Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Та Орест Білинський не заглиблювався у пояснення. Збирався закурити і шукав очима попільнички.

Олена брела у спогадах далі.

— Ми з Аркадієм домоглися таки, щоб моїх опікунів дозволили поховати на узліссі. Колись вуйко висловив таке бажання. Казав, що коли помре, то щоб його поховали в лісі, а щоб люди не боялись, то на могилі не ставити хреста. Я так і зробила. А пізніше Аркадій мав від єпископа неприємності за те, що могили без хреста. Пан меценас не знають, чи лісництво в Лісках ще існує?

— Я ж казав вам, що я більше не приїздив до Лісків.

— А-а, правда, правда… Я хотіла б, щоб пан меценас познайомились з моїми дівчатами…

— Говоріть мені «ви», пані Олено. Коли я увійшов, ви звертались до мене просто на «ви». Так буде й простіше, і більше відповідатиме духові української мови… А це звертання у третій особі — прямий вплив польської мови, з яким нам треба боротись.

— Пан… ви все ще з усім боретесь? — зауважила напівжартома.

Орест Білинський заперечливо похитав головою:

— Вже не борюсь, пані Олено, на жаль, вже перестав боротись. Ну, а де ж ваші панни?

Олена встала, почала звати дочок, але дівчата не виявляли бажання знайомитися з маминим гостем. Чути було, як за дверима Олена умовляла їх: «Іди привітайся, не сором мене». Дівчата неохоче переступали поріг салону. Видно було, що роблять це неохоче, просто щоб спекатись маминих настоювань.

Олена, яка в присутності Ореста Білинського пожвавішала, представляла йому кожну дочку багатослівно, наче конферансьє, і це не сподобалося Орестові.

— Найстарша Катерина, — паленіла від сорому, що не личив її рокам. — Я думала, що буде кволою. Мені не було ще вісімнадцяти, коли вона прийшла на світ. Народилося таке мале, куценьке, але відразу мало пряменькі ніжки. А через десять місяців бралася вже ходити. Обличчям зовсім подібна до Аркадія, але він всіх любив однаково. Всіх однаково! — переконувала вона Ореста, начеб ця справа його спеціально цікавила. — Це я напевно знаю. Не було в нього ніякої різниці між дітьми. У школі вчилася Катруся добре, але Аркадій говорив, що якби хотіла, то легко могла б бути першою у класі, але не була нею. Може, бракувало їй наполегливості?

Вже тоді Орестові видалося, що Олена блукає серед своїх дітей. Катерина, наприклад, не справила на нього враження людини без амбіції. Навпаки. Безапеляційний тон, яким вона пробувала говорити з ним, незнайомою їй людиною, зневага, яку виказувала по відношенню до матері, говорили за те, що це вольова, самовпевнена і надто самостійна дівчина.

— Зоньки я не хотіла, — продовжувала Олена. — Молилася, грішна, щоб не було дитини або щоб, прости мене боже, народилася нежива. Між нею і Катрусею всього одинадцять місяців різниці.

«І, чого вона така вульгарна?» — внутрішньо морщився Білинський. Він весь час дивився на Олену. Рум'янець, що декілька разів з'являвся на початку розмови, тепер зник, і на блідому з відтінком слонової кості обличчі Олени видно було мережу зморщок. «Скільки їй років?» — подумав він, але полінувався тут же зайнятися математикою.

— І, може, тому Зонька така незгідлива, така швидка до суперечки. Та я завжди поступаюсь їй з дороги, бо завжди думаю собі, що ця дитина — то мій гріх. Не знаю тільки, в кого вона вдалася така горда, така неприступна. Боюся, що через це їй буде важко й заміж вийти. Вже тепер сміються з неї, що вона чекає на англійця з-під Коломиї. Така вона якась зарозуміла, так дивиться згори на всіх.

Зоня на відміну від Катерини була висока, худорлява, аж гострокутна, з геометрично правильними рисами обличчя. Її можна було б назвати навіть гарною, якби не прищі, яких дівчина, наче навмисне, не старалась навіть припудрити. В її мові справді відчувався задирливий тон.

Зоня присіла зграбно, наче пташка, і незабаром щебетала з Орестом Білинським, немов рівна з рівним.

Ольга зовсім не хотіла показуватись гостеві на очі. За дверима відбулися тривалі торги. Проте, коли дівчина увійшла, на обличчі її грала посмішка. Це була типова блондинка з ямочками на щічках і ліктях, повнотіла, лінива в рухах, яку психологи відносять до типу флегматиків.

— Мала господинька, — сказала Олена, коли Ольга, привітавшись і помовчавши з хвилину, вийшла з кімнати, — так любив її колись називати Аркадій за те, що дуже вже, як жодна з них, захоплювалася з дитинства господарством. А пізніше, коли підросла, то залюбки грала роль мами. Сама мало що старша за Славу, вона кутала, бувало, її зимою, водила за руку до школи… ще навіть донедавна, мені здається. І тепер у кого що заболить чи хто захворіє, то вона — найперша медична допомога. Я думала, що дитина очі свої виплаче за покійним батьком. Аркадій завжди, бувало, жартував, що Ольгу треба видати за священика, щоб мала бодай дев'ятеро дітей. Отак жартував, — а тепер? Я вам скажу, як тільки вам можу сказати, що на Ольгу в мене вся надія. Всі вони, побачите, розбредуться по світі, а вона одна мене не покине. Маленька наша господиня… Аркадій добре знав своїх дітей.

Четвертої з дочок — Нелі — не було дома. Її представила Олена заочно. Про Нелю могла Олена сказати лише те, що це найвродливіша (люди так говорять) й найбільш слухняна з усіх її дочок. Не раз Аркадій аж дивувався, що ця їхня дитина настільки позбавлена свого власного внутрішнього світу. Ніколи вона ні з ким не сперечається, що б їй не запропонували, на все погоджується, іноді просто аж шкода її. Прикро було дивитись, як ще дівчинкою дозволяла верховодити над собою всякій малечі.

Слава, п'ята й наймолодша, прийшла сама, без материного заохочення. Висока, довгошия, довгонога, довгорука, у пишній пухнастій зачісці справляла враження коноплі у цвіту. Своєю манерою безпосередньо звертатись до старших, наче до рівних собі, чимсь нагадувала Зоню.

— Чи це правда, що ви знали маму ще панночкою? Яка вона була тоді з себе?

Олена попросила пробачення в Ореста Білинського за нетактовність своєї наймолодшої дочки. Слава ще зовсім дитина. І за цей хай буде подяка всевишньому. Ще тільки й нашого та їхнього щастя, коли діти ще — дітьми.

Орест Білинський вважав, що перший візит надто затягнувся. Він підвівся.

— Ви поспішаєте? А я вас затримую. — Олена встала, щоб провести гостя до дверей. — Я хотіла тільки, щоб ви знали, що я з тим нічого спільного не мала й не маю. Я була проти. Я боюсь людської кривди, але тут я — безпорадна. Тут я нічого не можу. Я знаю, тепер уже все пропало, але я тільки хотіла, щоб ви не думали так про мене… — зашарівшись, вона відвела голову.

Орест Білинський був вражений тим, що почув від Олени. Жінка ця представилась тепер йому у новому світлі. Такою не знав її навіть там, у Лісках.

Не міг тільки збагнути, як це вона, проживши двадцять п'ять років серед тих чорних круків, зуміла зберегти таку ангельську чистоту серця. Змушений був признатись собі, що його перше враження, ніби Олена на якомусь відтинку не досягла свого духовного повноліття, було помилкове. Її наївність походила від того, що вона в душі залишалась чужою світові, в який ввів її Аркадій. Вона просто не прийнялась на новому грунті, куди її штучно пересадили.

— Від своїх покійних опікунів я нічого не привезла, бо Аркадій не хотів нічого брати. А коли приїхала на похорон, то все, що можна було, роздала бідним, а решту забрали якісь далекі родичі тітки Ладикової, Хто б був подумав, що вони помруть від отруєння грибами! Саме вони, що так розумілись на грибах! Я скажу вам по секрету, що шматок городу, який Ладики, як пізніше виявилося, відказали мені, я передала на церкву, щоб хтось з церковних братів завжди дбав про ті могилки і щоб на них не переводились гірські квіти. Аркадій це все оформив. Це була людина великого серця. Як шкода, що ви обидва не могли ближче познайомитись. Я тепер не раз думаю про це… Але я затримую, а пан меценас, напевно, поспішає.

Дружина Ореста Білинського, кругленька, подібна до яйця, блондинка, дізнавшись, що він повернувся з візиту до Річинської, іронічно скривилася:

— Я тепер вже її собі пригадую! Я її не раз бачила у церкві. Не плач, що ти не одружився з нею! З такою тютею ти б зовсім пропав… ха-ха-ха…