Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

Я бачила рани мого Батька лише тоді.коли його перев'язували. То був, мабуть, вже шостий день після катастрофи. Рани всі були від опалення, не від осколків бомб.

Постраждала ліва сторона лиця. Головна, найглибша рана була над лівим оком, але окуліст сказав, що з оком буде все гаразд, хоч воно тепер було зачинене й опухле. Опалена була також ліва сторона носа й були рани між носом і ротом. На голові й на шиї були ще поверхові пошкодження шкіри. Коли я бачила рани мого Батька, то вони вже добре загоювалися, й самі рани мене не так злякали, як загальний стан його здоров'я. Найбільш лякала мене гарячка, яка мусила впливати на серце.

На тілі було багато синяків, особливо на руках, але зламано нічого не було. Батько скаржився, що болять груди, особливо при кашлі, але лікар запевняв, що в легенях все в порядку і що біль лише в м'язах.

Взагалі Батько на якісь великі болі не скаржився. Коли я його питала: «Чи в Тебе болить голова?», він кожний раз відповідав: «Ні, зовсім не болить, тільки настрій тяжкий». Я сама бачила, як йому було тяжко, й мені здавалося, що він страждає не стільки від болю в одному якому-небудь місці, скільки від страшного загального потрясіння всього організму й від гарячки.

Не міг спокійно лежати, бо мав багато турбот і все думав про наші українські справи; іноді він марив і прохав мене не пускати до нього так багато людей, бо він дуже стомлений. Я йому сказала: «Ти не турбуйся, я буду тепер усім займатися і нікого до Тебе не пущу». Він тоді заспокоювався.

Були моменти, коли він і мене не добре пізнавав. Одного разу він сказав: «Аліно, Аліно, Ти прийшла до мене! І Ви всі, мої дорогі діти, як то Ви так таємничо всі прийшли до мене!» А мені було так страшно за нього, лікар мене вже більше не заспокоював, а казав: «Зер беденкліх», серце дуже слабе. Останні дні робили шприци камфори.

У мене серце рвалося на части, і я все думала: якби тільки моя Мати була тут, якби тільки був тут хто-небудь з наших українських лікарів, які б з любов'ю приложили все своє знання, щоб йому помогти і його вилікувати.

Я вставала і вдень, і вночі й ходила до нього. Давала йому пити, робила, що вміла для нього, бо сестри не дуже добре розуміли, що він хогів.

В ніч з 23 на 24 я спала рядом з моїм Батьком. На третьому ліжку в кімнаті була няня. Головний лікар сказав, що лікарня переповнена, що кімнати в два ліжка він нам дати не може, але коли ми зуміємо перевезти няню з Платтлінга, то кімнату в три ліжка він нам дасть. З великими труднощами і я не знаю, яким чином, але Грищинський дістав авто й няню таки перевіз. У такий спосіб ми всі були вкупі і в кімнаті не було чужих людей. Ліжка були чудові, або мені так здавалося, бо досі я лежала на короткому диванчику, до якого був приставлений стілець.

Я весь час питала сестер: «Як з серцем?» І вони мені казали: «Сьогодні нібито краще». І знову без надії починала сподіватися.

В лікарні я мало що чула про зовнішні події, та й голова моя була в такому стані, що мені тяжко було з ким-небудь говорити й думати. Одна лише думка про Батька тримала мене на ногах. Коли ж я починала думати про щось інше, стіни починали колихатися, і я мала почуття, що я сгою не на підлозі, а на човні, що його по хвилях вітер гойдає.

Хоч я й не могла ні за чим слідкувати, але за останні дні з усіх вістей, що доходили до мене, стало ясно, що ми нікуди більше виїхати не зможемо, та й Батька не можна було б вивозити.

Відомості були дуже занепокоюючі, бо наступали не тільки американці, але наближалися й більшівики. Увечері 3 квітня була чутка, що більшовики зробили прорив і що вони на однаковій віддалі від нас, що й американці. Батькові ми нічого не казали, але він сам був чомусь неспокійний і вночі кілька разів кликав мене й питав: «Скажи, чи не прийдуть сюди більшовики». Він був уже такий слабий, що я боялася сказати йому правду і відповідала: «Не турбуйся, вони сюди не прийдуть!» Але в серці у мене був жах, бо я не була певна. І що ми могли б зробити?

Головний лікар уважно ставився до мого Батька. Сестрі був даний наказ витягнути для нього пляшку вина й підливати до води. У Батька була страшна спрага. Він майже нічого не їв, але Пив дуже багато, і лікар сказав, що це так потрібно й що це Від опалення.

Грищинський жив у Платтлінгу, бо не хотів'Кинути всі речі напризволяще, але він приходив кожні два дні, а іноді й щодня, роблячи по грязюці кілометрів 15. Як він жив, що їв — мені досі невідомо, бо майже всі крамниці були зачинені, і по картках нічого не давали. Потім довідалася, що він і в лісі ночував і мав всякі пригоди.

З боку літаків була постійна небезпека і в Денендорфі, і в Платтлінгу.

Що торкається мого Батька й мене, то було великим щастям, що ми попали в лікарню. Вона була першорядна, чиста й з усіма наймодернішими приладами, а скільки в той час ранених лежало по стодолах і залишалося край дороги.

Одно мене тільки дивувало — це те, що сестри були такі непривітні, їх було багато, були й дівчата, що прибирали кімнати, такщо вони не були так переобтяжені працею, як в інших лікарнях… Християнської любові деякі з них в серці не мали, хоч і були монашки. Під час одного досить великого нальоту прийшов у кімнату помічник лікаря, і я чула, як він казав сестрам: «Ось ту жінку з зламаним черепом (це я тоді лише довідалася, що у мене череп тріснув, бо до того я не розуміла, що зі мною сталося) мусите понести на носилках долину, бо їй ходити не можна». Я лежала на диванчику без сорочки, бо те, що було на мені, стало після нальоту таким чорним і подертим, що сестри зняли, а іншого не дали. Вони мене так без сорочки, в одному плащі, понесли в долину, причім бігли по сходах з носилками з моїми ногами догори, а назад вони мене вже більше не понесли. Я мусила сама піднятися нагору. Коли сестри мене носили, щоб робити рентгенівський знимок, то я була ще так слаба, що не могла стояти на ногах. Вони все на мене гукали, а сестра, що робила знимок, мені ні в чому не помагала: «Ви, нахабна персона, швидче, швидче сходьте з носилок, я не маю часу з Вами тут займатися». Коли я прохала їх дати для мене й для Батька борної води для промивання очей, бо і в мене, і у Батька очі були хорі, сестра мені довго вичитувала, щоб я не забувала, що тепер війна, щоб я не вимагала таких речей. Через кілька днів вона мені все ж таки принесла і борної води, і вати. Пізніше я випадково бачила, що в них у шафах було повно всяких ліків і перев'язочного матеріялу.

Найболючіше мені було те, що тут, у чужій лікарні, та ще й тому, що я сама була так хвора, я не могла перебрати на себе догляд з Батьком, а мусила залишити його на руках чужих людей. В ці переходові, жахливі військові часи не було жодної можливості взяти для мого Батька окрему сестру. Одну лише ніч я була з Батьком і могла йому допомагати. ч-,-Він постійно мене кликав, часто казав: «Мені так соромно, що Ти все для мене робиш, бо ж Ти сама ще нездорова», але йому було приємно, що я була з ним. Він нарікав, що сестри йому не дають спокою і все не так роблять, як він хоче. Спав він у цю ніч погано, тяжко дихав і постійно стогнав… Іноді починав пригадувати, що в організаційних справах треба зробити те-то й те-то. Хотів диктувати листи. Йому було тяжко говорити, а я з моєю головою не могла писати. До того ані залізниці, ані пошта не ходили.