Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до вiдступу. Не хотiв втрачати людей. Оборонцi дуже зрадiли, що козакiв прогнали. Тим часом козаки позаходили iззаду. Перелазили мури i через огороди добрались до домiв, звiдки їх нiхто не сподiвався. Роззвiрене вiйсько стало вибивати впень усiх, кого стрiнули. I зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В короткiм часi усi вулицi одна за одною були взятi. В городi настав великий крик i лемент. Мешканцi ховались по льохах.

Невольники, дiзнавшись, усiх повбивали, пошарпали на куски своїх дозорцiв, розбивали дверi, ламали на собi кайдани i вибiгали на вулицю з чим попало. Козаки забирали їх на збiрне мiсце, тут були козацькi старшини, котрi роздавали мiж них зброю, хто був до цього здалий, i формували зараз сотнi та посилали у бiй…

Сагайдачний поїхав у город з своїм штабом, оточений цiлою ватагою розсильних козакiв. Усюди лежали трупи побитих людей. З домiв, з базарiв забирали всяке добро i зносили на визначене мiсце. Сагайдачного всюди вiтали радiсними окликами. "Слава Сагайдачному!" Невольники ставали перед ним навколiшки i пiдносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за стремена, цiлували в ноги.

- Люде добрi! - говорив Сагайдачний. - Пробi! Не заступайте менi дорогу, бо робота ще не скiнчена.

Став на базарi. Посильнi козаки окружили його колом i нiкого не припускали.

Тепер стали пiдводити перед отамана знатних бранцiв, котрих пощадили, тому що обiцяли дати за себе окуп. Мiж ними був генуезький католицький єпископ, високий худощавий старець з довгою бородою. Ставши перед Сагайдачним, пiдняв до нього руки i просив пощади через якогось товмача, що знав iталiйську i українську мови.

- Вашмосцi нiчого не станеться, - говорив Сагайдачний по-латинi, - ми зумiємо пошанувати твiй вiк i достоїнство…

Єпископ дуже здивувався, почувши вiд пiвнiчного варвара мову культурного свiту…

- Гетьмане! Не забувай, ваша милiсть, що ми тут народ завойований. Недавно ще ми тут були панами, поки пiвмiсяць не запанував над хрестом, для того я прошу пощади для моєї пастви…

- Я се знаю, що ви тут були панами, та що вас невiрнi поконали, та поясни менi, ваша милiсть, чого твої земляки враз з невiрними турками стрiляли на нас, замiсть сполучитися з нами на спiльного ворога? Чого твої люде не гiрш туркiв торгують хрещеним людом, мов скотом, замiсть тим нещасливим помагати i спочувати їх недолi?

- Ми не маємо сили спинити торгiвлю невольниками. Та гадаю, що краще дiстатися такому невольниковi у християнський дiм, як до турка…

- Таким резоном, вашмосць, мене не переконаєш, бо з сього виходить, що краще аби я що вкрав, як мало би турковi дiстатись. Вашмосцi я видам лист безпечностi. Нiхто з козакiв нi тебе, нi твоєї церкви не рушить, а за землякiв то вибачай, їм дiстанеться по заслузi, йди собi з Богом, бо у мене нема часу на розмову.

В цю хвилину загримiли гармати i стрiли вiд пристанi, а за цим бойовi козацькi оклики.

Сагайдачний почвалував до пристанi. Тут побачив, як козаки загачували i здобували турецькi судна i кораблi. Цiлий морський залив заповнився козацькими суднами. Вони шниряли по пристанi, мов голоднi утки за жиром.

Сагайдачний дививсь за отаманським судном. Воно стояло позаду, на ньому повiвав малиновий прапор, а бiля нього стояв Iван Iскра i зорив пильно за боєм.

- Слава ж тобi Господи! - сказав Сагайдачний i перехрестився. - Гей, хлопче, - каже до посильного козака, - приклич менi зараз пана обозного.

Козак почвалував зараз у город.

Iскра, доглянувши Сагайдачного, пiдплив до нього судном i вийшов на берег. Сагайдачний злiз з коня.

- В саму пору прибув ти, Iване, а то були б кораблi з добичею повтiкали у свiт.

Вони сердечно обнялись.

- Я вже три днi тут пильную, скрившись пiд берегом. Ждав я, аж почую гарматну пальбу в городi, аж навкучило. Нинi, рано почувши її, ми виплили на море i окружили цiлий залив великим колесом.

- Краще не могло зложитися. Не мав ти якої пригоди в дорозi?

- Яка там пригода могла бути? Очакiв пустий ще з минулого року, як його Жмайло випатрошив. Зате по дорозi ми зруйнували Козлiв, ограбили i спалили.

- А коли б було тобi не поталанило, тодi цiлий похiд мiг не вдатись. Я приказав не поступати нiкуди.

- Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або вдома не бути, коли я побачив Козлiв, мене взяла непоборима нетерплячка i кортячка. З Козловом я мав рiзнi порахунки ще з часу мого невольництва. Я довiдався, що в Козловi вiйська мало, то чому ж не покористуватись нагодою? А коли б було не поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був би там лишив мою голову. Я взяв трохи добичi, а бiльше невольникiв освободив.

Над'їхав обозний Жмайло.

- Слухай, Марку, як не здобудемо сього замку, то наша робота i до половини не зроблена. Бери гармати i вибери собi яке слабше мiсце, щоб дiру в мурi вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати, бо людей непотрiбно збавиш; то справдi твердий горiх.

Пiдiйшов i взявся за роботу. Винайшов одне мiсце, i засiв за муром якогось дому, i став стрiляти з гармат у великi ворота. Але турки насипали з другої сторони стiльки камiння i землi, що хоч ворота ламались, то кулi грузли в купi землi. Пiшли вiдтак драбинники до приступу, та й це нiчого не помогло, бо турки так пражили з мурiв мушкетним огнем, що мусили вiдступити.

- Треба пiдкопатись з осього-таки дому i пiдложити бочку з порохом, хоч се буде довго тривати.

Могильники зайняли непомiтно найближчий дiм i взялись за заступи. Гармата стрiляла лише, щоб приспати чуйнiсть туркiв.

Аж ось з'явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловiчок, обдертий, мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугiль, бородою i великим носом. Жмайло догадувався, що це вiрменин, i прикликав товмача. Але чоловiчок говорив трохи по-латинi, трохи по-слов'янськи i можна було з ним без товмача порозумiтися.

Чоловiчок став оглядатися, щоб їх хто не пiдслухав. Був дуже осторожний i нiкому не довiряв. Жмайло узяв його набiк.

Вiн предложив Жмайловi, що за сто дукатiв покаже козакам таємний перехiд до замку. Про цей перехiд то навiть i турки нiчого не знають…

Жмайло зрадiв дуже. Обiцяв дати двiстi дукатiв, коли добре справиться. Коли ж би зрадив, то прикаже його на кiл посадити…

Ось зараз дає йому завдатку п'ятдесят, а по роботi виплатить решту. Жмайло кинувся мiж товаришiв i став вбирати, хто скiльки може дати, бо сам не мав такої суми.

Але чоловiчок жадав усього вiдразу.

- Коли так, то ти звiдсiля живий не вийдеш… Ануте, хлоп'ята, зв'яжiть йому рученята, щоб не брикав.

Це бiльше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко йому поручився. Його зараз зв'язали i перешукали за зброєю. Не було в нього iншої як невеличкий блискучий штилет в шкiрянiй пiхвi.

- Осторожно, - говорив вiрменин, - остерiгаю вас, що мiй штилет затруєний. Найменше скалiчення причиняє неминучу смерть… Розв'яжiть мене, давайте грошi, а я вас проведу.

- Слухай, чоловiче, коли добре справишся, то отаман не пожалiє ще вiд себе сотку докинути. У нас грошей є доволi.

Жмайло приказав прип'яти вiрменина за ногу на довгiм мотузi i берегти у певному мiсцi до вечора. Чоловiчок каже:

- Ще одне застереження, вiд якого не вiдступлю, щоб мене мали на вогнi пекти. Обiцяйте менi i поклянiться, що не рушите мого майна, попри яке будете переходити…

- Гаразд, клянусь тобi на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти вкажеш, що воно твоє.

Жмайло розiп'яв на грудях жупан i добув малий хрестик, який дiстав ще на екзаменi в Самборi вiд владики Брилинського, i поцiлував з пошаною.

Вiрменин сягнув рукою за хрестиком i став йому придивлятися:

- Так ви вiруєте в Христа?

- А ти що гадав?

- Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складiв. Це велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спiльникiв маю.

- Хай собi буде i копиця золота, нiхто з нас не рушить…

Тим часом Iскра розпитував Сагайдачного про його похiд i дуже радiв з проворностi козакiв, що так гарно справились.

- Ходiм, Iване, подивимось, що робить Жмайло. Щось не дуже гримають його гармати, а начеб години вибивав…

Привели Iскрi коня, i оба поїхали до Жмайла. Тут стояли всi за грубим муром якогось домiвства i через вiкна гримали з двох гармат у ворота, начеб на забавку.

- Нашими гарматами сього муру не розiб'ємо, - каже Iскра. - Хiба нагальним приступом або пiдкопом.

Сагайдачний йно рукою махнув:

- З пiдкопом то i за тиждень не будемо готовi, а нам нiколи так довго сидiти…

Коли Сагайдачний дiзнався вiд Жмайла, у чому дiло i придивився вiрмениновi, та й каже:

- Його очi великою шельмою на свiт дивляться… То, певно, якийсь морський розбишака, та чорт його бери… Ми з ним побратимства заводити не будемо. Скажiть йому, що коли добре справиться ще сiєї ночi, то завтра я даю ще вiд себе окремо сто п'ятдесят. Для мене се менш вартне, як втрачати людей при приступi…

Вiрменин зрозумiв, що Сагайдачний говорив, i його очi заблистiли, мов вуглики. Жалував, чому вiдразу не заправив п'ятсот.

Тепер Iскра став з ним толкувати по-турецьки. Вiрменин говорив тiєю мовою плавно, бо дотепер цiдив слово за словом, мiшаючи двi мови разом.