Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Ні, прошу отця, — енергійно заперечила Неля, — я мала на думці душу. Саме душу…

— Душу? — дуже ввічливо здивувався монах і ще раз повторив: — Душу? А яке може бути для тих нещасних спасіння душі, якщо вони не належать до святої католицької церкви? Ви ж учились катехізису, ви повинні знати, що немає і не може бути спасіння поза католицькою церквою. Тих нещасних, о, дуже навіть нещасних заблуканих треба насамперед навернути на католицьку віру, а потім уже думати про спасіння їхньої душі. А наша свята церква, — що вам теж повинно бути відомо, — не залучає до цієї місії жінок. Протестантська церква, та визнає жінок-місіонерів, а ми з вами — католики, дитя моє.

— Я думала…

— Ви думали насамперед спасти тіло, а потім уже душу. Ні, дитя моє, найперше душа, а потім уже тіло. Сказано-бо в євангелії від святого Луки, що «жоден слуга не зможе служити двом панам: або він одного зненавидить, а другого любитиме, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можемо богу і мамоні[164] служити». Я хочу почути від вас слово, дитя моє…

— Якщо так, то я піду, — сказала Неля і підвелась. Їй нічого було тут шукати. Фата моргана, яку створила її уява, виявилася безлюдною та безводною пустинею.

І Неля вперше в житті відчула не то жаль до своєї церкви, не то сором за неї, що вона так безоглядно розправляється з тими, які не належать до її лона. Позбавити людину можливості доступу до раю, засудити її на довічне пекло! А де ж християнське всепрощення, євангельське милосердя?

Неля не дивилась на ченця. Вона бачила лише на спині стільця його руки. Рожеві, пухкі, гидкі у своїй виплеканості.

Одна з тих рук піднялася вгору.

— Сідайте, дитя моє. Ми ще не закінчили з вами розмови. Оскільки вже боже провидіння привело вас до цього порога, то я, душпастир, не маю права відпустити вас, не поговоривши з вами.

«А про віщо нам говорити? Я не піду вже в монастир. І в Катерини не стану жити, і тут не залишусь. Про віщо ще говорити?»

Проте сіла знову, але на краєчку, так, щоб кожної хвилини могла схопитись і піти.

— Ми ще не закінчили розмови з вами. Ви ж не сказали найголовнішого, дитя моє. Я ще не почув від вас, що вас спонукало думати про долю тих нещасних, заблуканих овечок божих? Думки, безперечно, благородні, о, навіть дуже благородні, і, напевно, сподобались господу богу, але я, як душпастир, хотів би знати, — ви розумієте мене, дитя моє, — причину, оті незримі порухи душі, що привели вас до таких богоугодних, високоблагородних думок.

Неля відчула, що впіймалась у сильце. Вона у відчаї повела навкруги очима, наче шукала допомоги в оточуючих предметів. Але шафа з книжками і розп'яття, ба навіть квітки були на його боці. Це були його давні знайомі, можливо, й співсвідки не одної секретної розмови, і зрозуміло, що вони сприяли йому, а не їй. Неля зробила останнє зусилля вирватись з сильця:

— Я не можу говорити про… причини, що спонукували мене… Я ж уже не хочу…

Він жахнувся. Удаваний жах, що відобразив отець на своєму обличчі, потім театральний жест руки, якою заслонив очі, додали Нелі відваги. «Комедіант, — подумала, — клоун. Я його не боюсь».

— Не можете? Ви неправильно висловились, дитя моє. Ви не хочете. Фальшива гордість скувала ваше серце і не дає йому відкритись перед Христом. Сказано-бо у євангелії св. Матфія: «Чим серце наповнене, то говорять уста». А ви будьте покірні, дитя моє, бо підійшли до Ісуса учні і спитали, хто найбільший у царстві небеснім. А він покликав дитину, і поставив її перед ними, та й сказав: «Істинно кажу вам: коли не навернетесь і не станете ви, як діти, — не ввійдете у царство небесне…» Ви ж задумали вступити в монастир. Як же ви уявляєте собі служити Христові з такою гординею в серці? Я слухаю вас, дитя моє. О, спогляньте на розп'яття! Подивіться, якими добрими очима просить вас спаситель не ранити його найсолодше серце! Я питаю вас, дитя моє, що змусило вас подумати про заблуканих овечок божих, падших ваших сестер во Христі? Слухаю, терпеливо слухаю вас, дитя моє…

— Я передумала, — розпачливо борониться Неля. — Я передумала… Я, здається, вже не буду вступати у монастир!

— О, — знову той театральний жест — вияв жаху, наче перед ним постав Люцифер, — диявол водить вами, не піддавайтесь його підшіптуванням, дитя моє! О, якими плохими, якими нестійкими, якими образливими для господа бога були ваші наміри, як мало по-справжньому любили ви Христа, коли при першій, на ваш погляд, невдачі ви відступили від своїх намірів. О дитя моє, не християнська покора й не смиренне бажання допомогти своєму ближньому, а грішне бажання стати вище за інших, скрита гордість, жадоба розголосу й скороминущої слави грішного світу цього керувала вами. Проповідницька діяльність! Подорожі у невідомі далекі краї! Ось що манило вас! А коли ви дізнались, що наша свята церква противиться цьому, ви не бажаєте взяти на себе роль скромної слуги божої — і відступаєте назад. О, моліться, дитя моє, щоб господь змилосердився над вами й не оставив вас, бо ви йдете дуже стрімкою стежиною…

— Я піду додому.

— Підете, дитя моє. Для таких непокірних, гордих духом, як ви, немає місця в цих скромних мурах. За гріх гордині збунтовані ангели заплатили вічним пеклом. Ви підете додому, але ви повернетесь до своїх вже очищена від гріхів, з серцем дитини, що про неї згадує Христос, наш спаситель. Я хочу, це мій обов'язок цього хотіти, я б зробив гріх перед власною совістю і перед богом, як душпастир, коли б не подбав, щоб ви висповідались. Ми зараз же розпочнемо святу сповідь, дитя моє. Хай вас не бентежить, що я без єпітрахиля. Це зовнішня форма, яка не впливає на дійсність святої сповіді. — Він вийняв з задньої кишені ряси молитовник, відкрив його і почав шептати молитву. — Підсядьте ближче, дитя моє. Отак, щоб ваші уста були на висоті мого вуха. Я закриваюсь, дитя моє, — він справді прикрив очі долонею, — мене нема. Біля вас тільки заступник Христа, якому ви зобов'язані сказати всю правду і тільки правду. Коли сповідались останній раз?

Неля сказала.

— Чи відправила точно назначену покуту? Чи не замовчала на попередній сповіді з страху чи стиду якогось тяжкого гріха? Чи не мала надто великої прив'язаності до якоїсь особи або речі так, що радше готова була образити бога, ніж розстатися з тією річчю або особою? Чи не мала звичаю без належної причини судити або підозрівати своїх ближніх, а особливо начальників? Чи покутувала та вмертвляла ті пристрасті, до яких з природи або із злої волі є схильна? Непристойних думок не мала? Не оглядала непристойних картин чи фото? Не підглядала з цікавістю чоловіків на пляжі? Чи дозволяла себе обіймати, нескромно обмацувати чужим чоловікам? Чи не підслухувала часом, про віщо розмовляли між собою татко з мамцею у ліжку?

На всі ці питання Неля автоматично відповідала: ні, ні, ні.

— А гріх нечистоти знайомий їй зблизька?

— Ні.

— Як же «ні»? — вийшов ксьондз з ролі сповідника. — Ви ж говорили самі… — Він вмить зміркував, що схибив, і негайно виправив: — Вона говорила, що дім її батька — віруючий. Хто її батько?

— В мене нема батька.

— Сирота? На ласці родини?

— Є мама.

— А покійний батько був віруючий?

Неля не квапилася з відповіддю. Це було те найважче для неї, чого вона не хотіла сказати, щоб не видати решту.

— Мій батько… був священиком.

— Священик? Може, отець Річинський? Вона мовчить… Ви мовчите, дитя моє! О небеса, значить, це так, це правда! О найсолодше, найдобріше серце Ісуса, як мені дякувати тобі, що ти іменно до мене направив дитину друга мого!

«Друга? — як крізь туман продираються Нелині думки. — Друга? Щось вона не пригадує собі, щоб у батька був такий друг».

— О дитя моє, в подяку за цю велику ласку небесну зітхнемо до серця Ісуса Христа. Повторяйте за мною, дитя моє: «О серце Ісуса, в котрого власті є всі серця. Візьми у своє володіння і моє серце».

— …і моє серце…

— «Серце Ісуса! Царюй у всіх серцях. Підбий[165] собі всі бунтівничі серця!»