Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Та я навіть таке слухати не хочу! Пустіть мене, мамо, не тримайте!

Він зривається, хоче втекти від неї, але вона вчепилася обіруч за нього і примушує сісти поруч себе. Ільчиха знає, що коли він тепер вирветься з її рук, то, можливо, й тиждень, а то й більше до хати не навернеться. Тоді все пропаде. Розійдеться по селу чутка, що Курочка сам приходив сватати її сина за Доцьку, дука образиться і сподіване щастя, що його, може, покійний Ілько виблагав для її сина, розвіється, як туман по долині.

— А ти подумай, Дмитрику, подумай, синку.

— Мамо, якщо ви будете таке говорити, то я заткаю собі долонями вуха, а ви говоріть хоч до самого ранку, хай вас слухають оті дерева. Якщо ви випили, мамо, то йдіть проспіться, а завтра вам інакше стане в голові. Ви що — втопити наважились мене? Та я навіть не хочу сну марно тратити на таку пусту балачку!

Він знову хоче вирватись, але вона держиться його, як гріх душі.

— Ти мусиш мене вислухати, що я тобі говорю, бо я тобі мама, а ти кров моя. Сину, чи ти гадаєш, що я тобі ворог? Чи ти гадаєш, як я вже стара, то геть-чисто забула, що таке любов? Любов, дитино, то діамант на росі, що доти світиться, доки сонечко не припече. То пушок кульбаби, що доти радує око, доки вітрець повіє… Тобі здається, що коли ти тепер молодий та дужий та гориш любов'ю до Марічки, то завжди так буде? То тільки до полудня так, синку ти мій дорогий, а з полудня підуть сварки та злигодні, що сам себе проклинатимеш, що мами не послухав. Що ти собі гадаєш, синку? Любов — то така пані, сину, що любить достатки, добру страву, та пухову постіль, та багату одежу, та пошану поміж людьми. А хто сьогодні бідного шанує? А ти дивись, як у нас. Хати тобі не запишу, бо на хату маєш сестру. Старий Мартинчук теж тобі хати не дасть, бо на ту хату ще в нього не одна Марічка, а четверо їх. Від мене дістанеш осьмину городу і чвертку поля по моїй смерті, та і їй більше не дасть тато. З чого тут починати? Ні двора, ні кола, ні миски, ні ложки. А діти, Дмитрику? А діти? Ти ж знаєш, що чим більша бідність, тим більше дітей. Ти згадай, як я з вами намучилася. Чи знала я, що таке неділя-відпочинок? Люди повбираються файно та йдуть у церкву в неділю, а я вдаю, що в мене болить зуб, — підв'язуюся хустиною, бо в мої чоботи взулася Олена. Я про це ніколи не згадувала, ніколи не поминала вам, але дуже-дуже важко доводилося мені ростити вас! А ти подумай: мені ж і двадцяти семи ще не було, як пруссаки повісили тата. Може, і в мене могло пусте в голові бути, але я ні… Я всю свою силу, все своє здоров'я, всі свої молоді роки віддала вам, своїм дітям. Може, й мені тепер, бодай на старість, належиться щось від дітей. А тобі хіба не було б веселіше, коли б твоя мама на старість бодай не потребувала гарувати, як ота шкапа?

— Мамо, — нахиляється син до потрісканих материних рук, — я вас люблю і шаную. Я вас ще більше шаную і люблю за те, що ви залишилися з нами, малими, і дали собі раду та вивели нас у люди. Я на все згодний для вас. Все просіть у мене, але в тім однім не можу послухати вас, мамо! Вірте мені, мамко моя рідна, якби міг, то послухав би вас, але так зайшло, що не можу. Вмерти за вас можу, а послухати вас у цьому не можу.

— Синку ти мій, — обмацує Ільчиха його лице, — а якби я могла, то теж не вимагала б цього від тебе. Але знаю, що ти на старість, а ще не дай бог старість з довгою лежею, кісточки мої проклянеш у гробі, що не зуміла намовити тебе, коли ти ще був молодий та дурний. Подумай, синку, добре подумай…

— Йой мамо, що тут є думати?

Якби не про Марічку йшлося, а про когось іншого, то, може, й поступився б. Втопив би свою долю, аби тільки мамі було легше.

— Таж то Марічка, мамо! Я ж присягав їй до місяця, що не покину її, а вона повірила мені. Як же ж ви можете хотіти тепер від мене, щоб я ламав присягу?

Присяга? Ільчиха боїться кривоприсяги, як смерті. Фальшива присяга, кажуть, аж до третього коліна карає. Присяга… Та раптом її розум освітлює здорова думка: а чого їй боятися? Хіба дійсна та присяга, що складає її парубок дівці десь у вербах при місяці? Якби так кожна присяга, що її парубок дає дівчині, мала мститись, то всі чоловіки ходили б з повикручуваними ногами й руками.

— Ти навіть не говори таке слово — присяга, бо то не присяга. Аби присяга була дійсна, потрібно свічок та розп'яття. Вибий собі з голови присягу при місяці. Це ніц-а-ніц не варте!

— Мамо, не про присягу тут ідеться, а про моє слово. Мамо, — припадає він лицем до її плеча, як у дитинстві, — мені соромно вам про це говорити, але мушу тепер сказати… ми вже близькі з Марічкою… Яка совість була б у мене, якби я тепер покинув дівчину? Зіпсувати, забрати честь дівочу й покинути?

Ільчисі здається, що земля захиталася під нею. От тобі й маєш! Не дівка Мартинчука обходить її, а її кров, її внук зачатий. Аби її кров мала валятись десь попід людськими плотами, а дітиська мали б його байстрюком дражнити?

— Коли має родити?

— Мамо, — притискається він лицем до її плеча, — це не те, що ви гадаєте. Вона не тяжка, але я вінок забрав у неї.

Ільчиха з полегшенням зітхає. Дмитро чує, як здіймаються і опадають мамині груди.

— Не вона перша, не вона остання, синку…

— Мамо, як ви можете таке говорити! Марічка — чесна дівчина, вона до мене нікого не знала й мене знати не хотіла, а я ходив за нею та скиглив, як той пес паршивий. А тепер що вона своєму чоловікові скаже? Він буде обзивати її останніми словами, а чим вона буде виправдовуватись перед ним? Мамко мої солодкі! — падає він перед нею на коліна в пилюку. — Робіть зі мною, що хочете. Хоч живим залишайте, хоч на шматки рубайте, хоч при собі тримайте, а хоч з хати проганяйте, я вас у всьому послухаю, але в цім однім не можу. Мій гонор, мій характер, моя совість не дозволяють мені робити таке з дівчиною. Це я вам кажу, і цілую вам коліна, і прошу вас: змилосердіться наді мною.

Ще перед часинкою зухвалий, він тепер лагідний, як покривджена дитина. Голос його не просить, а стелиться барвінком матері під ноги. Ільчисі обпікає серце кров'ю. Сліпий її син! Любов заступила йому очі, він не бачить далі, ніж від вечора до вечора. Але не треба цьому дивуватись. Треба тільки твердо настоювати на своєму та робити, як задумала.

— Синку, не приймай собі так до серця тугу за дівчиною… а за вінок заплатиш їй. Буде з чого…

— Мамо! Встидалися б, та встидалися б, мамо, коли вже не маєте бога в серці! — Стоїть перед матір'ю, злий, з розкуйовдженим волоссям, задиханий від обурення. — Зараз піду собі, тільки й бачитимете мене! Це я вам правду кажу, а тоді любуйтеся багацькими статками, раз вам так уже їх закортіло! Але потім аби-сьте не жалували та не банували за мною…

Ільчиха і собі встає. Зводиться поволі, грізно, ніби з землі виростає. Стає на ноги й ступає до Дмитра. Той стоїть як вкопаний.

— Підеш? — сичить до нього. — Більше не буду тебе бачити? Так знай: ти за ворота — і я за ворота! Отут присягаюся тобі, — тремтливими пальцями здіймає з шиї хрестик, що блищить до місяця, — на оцей хрест присягаюсь тобі: якщо ти підеш, я іду під ту вербу, де пруссаки повісили тата, і там повішуся на оцій крайці, що на мені.

— Мамо, візьміть свої слова назад!

— Не візьму, бо не можу. Бо як нагадаю, що хтось інший міг би на тому багатстві сидіти замість тебе, то почуваю, що можу з розуму вийти. Такі статки, такі статки!..

— Мамо, я ще раз вас прошу, — він знову біля її рук, біля її колін, — ще раз вас прошу, візьміть назад ці страшні слова! Ви хочете, щоб я життя собі відібрав?

— Роби, як знаєш, а я зроблю, як сказала…

Про що тут іще говорити? Похолодніло раптом. Може, це від того, що починає вже дніти?

— Іди, синку, під оборіг, засни трохи, а то село скоро пробудиться, і люди будуть дивуватись, чого це ми стоїмо з тобою, наче бездомні якісь.

Іде Дмитро, слухає матері, та йде, як п'яний. Заточується, хоч і краплини трунку не мав у роті. Не почуває в собі сили лізти по драбинці і падає тут же на землю, на суху кропиву, яку Ільчиха припасає на зиму для корівки.