Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Ой, ви знову до нас!

– Чому – ой? Ми такі страшні?

Учорашня кирпата офіціантка почервоніла й кумедно чмихнула носом.

– Мене вчора начальник через вас насварив. Я штраф платила.

– Кріпацтво. – Гайдук кинув плащ на спинку стільця поруч із собою. – Оці всі штрафи насправді незаконні. Порушення прав найманих працівників, знаєте?

– Краще б запитав, за що, – зауважила Лора. – Між іншим, тут для когось вішаки поставили.

Сама вона лишилася в пальті, розщепнула верхній ґудзик, красномовно глянула на Гайдука. Інший би вже метушився, зрозумівши натяк. Та шеф був не з такого тіста. Спершу акуратно почепив на належне місце свій одяг. Потому став позад Лори, з підкресленою галантністю допоміг роздягнутися їй, виконав джентльменський обов’язок. Дивлячись на них, Сокіл примостив там же й свою куртку з м’якої чорної шкіри. Тепер трійця всілася за стіл із відчуттям виконаного обов’язку.

– То чим завинили? – продовжив Гайдук допит.

– Як звати людину, запитай спершу, – вставила Лора.

– Вредна ти сьогодні зранку, – сказав Данило, проте послухався, переключився на кирпату: – То ви у нас…

– Настя, – дівчина вкотре зашарілася. – Ви вчора віскі хотіли. Я не принесла, бо немає. Ну, думала, що немає. У нас її справді нечасто замовляють.

– Її – це кого?

– Віскі…

– Насте, жіночого роду – горілка. Коньяк чи самогон – чоловічого, тобто він. А віскі й вино – середнього, тобто воно.

– Я вредна, а він – занудний, – втрутилася Кочубей, кивнувши при цьому на Гайдука. – Ми не ліземо у внутрішню політику вашого закладу. До речі, – раптом теж зніяковіла, – він же називається якось. Даруйте, не звернула уваги.

– «Кухня», – кирпата задля наочності поклала перед ними меню, на обкладинку якого Лора вчора й не глянула. – А колись була їдальня номер сто десять. Одна з найстаріших громадських їдалень нашого міста, – Настя промовила це з помітною гордістю.

– Отак просто – «Кухня»?

– Була «Кухня як удома».

Гайдук потягнувся до меню, погортав.

– Про що ми зараз говоримо… Якщо є кухня, отже, там щось готують. Настуню, що у вас є, аби швидше і смачно?

– Швидке смачним не бува.

Тепер усі троє дружно глянули на кирпату. Від загальної уваги дівчина зашарілася ще дужче. Проте зараз уже не бентежилася, помітно пишалася собою.

– Учора я їла млинці, – мовила Лора, щоб швидше завершити справді зайву в їхній ситуації розмову. – Сьогодні теж давайте. І не ображайтесь, але можна каву не з вашої кавоварки? За це вас не оштрафують?

– Є така, яку треба запарювати. Тільки не в меню. Знаєте, наша куховарка її п’є. А мені з машини нормально.

– Чудово. Якщо ваша колега пригостить мене, я заплачу окремо.

– Та Бог із вами! – Настя відмахнулася, мов відганяла величезного шершня. – Запросто! Ви ж постійні клієнти… вже.

– Дякую. – Лора відсунула меню.

– Картопля з відбивною, – замовив Гайдук. – І для мене теж заварну каву. Компенсуємо чайовими.

Сокіл мовчки постукав пальцем по намальованій піці.

– Замучили ми дівчину, – зазначила Лора, коли кирпата нарешті пішла. – Навіть, не побоюся цього слова, задовбали. Обов’язково викаблучуватися?

– Ні, – парирував Данило. – Наприклад, ти могла б випити місцевої кави й не крутити носом.

– Є речі, котрі понад мої сили. – Лора поклала на стіл телефон. – І берімося, нарешті, до наших справ.

– Нарешті, – мовив їй у тон Гайдук. – Нагоди поговорити без свідків справді не було. Навіщо ти записник фотографувала? – ось перше питання.

– Бо він лежав на видному місці.

– І?

– А вчора я його у квартирі не бачила.

– Пані Домонтович і не мусила його тобі показувати. То ж її записна книжечка.

Лора сперлася ліктями на стіл, переплела пальці, поворушила ними, мовби стимулюючи хід думок.

– Я звернула увагу Вербної на це. Реакція слідчої – така сама, як і твоя. Їй я нічого не тлумачила. Бодай тому, що Вербна знає: ми колеги, хай я й не служу більше. Але будь-яку мою підказку сприйме, мов укол багнетом. Професійні ревнощі. Бачте, припхалася з Києва якась колишня слідачка, сидить у банку на блатній зарплаті і вчить провінціалів працювати. Згоден?

– Є таке, – кивнув Гайдук.

– У принципі, – неквапом, мовби старанно пережовуючи, повела далі Лора, – нічого особливого справді немає. Ну, не лежав учора блокнот на столі в кімнаті. Ну, сьогодні лежить. Коли жертва залишила його там? Увечері, вночі? Чому він не впав на підлогу?

Сказавши так, Кочубей зробила паузу, дозволивши собі насолодитися ефектом.

Соколовський не зрозумів, до чого вона повільно підвела. Тому так само щиро здивувався Гайдуковій реакції. А шеф колись, як і більшість поліцейських при посадах, починав з оперативної роботи «на землі».

– Я бовдур, – визнав він, перетравивши почуте. – За життя Віра Домонтович була міцною, кремезною жінкою. Додай кількарічний досвід колонії. Там або падають духом, слабнуть, або навпаки: додають собі сили. Хто б не напав на неї, не впорався відразу. Сліди боротьби в кімнаті. Сто відсотків зачепили стіл, він же недалеко від дивана…

– А записник лежав не по центру, скраєчку, – Лора підбила перший підсумок. – Якби моя воля, провела б там слідчий експеримент. І довела б: сильний поштовх скине блокнот на підлогу. Тим паче, що стіл штовхали – це неозброєним оком помітно. Питання: хто й навіщо поклав записник назад?

– Тільки вбивця.

На цих словах наспіла кирпата Настя з млинцями і двома кавами на таці. Здригнулася, навіть ступила назад. Лора подарувала дівчині широку заспокійливу усмішку, а Гайдук не стримався:

– То ми про серіал новий говоримо.

– Не люблю про вбивства, – сказала Настя. – Якщо є час, про любов дивлюся.

– А ще краще – любов завести, – побажала Лора.

Кирпата вкотре зашарілася, знову чмихнула носиком і пішла. Хоч їсти дуже хотілося, Кочубей відсунула тарілку трохи далі від себе, продовжила:

– Поки що не бачу логічного пояснення такій дрібній дії. Ну, валявся б записник недалеко від тіла. Може, навіть під столом. Якби там було щось важливе, ми б його не завважили.

– Не лише ми, – вставив Гайдук. – Наша поява на місці пригоди випадкова. Блокнот так чи інакше знайшли б опери.

– Значить, вбивця залишив цей речовий доказ навмисне. Ще й поклав на видне місце, привертаючи додаткову увагу. Між іншим, у цьому місці треба думати про відбитки пальців. Чому телефон поцупив – незрозуміло. Найпростіше, що стукає в голову, – один зі способів заплутати сліди, збити з пантелику. Але аж так детально слідчій я зі зрозумілих причин нічого не пояснила. Маю надію, що вона сама дотумкає раніше чи пізніше. Але я ось про що.

Знайшовши потрібне фото, Лора вивела його на дисплей, розвернула до чоловіків, розтягнула зображення пальцями, збільшуючи картинку.

– Тут список.

Узявши телефон, Гайдук прочитав уголос:

– Зоя Граф, у дужках – Графиня. – Зробив коротку паузу. – Вадим Граф, у дужках нічого. Далі… Єва Фролова, Віктор Фролов, Денис Сотник, він же Ден, Галина Сотник, Ніна Мірошник, Роман Мірошник, ці два прізвища ще й окремо обведені. – Поклав телефон назад, поцікавився: – Хто всі ці прекрасні люди? Крім Графа, який зник, і його дружини, котрій я не вірю.

– Не віриш?

– Зоя мусить знати, де її чоловік. Підозрюю, навіть переховує його. Може переховувати.

– Причина?

Сокіл сидів між ними й мовчки крутив головою на кожну репліку.

– Повертаємося туди, звідки стартували. Вадима реально підписали діяти проти нас за гроші. Жінка, напевне, в курсі, бо в тій парі вона керує. Ми приїхали по його душу. Графиня ховає свого Графа.

– Вона – перша в списку Віри Домонтович. І це – єдиний місток від нашої проблеми до вбивства.

– Ти впевнена, що вбивство має стосунок до нашої справи?

– Я впевнена: Вадим Граф якимось боком причетний до вбивства. Зоя Граф – теж. І решта, як ти зазначив, прекрасних людей. Інакше б убивця не поклав записник на видноті. А тепер поїмо, бо живіт болить, вибачте за інтимну подробицю.