Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

258

Повстання почалося 3 червня 1918 р. з відсічі селян села Лисянка Звенигородського повіту каральному загонові і охопило Звенигородщину, Київський, Таращанський, Сквирський, Васильківський, Бердичівський, частково Уманський повіти. Очолював повстання Революційний штаб з колишніх фронтовиків, координацію дій повстанських загонів здійснював М. Шинкар. Селяни відновлювали земські комітети, створювали «охоронні сотні». 9 червня від німецького гарнізону була визволена Звенігородка, 12 червня — м. Тараща. Загальна чисельність повстанців досягла 40 тис. чол. при 12 гарматах, 200 кулеметах.

259

На початку серпня 1918 р. у Чернігівській губернії, особливо в Ніжинському повіті, відбувався збройний виступ партизансько-повстанських загонів. Німецькі війська придушили повстання. Виступи були й у північних повітах Полтавщини.

260

На придушення повстання було кинуто два німецькі піхотні полки і кавалерійську бригаду. Наприкінці червня повстанці прорвали оточення і через Полтавщину, Харківщину, Чернігівщину пробилися на початку серпня до нейтральної зони між РРФСР та Українською Державою.

261

Мається на увазі Муромцев Сергій Андрійович (1850–1910) — один із засновників і лідерів кадетської партії, юрист і публіцист. Професор Московського університету, де працював також І. Кістяківський, і фахівець в галузі римського права, яким займався також і останній.

262

Рейнбот Віктор — правник, державний діяч. До 1917 р. служив у Міністерстві юстиції, в Петербурзькому окружному суді.

1918 р. — товариш міністра внутрішніх справ Української Держави; з 24 жовтня — тимчасово керуючий Міністерством внутрішніх справ, з 14 листопада до 14 грудня — Міністр юстиції Української Держави.

263

Варун-Секрет Сергій Тимофійович — державний діяч, поміщик. Був головою Херсонської губернської земської управи, членом Державної Думи. За Гетьманату — товариш (заступник) міністра внутрішніх справ.

264

Влітку 1918 р. арештам, зокрема, були піддані В. Винниченко (28 червня), М. Порш (27 червня) та інші провідні діячі українських політичних партій.

265

С. Петлюру за підозрою в участі у змові проти гетьманського уряду було заарештовано 27 липня 1918 р.

266

Закон про утворення Державного Сенату ухвалено Радою Міністрів і затверджено гетьманом 8 липня 1918 р. Сенат поділявся на Генеральні суди. Президентом Державного Сенату став міністр освіти М. Василенко, головою Карного Генерального сулу — М. Чубииський, Цивільного Генерального суду — Гусаківський, Адміністративного Генерального суду — ІІоссшсо. Сенаторів Загального зібрання було 6, сенаторів Генеральних судів — 46, прокурорів — 3.

267

Справами флоту за Центральної Ради займалася спочатку Генеральна Українська Морська Рада, а з грудня 1917 р. — Генеральне Секретарство Морських справ (Морське міністерство). З 10 (23) грудня 1917 р. до 14 березня 1918 р. міністром морських справ був Д. Антонович, далі обов'язки міністра морських справ і військового міністра суміщалися. Обов'язки керуючого міністерством виконував М. Максимів. Головні події цієї доби — затвердження 14 січня 1918 р. «Тимчасового закону про фльоту УНР» і підняття кораблями Чорноморського флоту 29 квітня 1918р. українських прапорів.

268

Покровський А.Г. - військовослужбовець, віце-адмірал російської служби. З 27 березня 1918 р. — начальник охорони південно-західної частини Чорного моря (Одеського повіту), з 3 травня 1918 р. — Головний начальник портів Чорного та Азовського морів і командуючий флотом, з 12 листопада — Морський міністр. Адмірал Української Держави.

269

Ненюков Дмитро Всеволодович — військовослужбовець, віце-адмірал російської служби. Представник Морського Міністерства Української Держави в Раді у справах демобілізації торговельного флоту. 1920 р. командував білим Чорноморським флотом. Емігрував.

270

Внаслідок швидкого просування австро-німецьких військ, більшовики змушені були залишити Таврію і Крим. Німецьке командування змусило залишити Крим і війська Центральної Ради. Під наглядом німців у Бахчисараї було скликано татарський національний парламент — Курултай під керівництвом Д. Сейдамета. Але татарському самоврядуванню тими ж німцями скоро було покладено край. До влади прийшли проросійські сили, уряд Криму очолив генерал-лейтенант російської служби М. О. Сулькевич (за походженням — литовський татарин, наприкінці Першої світової війни командував на Румунському фронті Мусульманським корпусом). Його оточення складалося насамперед з колишніх царських урядовців — сенатора А. Ахматовича, царського посла у Константинополі Н. Чарикова, графа В. Татіщева, Л. Фрімана; Д.Сейдамета став міністром іноземних справ. 18 червня 1918 р. уряд Сулькевича виступив з декларацією, що краєвий уряд ставить перед собою завдання «збереження самостійності Кримського півострова аж до остаточного з'ясування його міжнародного становища і відновлення законності і порядку». Поновлювалася дія всіх законів, прийнятих до 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.

Революційні події в Німеччині, евакуація німецьких військ прискорили перехід Криму під владу Добровольчої армії Денікіна. Генерал Сулькевич став військовим міністром Азербайджану

271

У кінцевій постанові Брестського договору зазначалося, що він має бути ратифікований. Місцем обміну ратифікаційними грамотами було обрано Відень. 24 липня 1818 р. посол Української Держави в Австро-Угорщині В. Липинський обмінявся грамотами з представником Німеччини в цій країні принцом Нітольбергом

272

Українську Державу представляли: у Німеччині — Ф. Штейнгель, в Австро-Угорщині — В. Липинський, у Туреччині — М. Суковкін, у Болгарії — О. Шульгін, у Швеції та Норвегії — Б. Баженов, у Швейцарії — Є. Лукасевич, у Фінняіідії — Лоський, на Дону — К. Середін, потім М. Славинський, у Румунії — В. Дашкевич-Горбацький. М. Могилянський прибув до Франції вже після повалення гетьманату; І. Коростовець до Великобританії й США та О. Карпінський до Польщі виїхати не встигли.

273

Афанасьев Григорій Омелянович (1848–1925) — вчений, громадський діяч. Працював приват-доцентом по кафедрі всесвітньої історії Одеського університету, але змушений був залишити посаду як «політично неблагонадійний». Був директором Товариства взаємного кредиту, керуючим Державним Банком у Києві. З З травня 1918 р. — член уряду Української Держави: державний контролер, а з. 14 листопада — міністр закордонних справ. Помер в еміграції у Белграді.