Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

"Пiд водою... пiд водою..." - стукотiло серце Галi Рижко.

I знову пролунав короткий мiцний удар. Щось загуркотiло, перекочуючись по зовнiшнiй стiнцi астроплана бiля корми. Цей удар одiзвався дзвоном по всiй каютi, наче весь корпус астроплана застогнав вiд болю.

Галя почула, як Сокiл крикнув, пересилюючи гул:

- Все ж таки вдарив якийсь уламок скелi!

Астроплан ще раз мiцно гойднуло. Чи не той удар допомiг йому зсунутися?.. Знову почалися поштовхи ззаду, нерiвнi, судорожнi. Корабель сiпався вперед, зупинявся, знову рухався, вiн повз уперед, наче жива iстота, наослiп намацуючи собi шлях мiж скелями в каламутнiй бурхливiй водi. Хотiлося пiдштовхнути його руками, допомогти йому вибратися з цупких скель. I от, нiби звiльнившись, астроплан з силою рвонувся вперед i вгору! Вiн повернувся набiк, каюта немов сказилася. її стеля зненацька опинилася внизу, гамак, в якому лежала Галя, жбурнуло вбiк, потiм вiн повиснув сторчма, поставивши дiвчину вниз головою. Корабель перевертався кормою вгору... Секунду чи двi вiн стояв у водi на носi, потiм повiльно почав опускати корму, розгойдуючись з боку на бiк. Але вiн плив, плив!

На екранi перископа майнуло свiтло.

- Небо! Небо! - радiсно закричала Галя.

Так, на екранi показалося сiре, хмарне небо Венери. З важких темних хмар кожної хвилини готовий був ринути дощ. Безрадiсне, низьке, присмеркове, - проте все ж таки небо! I навколо астроплана вже не було видно високих схилiв скелястого мiжгiр'я. Вiн плив по бурхливiй рiчцi, вiн плив кормою вперед, захоплений потоком води, яка заповнила мiжгiр'я.

- Ура! Ура! - кричала, забувши все на свiтi, Галя Рижко, яка тепер уже знову нiчого не боялася. - Пливемо по рiчцi, по рiчцi! Ура!

Вадим Сокiл i Ван Лун схвильовано потискували один одному руки i посмiхалися, поглядаючи на дiвчину, яка не пам'ятала себе вiд радостi.

Погойдування астроплана зменшувалося. Його величезний корпус поступово заспокоювався на поверхнi води, що несла корабель далi й далi до моря. Галя вiдчувала, що вона не може бiльше залишатися на одному мiсцi. Треба було щось робити, знайти вихiд щастю, яке переповнювало її! I вона нарештi не витримала.

Забувши про суворi розпорядження Риндiна, про непорушну дисциплiну екiпажу астроплана, Галя вiдстебнула пряжки запобiжних ременiв, зiскочила з гамака на пiдлогу i, з трудом зберiгаючи рiвновагу на незвично хиткiй пiдлозi, кинулася до навiгаторської рубки все з тим же самим переможним вигуком "ура!".

Услiд їй линули здивованi голоси Сокола i Ван Луна:

- Галиночко, куди ви? Не можна!

- Галю, порядку немає! Буде погано!

Але вона не чула нiчого.

Наче куля, влетiла вона до навiгаторської рубки, пiдбiгла до здивованого, враженого Риндiна i, нiби не помiчаючи суворого виразу його нахмуреного обличчя, обхопила з розбiгу шию академiка i дзвiнко поцiлувала його:

- Ой, Миколо Петровичу, дорогий, золотий, яка я щаслива! Миколо Петровичу, як хороше жити на свiтi! Як я люблю вас!

Риндiн навiть не намагався зберегти суворого виразу. Похитуючи докiрливо головою, вiн посмiхався i повторював:

- Ай, пустунка! Ай, не дисциплiноване дiвчисько! Та хiба ж можна так? От я вам задам!..

Але Галя бачила, що його очi зволожилися, пiдозрiло заблищали. Академiк обiйняв однiєю рукою дiвчину за плечi i повчально промовив:

- I, будь ласка, не здумайте продовжувати... А то ще, чого доброго, вiд хвилювання хлюпати почнете, знаю я вас... Стривайте, менi якась смiтинка в око потрапила, треба прочистити. Де моя носова хустинка, а?..

Притиснувшись щокою до плеча Миколи Петровича, Галя дивилася разом з ним на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомi крутi береги, увiнчанi червоними кронами цикадей i кипарисiв, зарослi густим оранжевим чагарником. Цi береги вiдступали далi й далi, поверхня пiнявої води ставала ширшою й ширшою, заповнюючи собою весь чисто виднокруг.

Астроплан випливав у море, величезне море, тьмяне срiбло якого зливалося з сiрим обрiєм. Хвилi м'яко погойдували мiжпланетний корабель, до половини занурений у воду. Сопла його ракетних двигунiв дивилися пiд кутом униз, нiс був трохи пiдведений. Рух корабля поступово уповiльнювався - i нарештi корабель спинився зовсiм.

Риндiн обома руками повернув до себе схвильоване обличчя Галi, нiжно поцiлував її в чоло i сказав:

- Iдiть, дiвчинко моя. Щастя не зрадило нас, - чи не ваша це щаслива зiрка виручає нас, а?.. Iдiть, скажiть Вадиму i Ван Луну, що я прошу їх негайно взятися за ретельний огляд всiх чисто примiщень корабля. Треба перевiрити всi його куточки, всi чисто механiзми, - чи не пошкодилося щось через цi пiдводнi штовхани й удари, яких зазнавав астроплан. Адже ж завтра ми вилiтаємо в зворотний шлях, треба встигнути все зробити. Iдiть, iдiть, Галю. I не забувайте про дисциплiну. Дивiться, щоб бiльше не траплялося таких витiвок, як от сьогоднi. Чуєте, розбишако?

Це прозвучало суворо - i очi Миколи Петровича дивилися на Галю з-пiд насуплених брiв теж дуже суворо. Втiм, скiльки б цього дня погляд тих очей не спинявся на життєрадiсному, веселому обличчi дiвчини, - в них свiтилася ласка, а голос академiка мимохiть лагiднiшав. Звичайно, розбишака, навiжене дiвчисько, яке треба тримати в руках, усе це так. I Вадиму часом доведеться лише над силу справлятися з її експансивнiстю, це також вiрно. Але Микола Петрович тепер ще бiльше розумiв молодого геолога i радiв за нього...

А наступного дня, 16 лютого, точно виконуючи вказiвки Землi, експедицiя була напоготовi до вильоту в зворотну мiжпланетну подорож. За кiлька хвилин до пiвдня Галя Рижко, як i її товаришi, вже лежала в своєму гамаку, мiцно закрiпивши пряжки запобiжних ременiв.

В iлюмiнатори центральної каюти лилося фiолетувате свiтло Венери примарне тьмяне свiтло планети, населеної дивовижними потворними iстотами, планети, яка ховала в своїх нетрях i печерах дорогоцiннi iнфрарадiй i ультразолото. З м'яким шумом засунулися металiчнi заслiнки iлюмiнаторiв, ховаючи за собою те примарне фiолетувате свiтло i далекi береги, вкритi пишною оранжево-червоною рослиннiстю.

У каютi пролунав голос Риндiна:

- Увага! За хвилину даю старт.

- I не попрощалися як слiд з Венерою, - сказала засмучено Галя. - Вчора нiколи було, i сьогоднi не встигли... Бiльше уже не побачимо її. - Вона сказала це тихо, про себе. Але Риндiн почув її.

- Не побачимо ми, побачать iншi, - вiдповiв вiн твердо. - Наша подорож сюди не остання, Галю, а перша. На планетi майорить наш рiдний радянський прапор. Шлях на Венеру вiдкрито нашою експедицiєю - i тим шляхом полетять десятки iнших мiжпланетних кораблiв. Увага, товаришi, увага!

Руки академiка Риндiна лежали на пультi керування. Микола Петрович поглянув на екран перископа, на сiрi хмари неба Венери, якi пливли по ньому, на циферблат годинника. Дванадцять!

- Даю старт!