Приворотне зілля - Брати Капранови

Тільки не подумайте, що ми щось наплутали. Лейтенант радів зовсім недарма. Здавалося б, велике щастя - ну, сказала дівчина, що її бабця зуби замовляє. Але той, хто коли-небудь працював з людьми, а тим більше намагався отримати від них необхідну інформацію, зрозуміє Петрову радість, а особливо враховуючи те, що діяти хлопцеві доводилося під чужою легендою у фактично ворожому оточенні, а в таких ситуаціях і одне слово буває на вагу золота.

Тим часом повільна музика скінчилася, Наталка нарешті зняла руки з лейтенантових плечей. Без будь-якого попередження диск-жокея із динаміків полинув справжній-справжнісінький рок-н-рол. Народ радісно загукав та потрошку почав відокремлюватися від стін. Наталка з викликом подивилася на Петра і повела плечима так, що у низькому викоті сукні заздригалися-затанцювали груди. Видовище було захоплююче, і хлопець дійсно очей не міг відвести від цього бурхливого танцю. Навіть не помітив, коли до них приєднався третій танцюрист, а точніше танцюристка.

Вона випадково (а чи випадково?) зачепила Петра струнким стегном, так що хлопець відірвався від споглядання поштарчиних принад.

- Ну, як наші дівчата танцюють? - з викликом запитала Леся, а це вона покинула свій куток, щоб приєднатися до швидкого танцю.

- Чудово! - відповів Петро, демонструючи добру реакцію і володіння собою.

Під час виконання свого завдання, а саме так, на лейтенантову думку, треба було трактувати останній танець, він трохи забувся про Лесину присутність, зате вона ні про що не забулася і, судячи з усього, не збиралася відступати під напором старшої товаришки.

Так вони і танцювали втрьох посередині зали, викликаючи недобрі погляди місцевих хлопців з-попід стін. Дівчата намагалися не зустрічатися поглядами, але якби зустрілися, повітря обов’язково вибухнуло б, стільки внутрішньої напруги було у цьому сільському рок-н-ролі, стільки енергії вкладали вони в кожен рух, у кожен поворот. Петро намагався витримати цей скажений ритм, але скоро перетворився у щось на кшталт кордебалету, тобто тло, на якому відбувалася дивна сутичка подруг. Під кінець у нього навіть ноги заболіли, хоча за своїми фізичними кондиціями лейтенант міг би танцювати до ранку.

Вся зала спостерігала за подіями - хто з захватом, хто з підозрою, хтось перемовлявся стиха, не випускаючи цигарок з рота.

Тому коли до Петра підійшли разом з останніми акордами і хрипким голосом запропонували прогулятися на свіже повітря, ні він, ні дівчата не здивувалися.

- Там хлопці поговорити хочуть, - сказано було Петрові, і він зрозумів, що це означає.

У залі зависла тиша. Диск-жокей не квапився з наступною музикою, очікуючи, поки міський гість у супроводі почту полишить танцювальну залу. Йому теж не подобалось, що цей приїжджий залицяється до їхніх дівчат, ще й до двох одразу. Та й скажіть, хто б таке витерпів?

На вулиці вже було поночі, і хоч над клубними дверима жовтів ліхтар, це не робило подвір’я світлішим, швидше навпаки - заважало очам звикнути до місячного світла.

Петро вийшов на ґанок і поворушив могутніми плечима, роздивляючись. Подальший сценарій був більш-менш зрозумілим. Єдине - треба було слідкувати, щоб ніхто не підкрався ззаду, а тому триматися ближче до стіни клубу.

Темні постаті курили цигарки. Петро налічив п’ять вогників. Трохи далі можна було розрізнити групу уболівальників. Шнир, що викликав на розмову, ушився і не заважав. Це не було надто небезпечним. Завдяки спеціальній підготовці у конфліктних ситуаціях лейтенант почувався, як риба у воді. Він прийняв бойову стійку - не ту, що ми бачимо у каратистів по телевізору, ні, просто розслабив плечі і напівзігнув коліна, розподіливши рівномірно вагу тіла. У такій позиції він був готовий до будь-якого нападу.

- Ну що, будемо битися? - гучним голосом запитав Петро, адресуючи свої слова постатям з цигарками.

У ворожому стані розгубилися від такої відвертості. Петра це цілком влаштовувало.

- Ну, навіщо викликали? Битися? То давайте. Хто сміливий? Підходь! - Він навмисне форсував звук, щоби збити супротивника з пантелику та посіяти сумнів у його серці. Бо хто ж не почне сумніватися, коли людина кидає виклик одразу п’ятьом?

- Ти цеє… не дуже, - невпевнено обізвався хтось із нападників.

- Що не дуже? - Петро зробив крок уперед, не забуваючи слідкувати, щоб ніхто не опинився у нього за спиною. - Ти битися хочеш? Давай!

Вони, безперечно, не очікували на таку агресію, а тому просто не знали, що сказати. Тіні розгублено переминалися з ноги на ногу.

- Так що, будем битися чи ні? - Лейтенант ще раз обвів поле бою поглядом, не припиняючи контролювати простір за спиною.

Бажаючих не знаходилося.

- Шмаркачі, - презирливо просичав Петро. Перемогу можна було вважати здобутою. Для переконливості хлопець плюнув собі під ноги, розвернувся й пішов назад до клубу.

Після такої легкої розправи з умовним супротивником лейтенант відчув приплив натхнення. Його навіть припинила турбувати дещо незвичайна ситуація з двома дівчатами, що на перетині їхніх інтересів він несамохіть опинився. А що - справа (читай Наталка) - одне, а почуття - інше. Одне одному не заважає. Хіба можна осудити спраглого, що хоче напитися з двох криниць?

Дівчата зустріли свого кавалера стурбованими поглядами. Він переможно посміхнувся, даючи зрозуміти, що така дрібниця, як розігнати зграю сільських хлопців, для нього нічого не варта. І не встиг розтулити рота, щоб сказати щось цинічне, як знову залунав повільний танець. Цього разу Леся, що стояла ближче, була першою, Петро з задоволенням запросив її, поклавши руки на стрункі стегна, а Наталка, в свою чергу, не пропустила нагоди для уїдливого зауваження на адресу конкурентки:

- А хіба тебе батько на танці відпустив?

Леся тільки люто форкнула.

Так вони й танцювали цього вечора, дивною трійцею. Двоє дівчат майже не розмовляли між собою, але поперемінно претендували на увагу кавалера, а єдиний кавалер мусив приділяти увагу обом одразу. І якби тонкий психолог побачив його в цей вечір, він би обов’язково помітив, що молодшу хлопець притискає до себе міцніше, зате старша сама щільно притуляється до могутніх грудей.

З-попід стін на цю картину несхвально дивилися хлопці, проте, впіймавши облизня один раз, на подальші дії поки не наважувалися.

Зараз уже не ті часи, що були раніше, а тому закінчувати музику об одинадцятій ніхто не вимагає, і танці продовжувалися, доки диск-жокей нарешті упився і не зміг перемотувати плівку на магнітофоні. А це вже була глупа ніч.

Після оглушливої музики в залі запанувала тиша, і в ній раптом стало чутно, як калатають серця. Петро зупинився, не знаючи, що робити тепер. Леся дивилася на нього запитально. І раптом нахабніша поштарка вискочила наперед, затуливши спиною подругу.

- Проведеш? - Очі її дивилися з викликом.

Петро розгубився. Він не міг погодитися, самі розумієте чому. Але й відмовити не міг, уже цілком із службових міркувань. Так почуття часто вступають у суперечність із службовим обов’язком, але не завжди перемагає останній.

Хлопцеву мовчанку складно було витлумачити як згоду, але Наталка зробила саме так - вона з переможним виглядом взяла Петра під руку. На нього було жалко дивитися. Але тут уже не витримала Леся, парторгова дочка. Не завжди старшим треба поступатися, і дівчина взяла Петра під другу руку.

- Може, тоді вже і мене проведеш? Нам по дорозі.

У наступну мить дівочі погляди схрестилися.

Якби клуб був зроблений не із щирого бетону, він би обов’язково загорівся, стільки енергії вихлюпнулося назовні у цей момент. Дівчата намагалися спопелити одна одну понад хвилину, поки, нарешті, старша, Наталка, відвела погляд.

- Добре, - сказала вона хрипко і відпустила Петрову руку. - Ти іди почекай на вулиці. Ми зараз.

Леся, у свою чергу, теж відпустила хлопця.

- Ми зараз, - підтвердила вона.

Петро озирнувся на одну, потім на другу, а потім повільно пішов до виходу, бо нічого іншого йому не лишалося.

Треба сказати, що останнім часом Петро взагалі багато чого робив не за власним бажанням, а тому що так диктували обставини. От і зараз, корячись жіночій волі, він опинився надворі та відійшов убік, пропускаючи парочки та зграйки, що розбігалися від клубу у морок ночі, і не чуючи розмови, що відбулася у спорожнілій залі.

- Ти чого?

- А що?

- Чого лізеш?

- А не можна?

- Я тобі кажу, іди додому.

- Мені й тут добре. Хочеш додому - сама йди.

- Я тебе попереджаю, відчепися!

- Сама відчепися.

- Пожалієш!

- Сама пожалієш.

- Ну, дивися, щоб потім не ображалася!

- Ага, налякала їжака голою сракою.

Якби почув таку розмову той, заради кого вона велася, можливо, предмет суперечки одразу зник би. Але він почути не міг, бо тільки-но опинився на темній вулиці, вдарили лейтенанта ззаду по голові чимось важким, від щирого серця вдарили, так, що зразу заточився. А коли виходили хлопці з цигарками і побачили свого кривдника на землі без тями, то й вони приклалися, кожен по разу, та й чи багато людині треба, навіть професіоналу, якщо він беззахисний лежить на землі.