Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- Пiдожди ще хвилинку, я тобi дам бiльше сього чортового м'яса, - каже Сагайдачний, - на суднах ще є бунтарi, тих ми ураз з другими покараємо…

Тодi виступив Iскра i став Сагайдачного просити:

- Сагайдачний! Пожалiй їх та вибач їх дурному розумовi. То добрi козаки-лицарi; я не знаю, чому їх такий дурман напав, се ж люде iз твоєї школи…

- Тим гiрше для них, коли мою школу споганили, се ж не новики якi-будь.

- Отамане, я прошу за ними. Головний виновник вже покараний. Зроби це для мене i прости…

- Правда, ти менi врятував життя, то для тебе я i прощаю… Рушай один з другим на судно i не показуйся менi на очi…

Козаки побiгли на берег i поскакали до суден, радi з того, що їх Iскра своєю просьбою вирятував…

Сагайдачний передав коня одному з посильних i вiдправив до табору, а сам пiшов на отаманське судно, де стояв заткнутий малиновий прапор. За ним пiшов Iскра. Вiн каже:

- Якби ти, Петре, був не приїхав, зi мною було б зле. Мене вже потурнаком лаяли i втопити вiдгрожувались… Одна iскорка - i порох був би спалахнув… Я дививсь на тебе, як ти говорив. Твої очi звичайно такi лагiднi, тепер стали страшнi. В них була якась демонська сила. Ти, мов той вуж з казки, потрафиш живу iстоту повернути в камiнь. Дививсь я на тебе, та мене самого морозило, а їм то, певно, кров зледенiла вiд того погляду…

- Треба хотiти, треба мати тверду, незломну волю, а вона, певно, поконає противника. Та ще треба знати й душу того, над котрим хочеш панувати. Коли б я був зробив iнакше, уговорював, просив, то вже було б по моїм отаманствi, а може би, вже й не жив…

Отаман дав знак, i вдарили веслами з усiєї сили. Зараз помiркував Iскра, що судна пливуть на полуднє.

- Отамане, не туди дорога у Керч…

- Туди дорога у Синоп, - каже Сагайдачний. - Вони нас там якнайменше сподiваються. Треба i їх навiдати за одним заходом…

- Де ж ми сю добичу заберемо? - клопотавсь Iскра.

- Тим разом обiйдеться. Буде з нас, як зруйнуємо город та трохи невольникiв визволимо. I козацтво треба зайняти якоюсь лицарською роботою, щоб їм джмелi з голови викурити.

Погода була гарна, i море спокiйне. Висланi на стежi судна, котрi плили великим колесом, нiде не запримiтили ворога.

У Синопi, до котрого пiдплили пiд вечiр, нiкому i не снилося про те, що так близько стоїть небажаний гiсть.

Синоп - це велике торговельне турецьке мiсто, стоїть у близьких зносинах з Кафою i Царгородом. Тут вже знали про набiг козакiв на Кафу. Їх це заспокоїло, що козаки вдоволяться Кафою i попливуть собi геть.

Козаки увiйшли у город вночi, не стрiчаючи жодного опору. Стрiтили трохи турецької мiлiцiї та жовнiрiв, яких умить побили, потiм пiдпалили в кiлькох мiсцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли бiгли рятувати, пiзнали, хто це зробив. Напав усiх великий страх. Кожний забув про пожар i ховавсь де попало. Люде, мов божевiльнi, бiгали серед пожежi i гинули на козацьких шаблях. Тiльки невольники заворушились, розбивали кайдани, убивали своїх наставникiв i єдналися з козаками.

- Збирайтесь, братчики, до пристанi, - гукали козаки, - скликайте усiх, розбивайте льохи i тюрми, а швидко, бо ми тут довго не будемо i над раном вiдплинемо. Почуєте голос сурми - то буде знак, що незадовго нас тут не буде.

Цiлий город перемiнився в одно палаюче море, у пекло. Сагайдачний навiть не виходив на берег. Вiд моря приказав пильно сторожити, щоб не попасти у матню. Такої легкої побiди нiхто не надiявся. Усi признавали, що це треба приписати талантовi i щастю Сагайдачного.

Усi, почавши вiд такого бувалого козака, як Iван Iскра, до останнього, дивилися на Сагайдачного з великою пошаною, з пiєтизмом. Всi свято вiрили, що де Сагайдачний отаманує, там козаки мусять побiдити. Такого ватажка не можна не слухатися. Тi, що хотiли пiд Кафою бунтуватися, тепер тяжко каялися. Сагайдачний вiднiс велику побiду не лише над турками. Вiн побiдив душу козацтва, яка покорилась його талантовi i стала вiдтепер слiпим знаряддям у його лицарських, умiлих руках.

Як вже були на морi, каже до нього Iскра зворушеним голосом:

- Вибач менi, отамане, що я дотепер не знав тебе оцiнити як слiд. Ти незвичайно щасливий чоловiк, до чого тiльки возьмешся, тобi таланить…

- Я тобi зараз усю тайну вiдкрию, чому менi дотепер таланило. Бо я поки до чогось вiзьмусь, перш добре обдумаю. Тим я не подiбний до попереднiх наших козацьких проводирiв. Вони ризикували. Я ризикую хiба в остаточностi, коли нема виходу. Вони ризикували вiдразу, не почисливши своїх сил. Я, обдумавши добре, зараз берусь до дiла, коли знаю, що вдасться. Коли ж нi, то навiть не показую по собi, що у мене така думка була. Ось ми тепер знищили Синоп. Я знав, що турки того не сподiвались, щоб ми по Кафi зачинали зараз щось друге. Ся пожежа Синопу упевнить туркiв у тому, що нас усюди можуть сподiватися. Тому кожний приморський город не випустить своїх сил на море, а держатиме для своєї оборони… Коли б у мене були легшi судна, не так нагруженi, я, може би, з ними помiрявся. Тепер годi на таке пускатися, бо се було б вже ризиком. Ми пливем на Керч…

Та незадовго приплило стежне судно з докладом, що вiд заходу пливе великий флот.

- Тепер треба поспiшати. Вiзьми, Iване, секстант i покажи найкоротшу дорогу на Керч.

Гребцi вдарили дужче веслами. Сагайдачний послав Iскру на розслiди. То був справдi турецький флот з великими кораблями. Iскра вимiркував, що вiн пустився козакiв доганяти. Вiн, либонь, догадувався, що козаки плистимуть довкруги Криму.

- Вони дурнi, - каже Iван смiючись, - аж тодi помудрiшають, коли напевне дiзнаються, що ми на Керч пливемо.

- Коли б вони догадувались того зараз, непремiнно заступили би нам дорогу i були би ранiше пiдплили туди, нiж ми.

Козацька флотилiя заплила по заливу, i Сагайдачний, щоби пiддурити туркiв, вигадав ще одну штуку. Назбирали комишу, пов'язали шнурами i пустили на море. На цих в'язанках, понакладали куклiв, пороблених теж з очерету, понав'язували рiзних шмат. Здалека виглядало це, начеб плили човни з людьми.

Цей дурман повiвся добре, бо турки, наблизившись, стали стрiляти з гармат.

- Не вадить, що собi напсують пороху i куль, а ми тим часом будемо у лиманi Мiуса, а там вже вiдпочинемо безпечно по трудах.

Вже були в лиманi, як iзгук турецьких гармат доходив ще до їх уха.

Вiдпочивали тут два днi, виспались i поживились, заки поплили далi горi рiкою, аж поки не доплили до того мiсця, де вже човном, та ще й нагруженим, годi було плисти. Тепер зачалась тяжка робота витягати судна на берег i перетягати їх до Самари.

Тут була пустiль, поросла густими острiвцями старих, споконвiку не рубаних дерев. По розпорядковi Сагайдачного нарубали дерев i приладили їх на округлi валки, котрi треба було пiдкладати пiд судно, i так їх посувати далi.

Козаки подiлились на гуртки до кожного судна.

Була тут дуже непривiтна, багниста сторона, поросла комишем i трощею. Треба було шукати сухiшi мiсця, а то скiльки суден загрузло в болотi, що з бiдою їх можна було витягати.

Судна перетягали одною дорогою, одне за одним, через що не треба було бiльше дороги промощувати, як для одного судна.

Вiд сонячної лiтньої спеки видобувалися задушнi смороди з гниючого в мочарi комишу, що не можна було дихати i люде душились та кашляли. Вночi не було краще. До цього з'являлись цiлi хмари кровожадних i влiзливих комарiв, що обкушували людей до кровi. На землю насiдала густа мряка, що на кiлька крокiв не було нiчого видно.

Сагайдачний побоювався дуже про своїх людей. Коли б прийшлося довше так жити, то, певно, прокинеться вiд цього якась недуга, яка їх здесяткує. З цього важкого становища треба було чимшвидше видiстатися.

Вiн пiдганяв людей до поспiху:

- Поспiшайте, товаришi, бо се багно нас усiх заморить.

Незважаючи на свiй високий уряд, вiн знiмав жупан, роздягався до сорочки, облитий гарячим потом, працював заодно з козаками. Козакам не вiльно було сiдати або лягати на землю, не вiльно було пити зеленої води з багниська. Пiд нiч розкладали огонь з комишу, з чого виходив великий дим, що вiдганяв комарiв. Козаки сiдали вiдпочивати на човни.

Та мимо цих осторожностей, козаки стали западати на пропасницю, яка їх дуже мучила. Коли кого присiла, вiн лежав цiлими днями в байдаку у великiй гарячцi.

Нiхто не ремствував проти старшини, бо всi вiрили, що один Сагайдачний зможе їх вивести з того нещастя. Працювали всi невпинно, бо отаман працював з ними i не щадив себе.

Сагайдачний силою своєї твердої волi не пiддавався недузi, хоч не раз було таке, що аж умлiвав з утоми. При помочi свого секстанта витичив собi дорогу на Самару, i туди невпинно прямував. Ця мандрiвка так усiм надоїла, що iнколи приходило їм на думку викинути всю здобичу з суден або й судна покинути i втiкати. Та нiхто не посмiв такого слова сказати. Коли Сагайдачний цього не каже, так, очевидно, що того робити не треба.

По довшiм часi такого страждання видiстались з багнистого мiсця на узгiр'я, поросле лiсом. Всiм аж полегшало на душi. Тут було цiлком краще. Повiтря було чисте i здорове, натрапили на гарну рiчку, що плила до Мiуса, з чистою водою, якої козакам вже недоставало. Вода, яку позабирали у Кафi на човни в бочках, вiд гаряча була тепла i вже стала теж псуватися.