Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Ідіть, тату, додому, бо чогось мама вас потребують.

— Додому? До… дому? — піднімаються п'яні голоси. — Дивіться, який наставник знайшовся! Скажи, дівча, мамі, що як їй потрібно тата, то хай адвокатів не посилає, а сама іде.

— А як… як тебе звуть? — тягнеться до дівчини Курочка. Старий собака плямкає губами і перебирає пальцями, щоб досягти дівчину.

— Іди, Марічко, додому і скажи мамі, що я зараз прийду.

— Та… та чекай-но, — белькоче Курочка, — чекай, не йди, випий мед з нами.

Він з бідою підвівся, схопив дівчину за спідницю, але дівчина шарпнулась, і рука його впала.

Мартинчук почервонів, але стримав себе.

— Дай спокій, Штефане, — озвався зло, випхнувши дочку за двері.

— Та дівка вже посватана. — Довгий Филимон хотів усе обернути в жарт, щоб не розбилася забава. — Спізнилися ви, Штефане!

— А… а за… за кого посватана?

Мартинчук не витримав. Плюнув убік, незважаючи на мішки з мукою:

— Тьху! А тобі навіщо знати? Перебити хочеш? Де як де, але тут уже не твоя сила, Штефане Курочко!

— Н-не… не моя сила, кажеш?!

Розмова ця велась у кооперативі в суботу, а у вівторок увечері ступив Курочка на подвір'я вдови Ілька Повішеного. Ільчиха як побачила дуку на своєму подвір'ї, так і похолола відразу, йой, а цей чого?

Похапцем позасувала під хустину розвіяне за роботою волосся, пішла йому назустріч, як своїй смерті. Губи побіліли, немов ось-ось жінка мала зомліти.

— Слава Йсу, Ільчихо!

— Слава навіки…

— Ти, небого, гейби чогось перестрашена? Чей же не мене ти настрашилася?

Що може відповісти на таке бідна жінка? Посміхається лише безкровними устами, та й тільки.

— Та хто лякався б вас, пане Курочко!

— А ти знаєш, чого я до тебе прийшов?

— А звідки мені знати? Скажете — буду знати. Не скажете — не здогадаюся ніяк. Прошу, сідайте, — відсуває квасолиння з призьби, звільняє йому місце. Та він навіть не дивиться в той бік, а валить просто у двері.

— Що це ти, мой, навіть до хати не хочеш мене запросити?

І як же ж його, дідька, у хату просити, коли не встигла навіть горшків перемити? Як поснідали вранці з Дмитром, як склала миски одну на одну, як прикрила утиральником, так і лежать досі.

Ой боже ти мій, боже! Миски непомиті, хата незаметена, мухи гудуть, як бджоли в саду, а тут запрошуй багачиська в хату! Щойно прибігла з лану, не знає, до чого найперше кидатись: чи миски мити, чи курам їсти давати, чи свинці бур'яну нарвати, а тут тобі — гості!

— Та я з радої душі попросила б вас у хату, коли б в мене у великій хаті було як у людей! А то, знаєте, вдовині статки. Тримаємо там трохи околотів, бо повітка розвалилася, трохи прядива, трохи не молоченого ще бобу… Як же ж вас просити туди?

— Як не хочеш, то я сам запрошуся! — преться в сіни, а з сіней у малу хатчину та просто за стіл. Струшує крихти з стола, відсуває від себе кружок з холодною мамалигою і розсідається під образами, як у себе дома. Виймає з торбини пляшку горілки, ясний, як боже сонце, хліб, шмат солонини, дві чарки (гейби знав, що в Савицьких і направду чарок немає!), відв'язує від пояса ніж, щоб добру раду давати.

Ільчиха не знає, що на таке й казати.

— Тепер, — ще й підморгує їй дука, — вже здогадуєшся, чого я до тебе прийшов?

Звідкіль може знати вона, бідна вдова, що за напасть валиться їй на голову? Проти її волі ввійшов у хату, розсівся, як господар, а вона стоїть біля припічка та тільки плечима здвигає.

— Ніяк не можу знати, пане Курочка…

А Штефанові Курочці весело від того, що вона не здогадується. Напевно, випив по дорозі, доки сюди прийшов. Вийшов з-за столу, а що проходжуватись нема де, то став перед Ільчихою і притопує перед нею, як у танці.

— Як то? Солонина на столі, горілка перед тобою, ніж у хлібі, а ти ще не здогадуєшся, чого я до тебе прийшов? А, знаю, знаю! Це тому така недогадлива, що ще не випила! Вип'ємо, небого, вип'ємо, то тобі відразу стане ясно в голові.

Та чого це вона буде пити з чужим чоловіком? Де ж таке видано, де ж таке чувано, щоб без всякої оказії вдова з жонатим чоловіком сам на сам, та ще й у будній день, пиятику заводила? Ще ввійде хто з сусідів у хату чи хтось з сусідських дітлашиськів вбіжить — що тоді люди подумають про неї? Хата неметена, посуд немитий, а вона сидить та горілку п'є!..

Та чарка вже налита. Куці, товсті пальці Курочки не дуже впевнено держать чарку в руці, тож горілка в ній хлюпочеться і ллється через вінця. А то гріх, бо ж то не вода, а людська праця.

— На, мой, пий, небого! Пий, доки я добрий!

— Йой, якось-таки не можу…

Курочка підсуває Ільчисі чарку просто до рота.

— Пий, а то виллю тобі за пазуху!

Торкнулася пальцями чарки. Чарка затремтіла в руці, горілка потекла по підборіддю, але все ж таки вчула її, пекучу, Ільчиха в горлянці. Проковтнула, закашлялась, вхопила шматок хліба, затулила ним ніс, аж тоді витерла рукавом губи і підборіддя.

І в ту хвилину відчула, як горілка зогріла їй кров.

— От тепер, мой, можемо вже й говорити з тобою! Сідай собі, небого, отут біля мене!

— Та дякую красно, — відпрошується Ільчиха, наче не він у неї, а вона в нього гостем була, — я собі отутечки на крайчику присяду.

— Так от, слухай, небого, прийшов я до тебе не за пустим, а, можна сказати, у свати.

Багач наївся, напився та й глузує собі з бідної вдовиці! Він сміється з неї, а вона підтакує, бо ж сказано: чия пляшка на столі, того правда в селі!

— Хліба-солі не цураюся, — сміється Ільчиха вимушено, — але не знаю, за кого ви гадаєте мене сватати? Сина у вас немає, та й замолода була б для нього. Жінка ваша, коби здорові були, ще жива…

Курочка починає колупати в носі. Він незадоволений такою балаканиною. Спересердя випиває ще порцію горілки.

— Ти собі гадаєш, що я не маю нічого іншого робити, як тут жартувати з тобою? Я направду, Ільчихо. Що тут багато говорити? В тебе є син, в мене є донька.

Руки Ільчихи як лежали на столі, так поволеньки осунулися на коліна.

Боженьку ласкавий, чи не причулося їй часом? Ще повірить здуру й виставить себе на сміх, що пізніше в сімох водах не обмиється? Але як же ж їй бути? Ану ж Курочка не жартує? Що робити, щоб він ще раз повторив сказане?

— Жартуйте собі здорові, Штефане, — ніби посміхається, а вся аж горить. — Такого ще не було, щоб газда сам приходив свою дочку за наймита сватати.

Сказала отаке, та чи добре зробила? Холодна роса виступила на чолі.

— Ти, мой, не вчи мене, бо я й сам знаю, що такого не бувало. А тепер, чуєш, Курочка покаже, що він може те дозволити собі, чого не бувало. Я роблю те, що хочу, бо я маю силу, бо я перший багач у селі, зрозуміла? Пий, небого, пий, свахо, бо тепер ми вже всі свої! Бачиш, дітей у мене вже більше не буде. Одна Доцька в мене, та й та плохого здоров'я. Ади, говорю правду, як воно є, ніц не затаюю. Але це нічо, мой, що в неї небагато здоров'я, зате в неї багато поля. І тому я хотів би, щоб вона мала того, кого любить. Можу я за свої гроші зробити своїй дитині таку приємність чи не можу? А кому це не рехт[49] то хай поцілує Курочку в те місце, звідки ноги виростають. Гага! Мені поля не треба! Мені треба газди до поля, а не поля! А твій Дмитро мені до вподоби. Файний хлопець, потульний[50], акуратний. Хто мені має наказувати, кого в приймаки брати? Кого хочу, того й візьму!.. А ти чого мовчиш? Роззявила рот і мовчиш? А до мене — не хочеш ближче? Ануко ходи сюди, най придивлюся до тебе! Та ти ще й не така стара будеш, як виглядаєш! Скільки тобі буде? На покрову сорок вісім? Га-га! Але ти таки направду ніби боїшся мене… Скажи, скажи, нарешті, й своє слово на те, що тут чула. Ти ж, як не є, мама якась своєму парубкові.

Її слово? Ільчисі й досі здається, що це не про неї мова, а ніби хтось розповідає їй свій сон, бо такого чуда в житті не буває. Треба й собі щось сказати, хоч від його слів і горілки шумить у голові, як у млині.