Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– У мене немає невістки. Бо немає сина.

– Колишня невістка.

– Сука вона. Остання.

У листопаді по третій вже поволі сутеніло. Віра ввімкнула світло, і тепер Кочубей могла краще розгледіти жінку з сильними очима. На свій вік, п’ятдесят чотири, Віра Домонтович не скидалася, і тут пояснення дуже просте: чотири роки за ґратами та в колонії нікого не молодять. А втім, назвати її старою бабою – теж помилка.

Таке визначення миттю малює таку собі пенсіонерку в дешевому пальті й позбавленому смаку та фасону береті, яка проводить дні серед таких, як сама, в чергах на пошті, у напівтемних коридорах державної районної поліклініки, в недружніх ЖЕКах чи собезах. Ще їх можна побачити на стихійних вуличних базарах: продають консервацію власного виробництва, але не так для заробітку, як задля змоги потеревенити з такими само базарувальницями.

Віра Домонтович була б чужою серед них. Найімовірніше, нова Лорина знайома не знайшла б із такими спільної мови. Надто явно тримала марку, й перша асоціація – шляхтянка з блакитною кров’ю в жилах, яку більшовики позбавили всього, крім роду й породи. Така швидше помре в злиднях, аніж піде розпродавати рештки колишніх розкошів. Одначе не дасть собі померти, до останнього намагатиметься повернути втрачене, поновити вплив, статус і насильно забране добре ім’я.

– Обзивати Зою останніми словами – ваше право, – визнала Лора. – У вас є причини ненавидіти одна одну. А все-таки цю квартиру вона купила вам за власні гроші.

– У неї не було й не могло бути власних коштів, – відрізала Віра. – Коли вже зайшли, сідайте.

Придушена нога нила, але вже менше.

– Дякую.

Лора підсунула стілець. Віра вмостилася на краєчку відносно нового шкіряного дивана.

– Чаю не пропоную. Я не дуже привітна господиня. А ви не моя бажана гостя.

– Принаймні ви чесна.

– А є смисл брехати? Для чого? – Вона поправила сивувате пасмо й тут-таки повернулася до теми. – Ця аферистка умовила переписати все на Антончика…

– Свого чоловіка? – Відповідь Лора теж знала, хотіла уточнити для себе й заразом глибше втягнути неприязну жінку в розмову.

– Мого сина, – мовила Віра. – Визнаю, момент підгадала вдалий. Я не мала змоги, та й бажання теж, заперечити їй. Конфіскації майна стаття не передбачала. Проте й керувати родинною справою з колонії, погодьтесь, я не могла. Антончик теж. Тільки ж на невістку бізнес та майно не оформиш, коли є син, рідний і єдиний. А згодом Графиня, суча дочка, позбулася Антона й могла розпоряджатися всім, не озираючись ні на кого.

– Зараз ви натякнули, що Зоя Граф убила вашого сина, щоб привласнити бізнес і нерухомість Домонтовичів. Чи я щось не так зрозуміла?

– Не так. Не натякаю – кажу, як є. Графиня вбила мого єдиного сина.

Вірин погляд знову пропікав.

– Вашого сина збила машина.

– Ви й це встигли десь почути.

– Кажу ж: раніше служила в карному розшуку. Збирати інформацію – не так досвід, як звичка. Про вас і вашу справу, до речі, знаю більше. Ви збили людину на трасі вночі. До вашої честі, не тікали, не ховалися, навіть намагалися врятувати жертві життя. Не вийшло, і ви визнали провину. Компенсували завдану шкоду родичам, хоча ніколи не зрозумію, як гроші можуть замінити людське життя. Оживе мертвий після того, чи що… – усе ж Лора не витримала, відвела очі, далі говорила до вікна, за яким уже впевнено сутеніло. – Термін покарання відбули повністю, в Качанівській жіночій колонії[8]. – Вона помовчала, додала, голос ураз зазвучав глухо: – Втратили все.

– Син був для мене всім. Не гроші.

– Але його загибель – нещасний випадок. Хіба… Ніби є якась причина обережно говорити про Божу кару. Бумеранг, щось таке. Ви збили молоду жінку, вона була чиєюсь донькою й матір’ю. За кілька років така сама смерть наздогнала вашого сина. Не захочеш – повіриш у темні сили. Тільки ж, Віро Леонідівно, ваша колишня невістка не вбивала Антона.

– Ви прийшли захищати її?

– Ні. Повірте, я шукала й знаходила вбивць. Серед них було кілька психопатів, огидних та нещасних водночас. Знаю, що таке навмисне вбивство. Ніколи не захищатиму того, хто забирає людські життя свідомо. Разом із тим вірю: слідство у справі вашого сина розібралося. Якби були найменші підозри, Зою б узяли в розробку. Вивели б на чисту воду, засудили б.

Чи Лорі здалося, чи сила Віриного погляду враз послабшала.

Наважившись знову глянути на неї, побачила не хижачку, що огризається на порушників спокою її житла й потомства. Тепер навпроти сиділа небезпечна отруйна змія, котра не поспішає атакувати – лише сичить, показуючи тонкий роздвоєний язик. Таким чином підкреслюючи небезпеку.

– Досі не можу второпати, навіщо я вам потрібна.

– Наприклад, хочу знати, що сталося між вами чотири роки тому. Віро Леонідівно, я сама була невісткою…

– Були? – Її брови скочили догори.

– Для чоловікової матері нею залишаюся. Він загинув, на Донбасі. – Лора не розуміла, навіщо почала говорити про себе, тим паче з цією непривітною особою, тому швидко зажувала тему. – Словом, я досі підтримую з нею стосунки. Проте ми й до того не часто бачилися. Мама… його мама жила… живе в селі на Чернігівщині. Ми нечасто її навідували разом. Я не можу довго бути в селі, там щось на мене тисне, така моя природа. – Тема вперто тримала, тож краще не опиратися, довести до кінця. – Вона теж нечасто гостювала в нас, у Києві.

– Мені нецікаво, – нагадала Віра. – До чого ви завели оце? На жалість тиснете?

Кочубей поволі почала закипати. Вона й слідчою не дозволяла розмовляти так із собою довго нікому. Особливо незнайомим людям, підозрюваним і навіть свідкам. Але посада дозволяла підносити голос, міняти тон, домагатися свого й переважувати. Тепер, коли стала приватною особою, погони й посада не захищали. Саме беззахисність змусила Лору стати в розмовах більш гнучкою, частіше схилятися до компромісів, домовлятися. Проте це зовсім не означало, що вона довго дозволятиме хамити собі.

Хоч мусила визнати: пані Домонтович по життю звикла домінувати, тиснути, ламати через коліно, в такий спосіб домагаючись свого.

– Здається, я починаю розуміти Вадима Графа, – мовила Лора сухо, повільно роблячи наступ. – Ні на чию жалість я не тисну. Жаліти мене, шановна, не треба, обійдуся. Лише посилалася на власний досвід стосунків невістки зі свекрухою. Здебільшого вони не миряться, знаю чимало таких випадків. І ваші стосунки із Зоєю – яскравий приклад. Але що вам зробив її теперішній чоловік? Заступив місце вашого сина? Хіба колишня невістка підписала кров’ю обітницю більше не виходити заміж? Чи шукаєте винних у тому, що вас не пустили поховати єдиного сина? То мстіться керівництву Качанівської колонії, там у начальників свої таргани. – Вона з кожною фразою говорила впевненіше, тепер немов забивала слова молотком. – Ви, громадянко Домонтович, безпідставно залякали не знайому вам раніше людину. Нехай для війни чи миру з колишньою, так-так, колишньою невісткою ви придумали собі якісь формальні підстави. Та через вас у Вадима Графа – нервовий зрив. А це, своєю чергою, зіпсувало не лише його кар’єру. Нехай охоронець у маленькому відділенні банку – таке собі досягнення в житті й межа бажань молодого чоловіка. Проте через вас проблеми тепер має купа, повірте мені, далеких від ваших родинних таємниць і цілком пристойних людей. – Вона дійшла до піку, притримала віжки, знизила градус кипіння. – Ось чому мені захотілося почути від вас, із чого все почалося. Можливо… Ще раз – можливо, не точно, мені вдасться, знаючи природу конфлікту, вивести Графа з-під удару. Чи бодай суттєво послабити його.

Віра плеснула долонями по колінах, важко й повільно підвелася. Щоб не дозволяти цій жінці дивитися на себе згори, звелася на ноги й Лора.

– Вас Графиня прислала.

– Ні. Зоя лише дала мені ваш телефон. Усе інше – моя ініціатива.

– Геть.

Це прозвучало так спокійно й буденно, що Кочубей не відразу зрозуміла – її женуть.