Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Бажаючи наодинці освоїтись з новою своєю мрією, Катерина не рушилась з місця.

Посередині саду піщаним проділом бігла коротка доріжка до хвіртки. Доріжка була обсаджена чорнобривцями, що переливались від гарячо-жовтого до червоного, майже чорного. Від смерті Аркадія (це була його ідея понасівати українських чорнобривців замість традиційних айстр) ніхто не займався ними, і вони здичавіли «схлопіли», як висловилася б тітка Меланія, та позаводили собі товариство з віниччям, лободою і кінською м'ятою.

Запанувала якась розпущеність серед тих акуратних квітових кавалерів: деякі з них валялись у глині, інші старіли неелегантно, а деякі з такою безсоромною жагою прагнули до пишноти, незважаючи на свій близький кінець, що ставало ніяково за них.

Дерева були вже позначені осінню, як людина прихованою хворобою. Катерина подумала, що це, напевно, її остання осінь в цьому саду. Чи не був він пуповиною, що зв'язувала її з старим, безповоротним світом?

Не про чорнобривці слід би думати дружині посла…

На стежині вирисувалась постать Сулімана. Ішов, як звичайно, з втягнутою в рамена головою, не поспішаючи, наче метикуючи сам з собою. На тлі тепло-жовтої гами кольорів саду навіть чорний костюм Сулімана здавався коричневим.

«Скотина», — подумала Катерина, але це слово не знімало тієї великої пошани, мало що не священного страху, що мала вона для тієї людини поруч з такою ж великою погордою.

Неприємна причина, що привела доктора Безбородька в дім маклера Сулімана, мала свій логічний початок.

Наприкінці вересня в щоденнику «Діло» кілька разів появилась оповістка, що закликала колишніх учнів С-кої гімназії того випуску, що й Безбородько, на товариський з'їзд з нагоди п'ятнадцятиріччя одержання атестату зрілості.

Доктор Безбородько, хоч і починав читати газету з останньої сторінки, якось проминув чи вдав, що проминув те оголошення. Катерина, яка, за умовою, вела його дрібні справи, підкреслила ту оповістку в «Ділі» червоним олівцем і підсунула йому.

— Поїдеш? — запитала з приязним зацікавленням: входила в його життя поволі, але впевнено.

Безбородько покрутив носом:

— Гм… не люблю цього роду шопок.

Збрехав. Навіть дуже любив всілякі товариські сходини, пікніки, раути, особливо коли вони були пов'язані з добірним буфетом чи вечерею. Причина Безбородькової нехіті до цього з'їзду полягала в іншому. Ще не встигла Катерина запитати, як Безбородько на льоту обчислив, що ця забава коштувала б щонайменше п'ятдесят злотих.

Для його матеріального стану це надто дорога приємність.

І коли вже примирився, що не побачиться з товаришами, раптом вирішив: він таки вибереться на той зїзд, в що б це йому не обійшлося. Спалахнув, мов блискавка, один момент з шкільного життя, і Безбородько вже не міг опертись спокусі. Мусив ще раз зустрітися з Ткачем.

П'ятнадцять років тому Маркіян Ткач, Янцьо, організовував якусь забаву. Не підозріваючи, що його чує Філько Безбородько, застеріг:

— Але ніякої голоти… ніяких Безбородьків.

Минув час, і з голоти вийшов доктор медицини, усіма шанований лікар, майбутній зять Річинських, а панська дитина Янцьо, як ходили чутки, нидів при якомусь третьорядному мандрівному театрику на ролях блазня, чи то пак коміка.

Безбородько був певний, що Янцьо, хоч би й «зайцем», прибуде на з'їзд, і він не хотів більше нічого, як потиснути руку панській дитині.

Безбородько не помилився. На з'їзд прибуло небагато товаришів: всього сімнадцять і ще три вчителі, був тут і Янцьо.

У чудернацьких, давно не прасованих, в кричущу клітку штанах, з довгим, артистичним волоссям, у брудній сорочці з целюлозним комірцем, у перснях з підозріло великими каменями, напарфумований, добре вгодований, у прекрасному настрої, комік Янцьо відразу став душею товариства.

Ледве сіли за столи, як він почав показувати магічні штуки на картах, наслідувати колишніх своїх учителів. Не минуло й півгодини, як товариство зсунуло столи підковою, щоб усім було чути й видно Янця Ткача.

Він сидів у вигині підкови з столів на почесному місці і плів про те, як він раз з браку ляку мусив в одному цирку заступити акушера. Потім пішла кумедна історія, як він одружував помічника машиніста на своїй другій жінці, що після якоїсь хвороби зовсім утратила нюх і варила йому здохлятину на обід. Розповів і трагікомічну історію, на зразок гоголівського «Ревізора», як у Бродах прийняли його за равіна, якого саме очікували зі Львова. Ближчим до себе шепотів на вухо, як він у тих же самих Бродах одній багатій бездітній єврейці «вимолив» сина. Плів п'яте через десяте, і бог відав, скільки в тому було правди, а скільки з його театральних номерів. Досить, що всі присутні, за винятком Безбородька, були в захопленні від Янця.

Безбородько з прикрістю усвідомлював, що в тій атмосфері, в товаристві людей, яких цей пройдисвіт перетворив знов у гімназистиків, титул доктора, власне, не має значення.

Наприкінці вечері, справді, дуже приємної, щось шибнуло Янцеві в голову. Він покликав усіх кельнерів з метрдотелем на чолі, вискочив на стіл і повідомив товариство, що їх колега Філько Безбородько заручився з найбагатшою панною на все Покуття і тепер ставить кожному, хто є в ресторані, могорич. Залунало: «Многая літа!», посипались поздоровлення від знайомих і незнайомих, а за цим полились напої, серед яких не бракувало і справжнього французького шампанського. Командував усім, ясна річ, Янцьо. Був ще настільки притомний, що привів до Безбородька власника ресторану, представив його, подав адрес пана доктора і сказав:

— Ви не дивіться, пане, що то мій колега, але то солідний чоловік, — розумієте? Доктор медицини, а крім того, жениться з дочкою найбагатшого на ціле Покуття попа. Якби навіть пан доктор не мав при собі належної готівки і не вистачило щось до розрахунку, то ви не турбуйтесь… Пан доктор надішле решту переказом…

У відповідь на таку рекомендацію — нові «вівати», нові «многая літа» і нові замовлення.

Чотири товариші поїхали об одинадцятій ночі поїздом, а решта бенкетувала до третьої ранку.

Загальний рахунок становив чотириста вісім злотих, а Безбородько мав при собі лише шістдесят.

Борг був гоноровий і вимагав негайної сплати. Він і завів Безбородька в дім Сулімана при вулиці Кінській.

Ті чотириста вісім злотих викопали у бюджеті Безбородька яму, якої ні засипати, ні перескочити.

Для когось це був логічний і простий рахунок: графа «має» була невідповідна до графи «винен».

Для Безбородька це був пекельний ланцюг, якого неможливо було з'єднати. Спаяний в одному місці, він уривався в іншому.

Десять разів проклинав він демона, що підказав йому зловтішну думку показатись Янцеві, а тепер так безоглядно мстився до того дурисвіта.

Безбородько перестав курити, хоч і так курив дуже помірно, під приводом жалоби в домі нареченої перестав бувати в театрі і відвідувати кіно. Але як раніше не помічав цих витрат, так тепер не бачив прибутків з цієї самопожертви.

Заробітку лікарського практиканта вистачало на пристойне, але дуже скромне кавалерське життя: плата за мешкання, абонемент на обіди і вечері в ресторані, перукар, лазня, передплата газети, внески до лікарського товариства й «Просвіти», відсоток на «Рідну школу» (цей останній примусовий видаток вважав за своєрідний громадський шантаж, бо не розумів, чому він, лікар, має цікавитись освітою народних мас?), кіно, час від часу театр чи якийсь концерт, праля, кравець, деякі кавалерські видатки — ось і все.

Тим часом щомісячні витрати на сто з чимось злотих перевершували його заробіток.

Перед Безбородьком постала кошмарна альтернатива: перестати жити по-людському і чесно розплачуватися з своїми кредиторами або животіти в постійному страсі перед опротестованими векселями чи, не дай боже, перед судовими позовами.

А найбезглуздішим було те, що більшість тих боргів виникли, можна сказати, проти його волі. Купці приходили до хати або перестрівали його на вулиці і з улесливою усмішкою пропонували йому свої товари до грошей, тобто в кредит. Вони вміли це робити в такій формі, що у Безбородька створювалось враження, ніби він їх виручає з великої біди, забираючи в них товар без грошей. До того ж, пропонуючи свій товар до грошей, вони так шапкували та розкланювались перед ним, що Безбородько згодом справді починав вірити, що не вони йому, а він їм робить ласку.