Пiд крижаним щитом (на украинском языке) - Василий Бережной

- Ну, от що, - нарештi вiн обiзвався, - спробую зрушити. Тримайся хоч за сидiння, бо вдаришся.

Причепив лiхтаря собi на груди, лiвою рукою обхопив спинку свого сидiння, а праву простяг до пульта i ввiмкнув стартову систему. Пульт блимнув, почулося коротке приглушене гудiння. "Електрон" здригнувся i почав зсуватися, зсуватися...

- Падаємо! - скрикнула Вiра.

Никифор манiпулював з пультом, але рушiйний вiдсiк мовчав. "Електрон" продовжував важко зiсковзувати кудись униз.

XX

У своїй кiмнатi Клара працювала з компютером. Електронний картограф викреслював на величезному аркушi свiтлочутливого паперу горизонтальнi й вертикальнi складники магнiтного поля Антарктиди. Сiруватий аркуш з чiткими бiлими лiнiями то висовувався, то знову ховався у щiлинi функцiонального блока. Клара охоче займалася цiєю операторською роботою. Пальцi ЇЇ вже так звикли до численних клавiшiв, що безпомилково натискували потрiбний навiть тодi, коли вона не вiдривала очей вiд матового екранчика.

Було тихо й затишно. Мiцнi теплоiзоляцiйнi стiни надiйно вiдгороджували примiщення вiд лютої хуги, що не стихала вже двадцять чотири години. Денне свiтло наповнювало кiмнату, линула тиха-тиха музика, немов звучали фотони, снуючи вiд стелi до пiдлоги. Дiвчина рiдко вiдхиляється вiд екрана, прокресленого лiнiями i всiяного цифрами. Робота так захопила Клару, що вона забуває навiть попити, тiльки по-дитячому облизує язиком пересохлi губи.

Дверi вiдчинилися зовсiм нечутно, i хоч Клара сидiла до них спиною, проте одразу обернулася. Брови її здивовано пiдлетiли угору: зайшов Уранос! Перед кожним вiзитом вiн неодмiнно сповiщав, а це з'явився зовсiм несподiвано. Чого б це? Вимкнула компютер, устала i швидко пiшла йому навстрiч: їй не хотiлось, щоб їх побачили в робочiй кiмнатi. I так колеги вже помiтили Генрiхове вчащання, i хтось кинув нiби в жарт: "Вiн її колись украде!" Це Кларi було неприємно, тим бiльше, що не раз ловила себе на думцi, що боїться Ураноса. I зараз стривожилась, вiдчубиш на собi його вивчаючий зеленкуватий погляд.

- Що сталося?- холодно спитала, коли вийшли в оранжерею.

- Я прошу вибачення, Кларо, за несподiваний приїзд. Уявiть собi, менi чомусь здалося, що сюди знову прибула ваша подруга i нам "утрьох буде веселiше", як ви казали. От я й поспiшив...

- Вiри немає. Та вона й не збиралась.

- Правда? - здивувався Генрiх.

- Вона вас цiкавить?

- Ну що ви, що ви! - Генрiх схилив набiк голову, зазираючи їй в обличчя. - Я скучив за вами, Кларо. А щодо Вiри, то я ж кажу: чогось подумав...

Ситуацiя не подобалась Кларi. "Треба негайно вiдправити його, вертiлася думка. - I взагалi, чи не забагато вiн собi дозволяє? Ще подумає: ревную. Яка дурниця!"

- Ви гнiваєтесь? - заговорив Уранос, i саме цiєї митi Клара нарештi зрозумiла, що їй не подобається в ньому. Голос! Так, голос з якимось неприємним акцентом, позбавлений тепла, без емоцiйних вiдтiнкiв. Ранiше не звертала на це уваги, а зараз чомусь вiдзначила, сказати б, вiдкрила. - Але ж я попросив пробачення, Кларо. В усьому винне моє почуття... Ах, я забув, що ви не любите цiєї теми...

- Чого б я мала гнiватись? - знизала плечима Клара. - Я тiльки шкодую, що не можу придiлити вам належної уваги: робочий час.

- О, я розумiю! Я почекаю.

"Ну що ж, нехай чекає. Демонстрацiя почуття! А даремно. Якщо в кого й було до мене почуття, то це в Ника..."

- А може, не треба?

- Ну, не гнiвайтеся, Кларо. Я погуляю тут або поброджу в тунелях. Ви знаєте, я люблю там бувати...

Так, вона знала, що Генрiх виявляє особливу цiкавiсть до Антарктиди. Iнколи, правда, їй здавалось, що це вiн тiльки так, щоб догодити їй. Але що з того? Це тiльки свiдчило про його серйознi намiри.

- Як хочете, Генрiх. Я мушу докiнчити роботу.

Вже була обернулась, щоб iти, але не ступила й кроку: на пiщанiй дорiжцi вiддалiк з'явилися якiсь двi кумеднi постатi в чорнiй одежi. Ступали вони важко, хилитаючись то в один, то в другий бiк, їхнi руки сплелися, i невiдомо, хто кого пiдтримував.

- Ну, от i вони! - голосно вигукнув Генрiх.

- Хто "вони"? - сторопiло зиркнула на нього Клара. - Я нiчого не розумiю.

Тi двоє знеможено сiли на лавку. Клара енергiйним кроком рушила до невiдомих - такого ще тут не бувало! Коли наблизилась, скрикнула:

- Вiро! Що з тобою? Що сталося?

Вiра насилу переставляла ноги, Клара пiдхопила її пiд пахви. Обличчя Вiрине взялося темною кiркою, набрякло, очi поменшали, губи напухли i потрiскались.

- Ну, та скажи, що трапилось? Чи ти не можеш i говорити?..

- Зараз... Вiдпочину трохи...

- Ну, сиди, сиди. Може, тобi щось...

Вiра заперечливо хитнула головою. Зараз, певно, їй хотiлося тiльки посидiти непорушно, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Пiдiйшов Генрiх. Спокiйно, наче нiчого й не сталося, сказав до Вiри:

- А ми вас тут щойно згадували.

Вiра тiльки глипнула очима, а Клара закивала головою:

- Так-так. Генрiх передчував, що ти прибудеш.

- Правда, не сподiвався, що в такому виглядi...

Трохи перепочивши, Вiра хотiла розповiсти про свою з Ником пригоду, але їй так важко було говорити, що Клара зупинила:

- Спочатку проконсультуємось з Охоронцями Здоров'я. Потiм, потiм розповiси.

- Насамперед треба допомогти Никовi...

- Никовi?! - Клара остовпiла.

- Так.

- Навiщо ти його?..

- Не я, це вiн задумав експедицiю.

Клара прикусила нижню губу, м'яла травину в пальцях. Що робити? Взяти обох до свого мешкання? Але пiсля того, що сталося, вона взагалi не мусить з ним зустрiчатися. Попросити керiвництво iнституту також не випадає: Яркового оточує iгнорацiя! Хоча, звичайно, на час недуги...

Помiтивши її вагання, Генрiх сказав, чемно схиливши голову:

- Я вас виручу, Кларо. Якщо ви з Вiрою не заперечуєте, я допоможу Никифоровi Ярковому. Добре?

Навiть не чекаючи на вiдповiдь, кивнув головою i пружною ходою попростував до тiєї лавочки, на якiй стомлено прилiг Никифор. Клара зиркнула на його дебелу спину i подумала: "Вiн усе знає, цей Уранос! Що за диво?"

- Ходiмо, Вiруню, ходiмо, зараз тобi буде краще... Давай трохи розпакуємось, тут же тепло. А знаєш що? Скидай його зовсiм, цей панцир!

- Уже б скинула, - прошепотiла Вiра, - але не подужаю. Добре, що Ник хоч обiгрiв вимкнув, коли зайшли...

Клара допомогла подрузi вивiльнитися з костюма, i Вiра аж зiтхнула. Поправила прилипле до скронь волосся, осмикнула голубу блузку.

- Ой Кларонько, якби ти знала, з якої безоднi ми викарабкались! Коли б не Ник...

- Якби не вiн, ти не опинилася б у тiй безоднi. Вiн просто божевiльний, твiй Ник.

- Не кажи так...- обiзвалася Вiра, а сама подумала: "Ех, коли б то вiн був мiй!"

Бiльш нiчого не говорили до самого помешкання.

XXI

У теплiй кiмнатi, на зручнiй постелi Никифор швидко приходив до тями. Генрiх розташувався в сусiдньому помешканнi, але щодня довго просиджував бiля Ника, розповiдаючи про всяку всячину - i про моделювання iсторiї людства, i про зустрiч iз Кларою, i про подорож до Урана. Про Клару говорив навмисне якось безсторонньо, наче байдуже. Никифор слухав, не перебиваючи, хоча цi балачки, звiсна рiч, були йому неприємнi. "Який специфiчний голос... Де я його чув?.. - думав, поглядаючи на зеленкувате волосся свого суперника. - Ну що ж, Клара вибрала собi, так їй i треба!.." З радiстю вiдзначив, що ревнощiв у нього нема, а щоб Генрiх не подумав чого-небудь, говорив iз ним приязно, по-товариському.