рука, а кувалда. Артурчику буде Дахау, сміюся до пацанів. Риня, ти — мудак. Він запитливо на мене дивиться, а я показую на голову, кажу — від твоїх блядських «крабів» макітра болить. Зі мною не можна грати на «краби», регоче він.