Приворотне зілля - Брати Капранови

- Ну как? - поцікавився Микола Пилипович.

- Вдома, - з полегшенням відповів той, і майор подумав, що добре мати сина, от як у нього, наприклад. Ніяких проблем.

- Роздавайте, - посунув колоду майорові отець Штефан. І незважаючи на те, що були п’яненькі, вони таки дописали пулю до двадцяти.

Проводжати гостей вийшли на ґанок господар з дружиною. Микола Пилипович глянув в очі попаді, що геть не були схожими на очі попаді. Отець Штефан ще раз змовницьки приклав руку до губів.

Музика у клубі давно мовчала, і тільки цвіркуни порушували елегійний спокій сільської ночі. Микола Пилипович з парторгом пішли вулицею, обговорюючи особливості зіграної пулі, як це заведено у завзятих преферансистів. Супутники не зовсім твердо переставляли ноги, зате завзяття їм не бракувало.

Село, певно, вже спало, принаймні жодного вогника у вікнах не світилося. Вулиця була порожньою, як і годиться вночі.

- Вам тоді треба було з чирви, бо у нього козир короткий, - доводив парторг.

- Конєшно! - заперечував Микола Пилипович. - Коли у нас бубна розляглась, то тут уже короткий - нє короткий, без разніци.

- А я вам кажу, з чирви… - не вгавав парторг.

Так вони пройшли зі сто метрів, коли майор раптом помітив, що назустріч рухається якась біла постать. Одразу спало на думку, що це не просто так, і, попри випиту наливку, Микола Пилипович спробував зосередитись. Біла постать повільно, але невпинно наближалася. На мить у мозку піднялася тривога, бо після сьогоднішніх розповідей у кого завгодно вона піднялася б. Проте майор узяв себе в руки, і скоро стало видно, що це просто пізній перехожий. Правда, вдягнутий він був у все біле - і сорочку, і штани, але це, безперечно, була людина, і від серця трохи відлягло. Парторг, певно, впізнав перехожого, тому що жодної тривоги на його обличчі помітно не було. Він продовжував гаряче доводити про необхідність заходити з чирви, а коли порівнялися з пізнім перехожим, навіть привітався.

- Доброї ночі.

Чи не розчув відповіді Микола Пилипович, а чи той, хто йшов назустріч, просто неввічливо промовчав, але майор здивовано озирнувся услід білій постаті.

- Хто це? - запитав він свого партнера.

- Це? - той на мить перервав свій монолог про карти, щоб і собі озирнутися. - Дід Юхим.

- Дід Юхим?

- Авжеж. Та я про нього вам говорив. Він якраз по вашій парафії. Ворожить.

Микола Пилипович вмить пригадав лютого старого з хатинки понад гаєм і його бородавку на носі, а тому не стримався від лайки.

- Що він вам зробив? - здивувався парторг.

- Та ти представляєш, - майор несподівано перейшов на «ти». - Води не дав напиться. Такий паразит.

- Це він може. Той іще дід. Ну, - парторг похитнувся. - Тепер мені праворуч. Прощавай. А ти іди собі прямо, там буде клуб, а дальше твоя хата.

- Спасибі, - щиро простягнув руку Микола Пилипович.

- Нема за що, - розкрив обійми той, і супутники міцно та п’яно обнялися.

Парторг пішов першим і за хвилину зник у темряві, а Микола Пилипович, провівши його поглядом, продовжив свій шлях додому. Тепер ніщо не заважало зосередитись - хіба що наливка, але при певному тренуванні вона навіть допомагає. Як багато інформації отримано сьогодні, скільки зроблено! Тут, у провінції, час плинув зовсім інакше, тому за день можна було зробити стільки, що в столиці не встигнеш навіть за тиждень. А яка безодня цікавого і нового! Правильно їх сюди послали, бо в кабінетах та бібліотеках нічого не висидиш, оперативна робота все-таки є основою основ. Без доброго оперативника жодної проблеми не можна зрушити з місця. Тут, до речі, пригадалося, що паралельно і молодший колега повинен був зустрітися зі своїм об’єктом. Цікаво, як там у нього?

Микола Пилипович не встиг відповісти собі на це питання, бо раптом біля клубу його увагу привернув дивний звук. Це було схоже на стогін, а чи на гукання пізньої сови. Проте щось у цьому гуканні здалося майорові знайомим. Звук лунав з кущів, що оточували сільський осередок культури. Микола Пилипович, обережно переставляючи ноги, попрямував на звук. В кущах хтось був, і майор уважно вдивлявся у темряву, поки нога його не наштовхнулась на щось тверде.

Він обережно нахилився, прислухаючись до голосу, що все більше здавався знайомим, і в наступну мить різко потверезішав. Його напарник, Петро, лежав просто під ногами і тихо стогнав.

У хаті топилася піч, і, крім її непевного полум’я, ніщо не освітлювало невелику кімнату. Тіні ширяли стелею, никали у кутках, і пахло, пахло так, що аж у голові паморочилося - степом, волею та чимось іще, п’янким, духмяним, таємничим. Мабуть, від трави, що лежала всюди букетами, купками, оберемками - на припічку, на печі, на підвіконні, на столі, на полицях. Що то за трава - годі й роздивитися в темряві, - може, запашний вовкун, може, трава-оман, а може, й чарівний відьомський тирлич - багато чого росте у нашому степу. Ще щось невловиме літало у повітрі, щось потойбічне, від чого рикає на шворці собака-ярчук і показує вовчі ікла. А може, просто задуха, бо хто ж це палить пічку у таке спекотне літо.

Та де ж хазяйка? Що ж не доглядає за піччю - прогорить, їй-бо, прогорить! Десь рипнули двері, почулася легка хода, і на порозі з’явилась сама. Ось вона зупинилася біля столу, щось поклала, потім пройшла до печі, підкинула кілька полін, і полум’я освітило її обличчя - волосся ретельно забране хустиною, щоки розчервонілися, очі зіщулилися від жару - не розбереш, яка з себе: чи гарна чи ні, чи молода чи не дуже. Не стара, це точно - шкіра тонка, гладенька, без зморшок. Ото й усе. А на столі - макогін, кілька глеків, макітра, борошно у мисці. Чи пекти щось зібралася серед ночі, поки не співали треті півні? Дивно. Не Великдень, не Різдво - чого це дня не вистачає?

А хазяйка примовляє і кидає щось у піч, неначе звичайну суху гілочку, але від неї полум’я спалахує зеленим і дух у кімнаті стає ще сильнішим. Розпустою тут віє. Чарами і розпустою. «Держиться, сохне, геть не йде. Держиться, сохне, геть не йде, - промовляє хрипко хазяйка. - Як мале дитя від матері, як качечка від качура, зірка на небі від зірки не йде, сохне всякий час…»

Хрипкий в неї голос, негучний шепіт, так що піч, спалахуючи з шурхотом на сухому дереві, легко перекриває його, але це не важливо, бо не для чиїхось вух призначені ці слова - їх чують десь далі, їх чує трава на припічку і там, в степу, їх чують Місяць із зірками, що мандрують безкраїм небом, їх чують ті, хто хоче почути і хто не спить вночі.

«Як красне сонце огріває матір-землю, що сипле, коле й сохне, як хміль сухий в’ється і тягнеться до землі, так вилося б, тягнулося б серце по мені всяк час, всяк день…»

Мурашки шкірою біжать від того голосу.

Навкруги вирує ніч, шепочучись з тінями у кутках, і стелею ширяють незрозумілі постаті, мінливі й оманливі.

А хазяйка тим часом відходить у темний куток, потім повертається, зупиняється біля печі, у світлі полум’я, і тут стає видно, що, крім хустини, на ній немає геть нічого. Ні білизни, ні навіть хрестика. Червоні відблиски пробігають засмаглою шкірою, і на стіні навпроти вимальовується чітка тінь. Чи роздяглася вона зараз, чи й раніш була голою, не розбереш - зовсім темно в кутках. Жарко в кімнаті, задушливо, і видно, що гладка шкіра рясно вкрита крапельками поту. Може, саме тому вона й роздяглася? А дух від печі й від трави на полицях так і нуртує, так і пашить.

Жінка підходить до столу й береться до роботи, так само шепочучи собі під носа. «Не вроніть моєї присухи ані у воду, ані на ліс, ані на землю, ані на скотину…» Вона бере миску з борошном, наливає туди щось із макітри, замішує тісто. Працює швидко, вправно, не першина їй з тістом мудрувать. Ось уже починає місити на столі, припорошуючи його борошном. Звичні руки роблять свою справу, гладенька спина нахиляється, плечі ходять, допомагаючи, стегна напружились, і якби не ніч, не голизна оця, не трави, не дух, не пришіптування, можна було б подумати, що це просто господиня вирішила напекти пиріжків, чи медяників, чи, скажімо, пундиків, чи пампушок, чи… та мало чого може напекти наша господиня.

Жарко в кімнаті, і рясні крапельки на шкірі збираються у струмочки, скочуються додолу зі спини, з рук, по грудях капають на тісто, але господиня нібито не помічає цього. Ретельно вимішує вона, а піт збирається на скронях біля хустини, тече по щоках. І раптом жінка… Що це? Вона відриває від тіста шматок і починає качати його по своєму обличчю, промокаючи піт, - високим лобом над бровами, щоками, шиєю. Потім відкладає решту тіста вбік і продовжує місити тільки цей шматок, а потім знову. Але тепер тісто качається круглими плечами, довгими руками, потім спускається нижче, торкається грудей, збігає ними донизу, до ніжних рожевих пипок, притискає одну, потім другу, і чутливі перса відгукуються на такий доторк. Тісто вбирає піт, а жінка, знову помісивши шматок, береться до живота, рясно вкритого крапельками. Ніжне волоссячко лишає на м’якому тісті чудернацькі візерунки, а обличчя, груди, спина знову вкриваються потом, бо жарко в кімнаті від печі, від теплої ночі, від роботи.