Повiя - Панас Мирний

- Це за розум! - сказав вiн, поцiлувавши, - а це за серце! - i, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тiльки радiсно свiтила очима.

Через два днi вони поїхали. Нiколи Христя не почувала себе такою веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов на свiт знову народилася. I вiн їй здається такий красний та привiтний, i люди такими добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпiв повiдати їй про Колiсникiв наказ), i вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свiй чорний платок.

- Носiть на здоров'я та згадуйте мене! - сказала Христя, не примiчаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однiмала, i хоч би сказала спасибi, хоч би головою хитнула.

Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помiчала i того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очi, на льоту i думку лове, дивиться - молиться на неї! Вона i йому на кисет шовкову хустку подарувала.

Кирило, мов розум стеряв з радощiв, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив:

- Не буду я з цiєї хустки кисет шити. А, як умру, заповiдаю з собою положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро людське нагадувати, з нею менi i пiд землею легше буде лежати.

Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'їхали конi у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху. Певно, вони i в двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не наказав, щоб нiхто не смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки i вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Дiти не видержали i, гудючи на все поле, помчалися навздогiнцi коням.

- А Кирило таки не видержав, - промовив Колiсник i одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад i, усмiхаючись до дiтвори, що одно поперед другого, мов м'ячi, котилися пообiк дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, - дiти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться - гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колiї.

- Та буде тобi з тими щенятами водитися, - суворо промовив Колiсник, накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.

До самої Мар'янiвки вони їхали мовчки. Чутно тiльки тупотiння кiнських нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця зiйкне на яку-небудь коняку, хвисне батiжком, щоб не одставала.

Сонце сiдало, як вони уїхали в Мар'янiвку. Жовтогарячий його свiт привiтно слався над оселями, садками, городами, темнi тiнi зступалися по глухих кутках, вечiрнiй морок слався по землi. У повiтрi тихо-тихо, курява стовпом стоїть i не розходиться. Там, у непрозорiй кiптязi, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомiн, жiночi крики зливаються з його гудючим покликом. Упослiднє перед спокоєм гомонiло все, незабаром воно стихне, тiльки сонце скрие своє ясне обличчя, тiнь ночi розстелеться над землею - i все замовкне до завтрiшньої зорi.

Колiсник, як їхали селом, похнюпився i не дивився нiкуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бiк. Кожна хатина, кожна мiсцина була їй вiдома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тiм мiсцi справляли Купала, там вулиця збиралася, i тепер он скiльки дiвчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привiтно вiтало, мов давнiй знайомий або знайома стрiлися i нагадували минуле. Все було якось мило. Один тiльки шинок, де стояла їх хата, непривiтно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб i не дивитися.

Як переїхали Мар'янiвку i виїхали у поле, сонце уже сiло. Тiльки захiд горiв жовтогарячим огнем та навислi над ним хмари червонiли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороцi. Над полями знiмалася темно-зелена вечiрня тiнь, небо аж чорне - таке синє, а мiж його густою синькою пробивалися невеличкi жовтi плямочки - то займалися зорi. Кругом тихо, аж сумно, з окопiв коли-не-коли сюркне цвiркун або здалека донесеться крик перепела. Однi конi, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухiй дорозi.

- Коли б ти знала, - обiзвавсь Колiсник таким жалiсливим голосом, що Христя аж струснулася, не пiзнавши, - коли б ти знала, як менi не хочеться їхати у те трекляте мiсто!

Христя мовчала.

- I кожен раз отаке зо мною. їдеш - мов на нiж iдеш, - промовив вiн, помовчавши.

- Чого?

- Ех, - зiтхнув Колiсник. - I чому бог не дав чоловiковi завести життя, як сам вiн знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримiтна спомка озоветься i отрує його щастя? Нащо воно так?

Христя мовчала, не знаючи, що й казати i на що натякає їй Колiсник.

- Ну, нащо менi жiнга? - випалив вiн, не дождавшись вiд Христi одказу. - Нащо вона тепер менi, коли бiля мене є друга - i краща, i приятнiша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хiба я бачив свiту, знав людей, хiба я мiг повернути мiзком, як тепер? Тiльки що зiп'явся на ноги - показали менi дiвчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, i послухався, щоб потiм проклинати i той час, коли вона народилась на свiт, коли менi нарекли її. Хто її вибирав, хто нарiкав? Батьки! "Поженимо молодят", - сказали i поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пiшов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гiрше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гостi - не скажи слова лишнього, не привiтай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дiвчиною. Завжди як на ножi! "I сякий, i такий! I втопила я свою голову бiдну, i загубила вiк молодий за таким замiжжям". Поки ще молодий був, берiгся i її таки жалiв. А потiм - таки допекла до живих печiнок, доїла до самої кiстки… Плюнув на все: будь ти неладна! I от тепер люди винуватять мене, кажуть: "Не держиться закону божого, звичаю людського". А що, менi було теплiше, коли я крiпився, держався? Я був щасливiший? Посадити б їх на гарячий черiнь, певно, крикнули 6: пече! А тобi, бач, заськи. Ти - мовчи! I от тепер приїдемо в мiсто - треба iти до неї: поклонитися господинi. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городi - не був у жiнки? А то їм i байдуже, що менi дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, замiж нiколи: раз зв'яжеш руки - довiку не розв'яжуться… Будь краще вiльною птицею. Краще, кажу, так.

Христя собi глибоко-глибоко зiтхнула.

А Колiсник, помовчавши, знову почав. Його клопотали все такi смутнi думки, якiсь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у його голосi, будили жаль до його. Вiн, чiпляючись за нерадiснi випадки у своєму життi, нарештi, добрався до Куту. Нащо вiн його купив?

- Ось незабаром земський наїзд буде. Перевези, кривий коню, через вороже становище! Перевези… Куди тобi перевезти трьома калiченими ногами… чує моє серце: не зносити тобi, Косте, голови на своїх плечах! - пророче вимовив Колiсник i затих.

Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом їх поля, прикритi темною темнотою ночi. Нiгде нiщо не шерхне, однi зорi лупають З темного неба. їй стало сумно-сумно, як тiльки стає сумно серед пустинi. Проїхали чимало мовчки.

- Он уже свiтить моя мука своїми злими очима! - промовив Колiсник, пiдвiвши голову.

Христя глянула - ген за горою, наче догорiвше пожарище свiтило, жовтуватий свiт гойдався, тремтiв в темному мороцi. Христя пiзнала, що то вони вже доїжджали до мiста.

- Я устану на базарi, а ти їдь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко i ворог мiй, та там кращi номери… Жди мене, я заїду за тобою, - шептав Колiсник, уїхавши в город. I, пiймавши її руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило.

- Тпруу!.. Стiй! - гукнув вiн, як конi виїхали на базар. Колiсник устав.

- Спасибi вам за кумпанiю! На добранiч! - голосно вимовив вiн i ще раз схопив Христину руку i, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщiй подався далi i незабаром скрився у темнiй темнотi.

"Старе, що мале", - подумала Христя, i непримiтний жаль ущипнув її за серце, їй зразу так стало сумно та гiрко. Лiт вiсiм тому назад її вiв сюди Кирило, утiшаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рiвна, З хазяїном Кириловим, i їй приходилося утiшати його… Таке життя! А хто знає, що далi буде? Чи не прийдеться, бува, їй голiй i босiй зимньої пори переходити знову через се мiсто, простуючи додому, i критися темними улицями, щоб з ким не стрiнутися, щоб хто не пiзнав?

"Життя, що довга нива, - думала вона, зоставшись сама собi у глухому номерi, - поки перейдеш, i поколешся, i порiжешся на гострiй стернi".

От i в сьому мiстi, скiльки раз доля її то грiла щастям, то допiкала невдачами, поти не пустила вiятись по свiту. Вона пригадувала Ззгоябiдиху, яка вона була добра та тиха. Загнибiду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жiнку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам'ятав на їй зла. I Марина не згiрше уразила її, коли приревнувала свого чоловiка до неї. "А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досi сердита на мене, а я все-таки завтра пiду розшукаю її. Удень, певно, ми не поїдемо, старий боїться i людей, i сонця - пiду, пiду". З якоюсь легкою надiєю, що вона розшукає Марину, як стрiнуться, що то та скаже їй, вона лягла спати i швидко заснула.