Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

— Очищайте, очищайте швидше цей кістяк! Шукайте пробоїну, щоб пробратися всередину! — схвильовано кричав він. — Це світове відкриття! Марате! Ти прославишся на весь світ! Як ти натрапив на цю виняткову, чудову знахідку? Як ти розпізнав її в такому вигляді.

— Ага, я вам казав! — торжествував Марат, невтомно працюючи лопатою, якою він зачищав борти корабля. — Я був певний, що ви оціните її… Як я впізнав? Так само, як і ви: по кормі і по носі. Бачите, як вони підняті і як між ними борти опущені і вигнуті.

Павлик, захоплений загальним хвилюванням, рвав руками водорості, хапав морські пера, не боячись опіків, які він неминуче дістав би, коли б доторкнувся до них голими руками.

— Що за гарячка? — почувся раптом густий голос Скворешні. — Збожеволіли ви тут?!

Разом з Цоєм він опустився на дно поряд з усіма, і якийсь час, чекаючи відповіді, обоє здивовано дивилися на своїх друзів.

— Чого ти стоїш, каланча? — накинувся на Скво-решню, не припиняючи роботи, Марат. — Очищай корабель! Хіба не бачиш?

— Еге! — вигукнув Цой. — Тут пахне археологією. Швидше до роботи, Андрію Васильовичу! — І він енергійно приєднався до зоолога, який зривав товсті стебла водоростей.

— Корабель?.. Археологія?.. — протяг, все ще нічого не розуміючи, Скворешня. — А справді, схоже на корабель. Та що ви з ним думаєте робити? Ради чого очищати його від цієї погані?

— Як вам не соромно, товаришу Скворешня! — обурився зоолог, упираючись ногою в борт судна і смикаючи з усіх сил пучок морських лілій, що не піддавалися. — Адже це стародавній іспанський корабель епохи Колумба і Кортеса. Це безцінна археологічна знахідка. Може, в його каютах і трюмах ми знайдемо дуже цінні історичні матеріали.

— То чого ж ви одразу не сказали? — квапливо промовив велетень. — Корабель, корабель, а який корабель — не кажуть…

Він засвітив свій ліхтар, витяг кортик, і робота закипіла з подвоєною силою.

— Марате, піднімись на палубу, — сказав зоолог, — може, там легше пройти у внутрішні приміщення.

Впустивши трохи повітря в свій заспинний мішок, Марат піднявся з грунту і швидко опинився на юті. Однак працювати там було зовсім неможливо. Ноги провалювалися серед уламків, зарослих коралами, нуліпорами, наповнених різноманітними поліпами, голкошкірими, молюсками. Все ж він спробував розібрати уламки, шукаючи входу до капітанської каюти, яка в каравелах того часу завжди містилася на юті, біля стерна. Внизу, під кормою, працював Скворешня, посередині — зоолог, а біля носа — Павлик. Корма осіла прямо на одну з скель, що оточували галявину, і задерлася догори, а носом судно наполовину зарилося в грунт. Між форштевнем і скелями було метрів з п'ять вільного простору. Далі пасмо скель відходило вбік і, слабо освітлене ліхтарями, губилося в густих сутінках глибин.

Павлик кинув туди погляд. Йому здалося, що щось довге, блідосіре заворушилося біля скель. Він подивився уважніше, але нічого підозрілого не помітив.

«Треба з іншого борту глянути, — подумав він. — Може, пробоїна там…»

На хвилину ним оволодів страх, і серце забилося в грудях так сильно, ніби хотіло вирватись. Але друзі були близько, цікавість тягла, як на аркані, і Павлик, оглядаючись і тримаючи руку на рукоятці кортика, обережно обійшов форштевень.

По той бік судна виявилася невелика галявина з розкиданими на ній брилами скель і купами дрібних уламків. Галявина замикалася невисоким півкруглим пасмом скель, серед яких чорніли плями невеликих гротів і печер, оброслих навколо отворів водоростями та різноманітною придонною фауною.

Павлик обережно пробирався вздовж борту судна, обходячи і перелазячи через слизькі уламки скель. Час від часу бив кортиком по дерев'яних, але вже майже закам'янілих від часу і морської води бортах судна.

Так він дійшов майже до корми, як раптом рука з кортиком, не зустрівши опору, легко провалилась кудись всередину судна. Серце Павликове завмерло від радості. «Пробоїна, — подумав він. — Сказати?.. Ні, огляну спершу сам!..»

Все ж він хвилинку вагався. Було дуже страшно, але думка про радість Арсена Давидовича, про його подяку за таке відкриття і загальне схвалення та похвалу переборола страх.

Кількома ударами кортика він обрубав гірлянди водоростей і просунув шолом з ліхтарем в отвір, що відкрився. Освітився невеликий простір. Купа якихось чотирикутних і круглих предметів, суцільно зарослих дрібними водоростями і черепашками, здіймалася зліва. В цих предметах Павлик розпізнавав ящики і бочки. Заплутуючись ногами в хащі водоростей і морського пір'я, яке від роздратування безперервно мерехтіло зеленими і жовтими вогниками, Павлик зробив крок всередину судна. Пробоїна виявилася величезною і легко пропустила хлопчика. Він став на найближчий ящик, посковзнувся на суцільному зеленобурому килимі з дрібних, як мох, вапнякових водоростей та поліпів і провалився ногою в щілину між наваленими в купу предметами.

Він ледве звільнив ногу з пастки і, піднімаючись, помітив, що у вільному просторі, праворуч від входу, вгорі і внизу, ворушилися і звивалися якісь довгі товсті, немов гадючі тіла. «Канати, мабуть, суднові», подумав Павлик. Він зійшов з ящика і, обходячи купу, почав обережно пробиратися в глибину трюму. Через два кроки він наткнувся на східці, що здіймалися до палуби. Ледве він ступив ногою на перший східець, як почув голос Скворешні:

— Ага! Ось воно де пробоїна! Тільки зовсім невелика. Ахтерштевень розбитий!

— Покажіть, покажіть! — відповів голос зоолога і тут же додав: — А де ж Павлик?

Він не встиг закінчити фразу, як залунав гучний тривожний крик Марата:

— Восьминоги! Восьминоги повзуть! Бережіться!

— Ну що ж, приймемо бій, але знахідку не кинемо, — спокійно промовив зоолог. — Рукавиці надіти! Марате, йди до нас! Треба бути вкупі. Павлику! Павлику! Швидше до мене! Де ти?

Заціпеніння, яке охопило Павлика при першому тривожному вигукові Марата, зникло. Він крикнув:

— Я тут, тут! Біжу до вас!

Павлик кинувся до виходу, але заплутався в чомусь ногою, упав і, намагаючись тремтячими руками звільнити ногу, бубонів:

— Я іду… Я зараз… Почекайте мене…

В ту ж хвилину він почув гучний голос Скворешні:

— Ах, чорт візьми! Рукавиці загубив! А цієї звірини тут понад десяток повзе. Ах ти, гадина! Брешеш… брешеш!.. Ні, брат, мене голими руками не візьмеш!

Звільнивши ногу і обпираючись за спиною обома руками, Павлик збирався уже встати. Раптом він відчув, що руки ззаду немов чимось міцно зв'язані, сплетені.

Нічого ще не розуміючи, Павлик рвонувся, звільнив праву руку і схопився за рукоятку кортика. Але щось довге, гнучке перехопило руку і з непереборною силою притиснуло її до грудей. Протягом кількох секунд по Павликових грудях, по його животу, спині і ногах, звиваючись і витягуючись, проповзали якісь інші товсті гнучкі гадюки; вмить все Павликове тіло виявилося густо обплетеним, і він не мав змоги поворухнути ні ногою, ні рукою. Павлик підняв очі і вигукнув від жаху:

— Восьминог!..

Над ним у вінку товстих канатів, що розходилися у всі боки, висів величезний чорний дзьоб з загнутим гострим кінчиком. Трохи вище, за вінцем в глянцюватокоричневій округлій масі поблискували зеленуватим світлом двоє величезних, як чайні блюдця, очей. Вони байдуже і нерухомо дивилися в Павликове обличчя, і він почував, як під їх холодним поглядом стигне його кров, німіє тіло, ціпеніє мозок. Він хотів крикнути, покликати на допомогу, але з горла вирвалися лише хриплі, невиразні звуки. Потім він відчув, що якась нездоланна сила тягне його в напрямі до виходу.

Протягом цього короткого часу Павлик чув голосне сопіння, лайку і крики Скворешні:

— Цілься йому в очі, Марате! В очі, в очі! В тіло безцільно! Ось так… так!.. А-а-ах! А-а-ах! Ось тобі! Не опирайся його щупальцям! Хай він сам притягує тебе ближче до очей…

— Він мені руку притис до тулуба, — чувся здавлений голос Марата. — Скільки їх… Скільки їх!.. Все нові… Цой! Цой! Допоможи!..

– Єсть допомогти, — спокійно відповів Цой. — Ага!.. Не люблять, голуб'ята, електроструму. Корчаться, як березова кора на вогні.